Світи Федеріко Ґарсіа Лорки

Іспанський поет Федеріко Ґарсіа Лорка (1898–1936) побачив наш світ широко відкритими очима, палким дитинним поглядом і лишив нам його у спадок збагаченим неповторними поетично-мальовничими барвами та водночас незбагненним у своєму безмежжі. Його життя, мов діамант, осяяне різними гранями: поет, музикант, актор, драматург, художник. Остання з названих іпостасей дивовижно пронизує всю його творчість. Із залишених ним малюнків, ескізів постають нестримні матроси, циганські дівчата з розпущеним волоссям, невеселі розбійники, пронизаний списами безрукий поет, засмучений паяц. А поряд із цим – зів’ялі квіти, риби з людськими очима, звіроподібні істоти. Свобода і досі незвідана глибінь художньої уяви Лорки перегукується з творіннями його знаменитих земляків – Пабло Пікассо, Хуана Міро, Сальвадора Далі, Хуана Ґріса.

Живопис б’є через край і в його поезіях, донесених до українського читача блискучими перекладами Миколи Лукаша і Григорія Латника. Багаті природними фарбами образи продиктовані не стільки розумом, скільки підсвідомістю, – плід безпосереднього, нічим не скаламученого натхнення, під впливом якого слова несподівано спалахують різними кольорами: троянда з крові, рот спрагло-червоний, зорі полум’яні, усміх червоний, крутії гори од крові багрові; земля, що з жалю жовта стала, вода жовтогаряча, жовтий вітер, жовтий цвіт гарбузовий, жовті зуби кукурудзи; воли-поторочі, що улітку помаранчу повітря проточують, тихий вечір сади няньчить, співа «люлі» помаранчам; синій великдень, блакитні арки, річка торочена бірюзою, голубий туман, синій вечір; золот сміх, золоті бджоли, золочене дівчисько; сто зірниць зелених на небі зеленім, зелені дзеркала, оливково-зелений місяць, жінка в зеленому і корабель зелений. Як справжній художник, він здатен несподівано вихопити смагляве молоде обличчя під циганським місяцем, що б’є дзвінким промінням по вечірньому ковадлу, хизується своїм рожевим квітом чи, раз-по-раз збиваючись, лічить псів по дорозі. Кольори у поета доносять до читача (слухача) неповторність і мінливість навколишнього світу, або раптом зливаються воєдино, як у «Трьох оповідках про вітер», щоб спалахнути райдугою в небі:

Мчав над вогненним міжгір’ям

вітер червоний

і став зеленим, зеленим

понад рікою.

Фіолетовим потім зробився,

жовтим і…

Вигравати буде веселка

над засіяним полем.

(Переклад Григорія Латника)

Лорка – художник інстинктивний, імпульсивний, співець смутку і трагедії рідної землі. Звідси уява почасти диктує йому суто графічне полотно поезій. І тоді упійманий словом світ стає чорно-білим: плащ, що смертю чорніє, місяць чорнорогий, постріли, що розцвітають чорними трояндами; біла-біла тиша, біле чоло січня, білий свят-вечір, білий смуток, груди крохмальні. Таке світобачення, мов натягнута струна іспанської гітари, підсилює напругу його оповіді й передає трагізм жорстокого протистояння, що накрило чорним крилом його країну в 20–30-і роки ХХ століття. Особливо виразно ця напруга відчувається в «Баладі про іспанську жандармерію»:

Чорні, чорні, чорні коні,

чорні цокоти-підкови.

Плями на плащах блищать

то чорнильні, то воскові.

(Переклад Миколи Лукаша)

Білий колір у Лорки протистоїть чорному і стверджує радість буття. Асоціативно білизна передає щирість, бездонність, відсутність фальшу, властиві традиції старовинної андалузької пісні, в якій відобразився досвід багатьох поколінь і де оселились назавжди гори і небо, море і вітер, життя і смерть, перший плач і перший поцілунок, радість і туга, добро і зло, любов і зрада. Гострий погляд поета-художника перетворює у вірші весь світ Андалузії, відтворюючи не буденний фольклор, а те, що існує в поетичній свідомості народу – в його віруваннях, заповідях, закляттях. Герої Лорки говорять мовою народної поезії. Залежно від оповіді, міняться, виграють кольорами його незмінні супутники – місяць, вітер, море, небо, кінь, шпага, кинджал. Роздумуючи над вічними проблемами, щасливими і зрадливими долями своїх героїв, він дивиться навкруги з натхненням художника і утверджує могутню силу вільної людини у безкрайньому білому світі. У листі до молодого колумбійського поета Хорхе Саламеа він пише: «Будь радісним! Чого б то не вартувало слід бути радісним. Це говорю тобі я, хто переживає одну з найпечальніших і гірких миттєвостей свого життя». Світла радість буття постає й у рядках, присвячених Хуану Рамону Хіменесу: У безбережній білі / снігів, лілей і солі / пісні його безсонні.

Художньо-поетичні образи Лорки прочитуються не лише в безпосередньо означених кольорах, а й у доступних об’єктах, що оживають тим чи іншим кольором у нашій пам’яті. Так у поемі «Плач по Іґнасьйо Санчесу Мехіасу» Рани палали, наче сонця / о п’ятій по полудні, а несподіваний і нестримний Циганського Рима вітер / йому золотив волосся. В «Касиді про сон на вільнім повітрі» Дівча вдає бика серед жасмину, / а бик – ревучі сутінки криваві. В «Баладі на майданчику» Заграли зорі / в серці шовковім, / загули дзвони, / золоті бджоли. У «Невольниці» Дівчина в люстерко / світло дня ховала, / а в самої чоло – / то криниця сяйва. А в «Memento» поет заповідає – Коли я помру, / прапорцем на дах мене поставте – / хай помайорію. У листі до свого друга Хорхе Ґільєна Лорка писав, що він прагне досягти того, аби образи були зрозумілі – як видіння з того світу, де вони живуть. І це йому вдається, позаяк його «Перехрестя» – ніби наше нинішнє життя, що постає щораз перед очима то в кольоровому, то в чорно-білому відображеннях.

Майдан

весь дрижав,

наче струнний

жаль,

дрижав,

наче ґедзь на сто жал.

(Переклад Миколи Лукаша)

У скріпленні словом спалахів своєї свідомості Лорка подібний до художника, який, створюючи пластичний образ, неповторно окреслює його лірику й геометрію, і цим самим розкриває світові глибинні, потаємні почуття. Роздумуючи над творчістю володарів пера і пензля, Лорка зауважує, що поетові, як і художникові, необхідно звільнитися від навколишнього світу, від об’єктів натхнення, з тим, щоб «прийти до реальності справжньої», віднайти у них «не фізичні властивості, а живописні еквіваленти», створити їх «новими, кращими, виявити їх приховані властивості». Тендітні контури понадприродної чистоти, художні видіння, що постають зі спостережень, сновидінь, інтуїції поета, дозволили йому, – за словами Івана Драча, – «відтворити в своєму мистецтві душу іспанця з такою своєрідністю, з якою вже протягом століть не відтворював жодний інший іспанський письменник». І це дало йому повне право звернутися в далечінь нашого сьогодення й далекого майбуття:

Синьою стежкою,

приборкувачу похмурих

зірок,

я йтиму моїм шляхом.

Аж поки Всесвіт

не вміститься в серці моїм.

(Переклад Григорія Латника)

Лорку розстріляли серпневого світанку, коли з неба падали останні багряні зорі, а на землі його Андалузії розпускались білі камелії. Його книги були публічно спалені на гранадській площі. Чи ніс Лорка загрозу франкістському режиму? Певно, що так! Дуже точно сказав про це Андрій Вознесенський: «Поезія – завжди революція. Революцією були для ханжества неоінквізиторських тюрем пісні Лорки, який весь – внутрішня свобода, розкутість, темперамент. Тюльпан на тлі бетонного каземату видається крамолою, повстанням». Та як істинний поет і художник, Лорка назавжди пребуде з нами – в усьому тому, що він живописно назвав «Сонцем і тінями» кривавої арени, яка й була для нього справжнім життям.

Володимир ГОРБАТЕНКО