Синдром агресивного невігластва, або Ще одне сумне дежавю

Майже до оскоми сторазно обридле дежавю: ми, інтелектуали, яких ніколи не було в Україні, нарешті просвітлимо ваші темні голови, пояснивши, хто в нас, що й до чого, і ви з нашого пояснення доглупаєте, як треба сприймати й трактувати Тараса Шевченка.

О, цей хворобливий і комічний пупоцентризм самовпевнених неофітів, які свято переконані, що саме з них стає все на світі, саме так, як воно повинно бути! («… разрушим до основанья, а затем…»). І ось – кулібіни з Шевкому ощасливили нас іграшкою, котра має символізувати лауреатський атрибут. І демонструють ту іграшку з таким апломбом, мовби оце вони відкрили закон земного тяжіння. І тільки п’яний чи непритомний не помітить, що вона має до Шевченка такий стосунок, як Ейнштейнова теорія відносності до закону Божого. (І дозволю собі прозаїчну подробицю: на її створення та на всю концептуалізацію марення відрубаної голови для відчуження Шевченка від Шевченка витрачено мільйон з лишком гривень платників податків! До того ж її безкоштовно взято з інтернету).
Як на мене, безапеляційність у дусі Макарова і К° властива або геніям (допустимо й це!), або невігласам, хоч під яким кутом розглядай шевкомівську «команду» Юрія Макарова, то жодного генія в ній не запідозриш. Люди як люди. Не задавлені вагою голосних імен і без яскравих творчих біографій. Отому мимоволі напрошується сакраментальне: «А судді хто?!»
Я мав честь працювати в Шевченківському комітеті, до якого входили голова – академік Микола Жулинський, композитори Євген Станкович і Мирослав Скорик, актори Богдан Ступка й Анатолій Хостікоєв, режисери Роман Віктюк, і Вадим Писарєв, художники Іван Марчук і Сергій Якутович, режисер Роман Віктюк, поети Іван Драч, Павло Мовчан, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Тарас Федюк.
Імена? Імена!
За кожним із них – будьмо об’єктивні! – здобуті творчі вершини. Єдина їхня вада – за Макаровим – це те, що вони вже «Мафусаїли», тобто «люди минулого», безнадійно відпрацьований матеріал. Не акцентуватиму вже тут на елементарній людській нетактовності, до речі, також «Мафусаїла» Макарова, який за п’ять років до свого 70-річчя все ще позиціонує себе безнадійно молодим. Ганебніше інше: абсолютно большевицьке перекреслювання того, що, пов’язане з іменами цих людей, уже належить історії культури та літератури, й не артикульований прямо, а загнаний у підтекст вирок: чого вже від цих неадекватних совків, генетично пов’язаних із УРСР, сподіватися? Одне слово, нагадаю назву сенсаційного західного кінофільму із його контроверзійною назвою «Старим тут не місце».
Не маю нічого проти цікавого публіциста Макарова. Але маю претензії до тих, хто його призначив на посаду голови Комітету. Аж надто це вже на виріст. Ну не є Юрій Макаров у літературі чи в мистецтві якоюсь константою. Звичайний, амбітний чоловік, хворобливо нетерпимий до чужої думки, гарячково нестримний у висловах на адресу опонентів. І дуже зарозумілий: мовляв, тільки мені відкрилась суть речей і тільки я – рупор істини. Але рецидиви верхоглядства видають, що він навіть не дуже орієнтується в усьому тому – звичайно, неоднозначному і суперечливому, – що було в історії Шевченківської премії. То він призначає заднім числом її лауреатом Максима Рильського, який не був лауреатом, то наголошує: Ліна Костенко одержала премію тільки в незалежній Україні (хоча це сталося ще в Радянській Україні 1986 року), то нібито «не пам’ятає», що головами комітету були Іван Дзюба, Микола Жулинський, Юрій Щербак, які наполягли на відзначенні премією цілого сузір’я тих імен, котрі, мовлячи словами поета, звучать «на рівні вічних партитур». Усі ті «одкровення» – на грані банальної хлєстаковщини. А вже ті, хто добирався до складу Комітету, – це впереваж темні конячки. Анітрохи не прагну образити такими словами цих людей – вірю, що в них ще все попереду, але на сьогодні нічого з того в їхньому портфоліо немає. Тільки відома літературознавиця Тамара Гундорова сиротливо самотіє поміж них. Та осібно стоять два лауреати ( на весь Комітет!) Шевченківської премії – режисери.
У нашому колективному листі з приводу турборежимних конвульсій Комітету безпосередньо не йшлося про цьогорічних лауреатів. Як мовиться: «Кому – піп, кому – попадя, а кому – попова донька». Людям властиві не тільки проникливість візій, а й естетичний дальтонізм. Ми наголошували на непрофесійному складі алярмово зібраної команди та кількох (їх значно більше; за потреби наведемо весь реєстр) процедурних порушеннях, що їх імперативно регламентує Положення про Національну премію ім. Т. Шевченка. Але в філіппіках Юрія Макарова наша позиція демагогічно спотворюється: мовлялечки, ми заздримо, що не нам дано право визначати лауреатів, що не наші протеже улаврені нагородою і т. ін. Повертаємо і Юрія Макарова, і читача до нашого тексту: там сказано тільки те, що сказано. І немає жодного натяку на ті відсебеньки, котрі дозволяє собі, безпардонно пересмикуючи факти, в полемічному запалі Макаров.
Не хочу закінчувати цей опис діагнозу синдрому агресивного невігластва на такому патетичному регістрі. Тому нагадаю такий анекдот із часів першопояви радянського «Запорожця». Їде в ньому один із першовласників цього «дива» вітчизняного автомобілебудування, аж тут поляк назустріч. Зупиняє «Запорожця» й іронічно-подивовано вигукує: «Це пан сам скльопав?!!»
Не скльопуйте таких «Запорожців», пане Макаров!
І не морочте нам голову своїми квазітеоріями про Шевченка та новими інтертріпаціями цього, вибачайте, дискурсу, чи як ще вам хочеться те ословити…

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ