Анна МАЛІГОН: “Розарій”

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

770

«я одна, хто ще може прорвати картонні стіни»

Голос суб’єкта поезій у новій збірці «Розарій» (Львів: ВСЛ, 2020) Анни Малігон — двоїстий (як природа Антігони чи Прометея в античних трагедіях Есхіла): реальне переплетене з символічним, фізичне з містичним, поетична уява, відштовхуючись від болю життя, не забуває про небеса, але не говорить про це вголос. У збірці немає неадекватності поетичного пафосу й емоційної надмірності. Голос суб’єкта поезій сильний (архетипно-біблійний) і притишений, жіночий і християнський. Хоча в збірці так багато біблійного (на рівні архітектоніки образів), проте ця історія, радше, не Месії, а Міріам.


І коли до старенького Йова приходить знову
жінка, що у камін підкидає дрова,
підставляє долоні для слини та слів повільних –
він сміється до неї, як божевільний,
(«Сякухаті»)

Така поезія — це інший спосіб промовляння про час і «війну піску проти часу», про себе, про друзів, про тексти, про письменників, про дитину…
У книжці багато справжнього: не як того, що мало місце в реальності (бо навіть якщо й мало, то це тільки поштовх), а як такого, що існує незалежно від волі людини, незалежно від того, чи буде явлене в слові, чи ні. Матерія тут нікуди не поспішає, слово не прагне бути омовленим, любов не вимагає, бо чиста любов — а не приязнь чи закоханість — нічого не прагнуть, а просто є. Ось і «Розарій» — просто Є: як реальність, котра існує за власним законом. І вона нікому й нічого не винна.
Вірші про війну закорінене в соціальне, але вони оприявнюють логіку руху думку, що сягає фольклорного чи біблійного, а не просто сьогоднішнього «живого».

Крихітка Міла вмикає на всю Піаф,
та голос до неї сочиться з усіх кватирок і шаф, –
Учора вдова, а завтра – давай дива!
Тобі тридцять два і ти, чорт забирай, жива,
і, зрештою, це не твої жнива.
Той, хто поліг на дні, а чи той, згори
вже не порушить мовчанку твоєї гри.

Міла біжить наосліп, тоне в пуху.
Річка згортає рану свою суху…

Взаємопроникнення біблійного й профанного суб’єкт поезії майстерно передає у вірші «Продавчиня живої риби»:

Продавчиня живої риби стає міською,
міняє ключі, забуває рипіння гравію.
Вона обростає спокоєм і лускою
і осягає нову географію
світу, що вперто застиг на перетині станцій…
Цю глибину не злякати діодами. 
Світ, напевно, так і зостанеться
перенаселеним ідіотами,
(«Продавчиня живої риби»)

І водночас у книжці чимало емоційного болю, який, проте, не прив’язує читача, а промовляє, ніби й не змушуючи робити висновки.
Висновки зробить час колись. Але не тут і не тепер. Зараз шляху ніхто особливо й не потребує..

я одна, хто ще може прорвати картонні стіни
та показати їм шлях…

Але дитино, перескоч на нижній регістр, заспокойся, допий із дна –
бачиш, ніхто з них не потребує шляху…
(«Ана»)

«Розарій» А. Малігон — книжка підсумкова, бо в ній є реальність минулого й теперішнього (саме як поетична реальність, бо деякі вірші були написані раніше й вони відомі читачеві). Але особливість цієї книжки в тому, що навіть найбільш «наративна» поезія (цей прикметник зазвичай є відносним, але я послуговуватимуся ним у значені якісного в цьому контексті) поетична: в ній є те, що не прозаїчне в своїй суті. Напевно, ця індивідуалізація голосу походить від поетичності, вмонтованої в самий спосіб бачення речей, коли фізичний біль від навколишнього зрештою спонукає іти вгору або ж навіть і не дивитися на небо, бо просто немає часу.

Як тобі не-живеться? Чи всі зашнуровано рани?
Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест.
Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами,
електронні хорти на сторожі забутих адрес,
відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність…
Я тоді тризіркову твою висоту не взяла…
Біла готика церкви і небо, пошите на виріст,
ще не раз пересниться… А нині – мала
наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі

З такого бачення світу виникає образ голосу без страху, який не боїться висоти, бо просто немає коли дивитися на небо. Ти й так уже там, і так твій шлях – літати. І в цьому ще одна експресивна особливість книжки, яка своєю притлумленістю інспірує й енергетичного наснажує читачів. Суб’єкт поезій вміє говорити так, наче говорить із іншої дійсності, онтологічної, правічної, яка сьогодні виявляє себе через образ війни й жінки, котра шукає вихід, через блокпости й друга, чиїх колишніх жінка готова прийняти. Все вже було і все знову буде.
Антична література вийшла з міфологічного мислення, але з часом потреба в індивідуалізації (якої ще не знав ані Одіссей, ані Персей, хоча він уже ідеалізував жінку) спричинила появу лірики. «Розарій» — це передусім неповторний голос, який говорить істини, як дервіш і Йов, як старозавітний мудрець і маленький хлопчик, котрий дивиться на світ із подивом. Усі ролі, іпостасі — все переплетено в голосі суб’єкта поезії, здатного бути житиною й старцем.
Якщо в окремих віршах і представлено психологізм, що зображує «нерв сьогодення», психологічні лабіринти емоційного життя жінки (як у вірші «Жінки, що не записують адрес»), то логіка вірша не обмежується психологізмом конкретним, а у фіналі обов’язково стримить у простір архетипний або трансцендентальний, який потверджує, що вірші в «Розарії» — не реалістична наративна поезія, а метафізична. І метафізика там виростає з трибу життя, який далеко не безхмарний і гуманний.
У «Розарії» відчуваєш живі енергії, відчуті, пережиті, з анестезією й без, але такі, що дають можливість прокинутися й вийти з сомнамбулічного комфорту, до якого часом тікаємо, ладні думати, що реальність війти — це десь там, це не зі мною. А. Малігон занурює у війну, але показує, що і це теж мине. Тільки от якою буде людина в майбутньому? Якими будемо ми на українській землі?
«Розарій» Анни Малігон часто оприявнює наративні вірші: у них немає традиційної для поезії художньої мови. Образність побудовано на ущільненому суміщенні фрагментів життя, у яких часто розкрито ставлення суб’єкта до війни – зокрема і в опосередкований спосіб, через показ не самого пекла війни й жерла війни, а «бічних» променів, які «випромінює» війна, як у ключовому для всієї збірки вірші «Розарій».

Автозаки, чорні стрічки, хустки,
мерехтіння касок, немов луски –
м’ясорубка часу.
Хтось чужинських дітей у крові купав.
Хтось пакет до житла не доніс, упав, –
покотились яблука – час настав.
Перейшло за вінця.
Проступила на колах крику червона сіль,
ти сідала у свій реанімобіль, –
відчувала, як жадно невчасний біль
на коліна звівся.

Мотив війни наскрізний, представлений часом переважно в чорному тоні. Естетична суґестія книжки виникає у використанні властивих фольклору образів (місяця, чорної хмари, круків) та епітетів, які працюють на ущільнення зорового малюнка.

Ліс на лінії оборони
більше чорного ніж зеленого
більше шиплячих ніж голосних

Або ж:
Птахо, співай. Доки піняться чорні хмари,
тягнеться нитка, і нотка, і ніби осад,
місяць спадає на сад, а йому виносять
круки на крилах поранену ранню осінь,
пісня твоя обтікає верхівки храмів

У віршах А. Малігон відчутний інтертекстуальний діалог із В. Сосюрою («Як ріки і трави, як вирване сонце, любіть!»), С. Жаданом («більше шиплячих ніж голосних»)…
«Розарій» — збірка поезій «трибу життя», у якій трапляються величні вчинки, але величні саме з огляду на свою малість, непретензвійність, безпафосну щирість. Зрештою,

І життя – папірець із простеньким кодом,
непримітна вивіска перед входом…

Ось у цьому, напевно, й перша інноваційність тієї моделі гуманізму (а я не уявляю зображення дискурсу війни без гуманістичних первнів, бо інакше увійдемо в патологію), яку виявляє суб’єкт поезій Анни Малігон. Утвердження малості в рухах, словах, учинках, але в тій «малості» криється велич, яку людина виявляє так, як може, на війні. Без пафосу й розривання на собі сорочки. Людина тут живе, бо просто живе. Виборовши це право у Долі, у Випадку, в Бога… Але не думаючи про це зараз, бо «треба жити».

Він виходив дивитись на сонце, ніби когось виглядав.
А, ще, кажуть, збирав у пляшки березовий сік.

Ось так: життя у дрібницях, у малих радощах, у хвилинах, які дають сили жити.
У цій книжці немає «надмірності», гротескового перебільшення. Війна тут показана через «відлуння», через проекції, які долинають до свідомості читача в зорових зображеннях і слухових асоціаціях. Тут немає війни як вибухів зброї, масових убивств, але є війна як потреба в гуманізмі, потреба чути, чекати, підтримувати, розуміти.
Я давно хотіла спитати: як тобі, там, потойбіч війни?
Тепер ці вчинки визначають повсякдення. А поезія, зокрема наративна, і твориться з повсякденного плину життя. У цій книжці є голоси, які не прагнуть першості, не прагнуть винятковості, самоутвердження, їм не властивий егоїзм і навіть пристрасть. Тут представлено голоси «між іншим».

У бетонних коробках, між наслуханих стін,
між новин, крізь які не проходить ні сонце,
ні гранатові згустки правди,
і, між іншим,
кому ми – люди?

Пристрасть і егоїзм прив’язують, а на війні ти маєш бути вільним. І саме зі свободи – як не-прив’язаності – й постає вимір любові, який створює поетичний суб’єкт А. Малігон. Любові, яка не вимагає, не потребує взаємності, не змушує. Тут любов явлена як свобода вибору заради життя. Життя кожного, хто у власному глибинному вимірі належить тільки собі. Й більше нікому. Бо в кожного, хто зображений у цій збірці, є тільки він. Навіть у песика.

Не грій мене, песику. До любові біжи, на захід.
Вона краще за тебе знає мій запах.

Дмитро Дроздовський

Leave a Reply