Наодинці з Шекспіром

680

Вимушена самоізоляція — чудовий привід для того, щоб побути наодинці з всеохопним генієм Шекспіра. Тим більше, що сьогодні його День народження…

Пропонуємо вашій увазі добірку славнозвісних шекспірівських сонетів у перекладі Івана Редчиця.

 

Вільям ШЕКСПІР «СОНЕТИ»

40

Ти забирай, коханий, всю любов,
Але хіба не володів ти нею?
Не знайдеш, любий, потаємний схов,
Моя любов завжди була твоєю.

Як цю любов, кохаючи, береш,
То я не дорікатиму ніколи,
Якщо в омані сам, ти винний все ж,
Якщо чуттям хоч трохи охололий.

Прощаю, милий злодію, грабіж,
Хоча ти в мене викрав найдорожче,
І кривда, що пече мені найбільш,
Мінятися з ненавистю не хоче.

Розбещенко-чарівносте, убий,
Але ворогувати не посмій.

41

Ці витівки – плоди твого свавілля,
Коли забуло серце образ мій,
Твоя краса і юних літ розкрилля
Принаджують усіх наперебій.

Ти добрий, будеш вічно полонений,
А врода спонукає до атак,
Ти жінки син, мабуть, тому й блаженний,
І хто з нас, перемігши, не розм’як?

Та ба, в моїх ти нині володіннях,
Красу марнуєш, гублячи літа,
У буйстві тім твоє гріхопадіння,
Двом вірностям ти стулюєш вуста:

Її – красою знову спокушаєш,
Своїй – ти зрадивши, мене втрачаєш.

42

Біда не в тому, що вона твоя,
Хоча її кохав я дуже палко,
Ти нею скорений, і мучусь я,
Втрачати друга – боляче і жалко.

Я оправдаю, кривдники, вас так:
Її ти любиш, як мою кохану,
Хоча вона й невірна, та, однак,
В тій зраді не знаходжу я омани.

Тебе втрачаю – радісна вона,
Її втрачаю – знахідка для тебе,
Якщо ви разом – це розлук ціна,
І хрест нести мені самому треба.

І все ж, єство одне – мій друг і я,
О мрії лет – вона ж навік моя!

43

Як сплющу очі, то я краще бачу,
Набридло геть усе за день мені,
І як би міцно не заснув, одначе
Милуюся тобою уві сні.

Дивлюсь на світлоносне це видіння,
Воно за мить осяє темну ніч,
І дня померхло б сонячне одіння,
Якби уздрів тебе той день увіч.

Було б це дійсно щастя невимовне,
Якби удень мені сяйнув твій лик.
До того сну, що твого світла повний,
Незрячими очима я приник.

Без тебе день – як ніч, покрита млою,
І ніч – як день, коли ти в сні зі мною.

44

Якби ж то в думку обернути плоть,
Цю в’ялу речовину мого тіла ,
Я враз би з цього краю, мов Господь,
До тебе перенісся, мов на крилах.

І хоч би був я на краю землі,
Чи десь там, за морями, неважливо.
Не знав би перешкод я взагалі,
Крилата думка – це найбільше диво.

Та я – не мисль, і так мені шкода,
Я не встигаю зовсім за тобою,
Адже в мені лише земля й вода,
Що скапує гарячою сльозою.

Напевно, я приречений навік,
Як знак страждання – сліз моїх потік.

45

Я знаю, дві найвищі є стихії:
Як мисль – повітря, як жага – вогонь.
І посланці мої – мої витії,
Я за тобою шлю їх удогонь.

Летять вони – посли мого кохання,
З посольства серця прямо вдалину.
Але до смерті хилять без вагання
Земля й вода – ось-ось навік засну.

І лиш тоді я миттю оживаю,
Як чую, що вернулися посли,
І добру звістку принесли – я знаю,
І в путь нову готові будь-коли.

Блаженний я, та жур летить спрожогу,
Шлю знов послів, тамуючи тривогу.

46

Вже очі й серце почали війну,
Хто перший з них поклониться портрету.
І переслідують мету одну –
Ігнорувати волю паритету.

Клянеться серце, що ти весь у нім,
І в сховок той не зазирають очі,
Та заявляють очі враз усім:
Є в них твій образ навіть серед ночі.

Щоби покласти край цій боротьбі,
Цей суд всіх дум правдивий виніс вирок:
Частину серце хай бере собі,
Частину другу візьмуть очі з миром.

І я любов кладу в серцевий храм,
А зовнішню красу – віддам очам.

47

Між серцем і очима – договір,
Таємний, той, що діє донезмоги,
Коли розлука затуманить зір,
Чи серце знемагає від тривоги.

Голублять очі дивний твій портрет,
Хмеліє серце і частіше б’ється,
Навзаєм на прекрасніший бенкет –
Моїх очей запросить потім серце.

Переді мною завжди образ твій,
І ти в думках, не розіллєш водою,
На відстані думок стоїш ясний,
Вони в мені, і всі вони з тобою.

Як сплять думки, то навіть уві сні –
Тебе лиш бачить серце вдалині.

48

Як ревно я, збираючись в дорогу,
Ховав дрібнички під міцні замки,
Я не забув про жодну засторогу,
Неторкнутими будуть тайники!

А ти, утіхо, скарбе злотоцінний,
Моя турбото, смутку дорогий,
Тебе залишив сам я в ці хвилини,
І вкрасти може злодій будь-який.

Я не замкнув тебе – холодна скриня,
А в ніжній цій темниці бережу.
Як схочеш, ти покинеш це склепіння,
Коли відчуєш холод чи олжу.

Та не сховати й там твоєї знади,
Бо навіть чесність хоче мати вади.

49

В той час терпкий, коли побачу я,–
Ти з прикрістю мої сприймаєш вади,
Коли міркуючи, любов твоя
У серця не питатиме поради;

В той час гіркий, коли десь у юрмі
Ти пройдеш мовчки, як чужий, повз мене,
Війне від тебе холодом зими,
І щось в мені прокинеться смиренне;

В той час важкий в свідомості своїй
Повільно зводжу стіни за виною,
Мов на суді, я присягну мерщій
І поклянусь, що істина з тобою.

Покинути мене ти будь готов, –
Я втратив право на твою любов.

80

О, як мій слабне дух, коли сильніший
Тобі хвалу співає день і ніч,
Як голос той лунає серед тиші,
Язик в моєму роті – зайва річ.

А чари в тебе – океан безмежний,
На нім щодня багато є вітрил,
І корабель, і човен мій бентежний,
Обох їх манить дальній виднокіл.

Без тебе я не випливу із виру,
А він туди полине, де глибінь,
Коли віддам останню я офіру,
Він гордо попливе удалечінь.

Як винесуть мене на берег хвилі,
Складе любов на грудях крила білі.

81

Чи епітафію тобі складу,
Чи житимеш, як буду я в могилі,
Не згасить смерть ясну твою звізду,
Мою закриють хмари чорнокрилі.

Твоє ім’я безсмертне, як душа,
Лиш я піду зі світу невідомим.
І дасть земля могилу, мов чужа,
Тобі навік людських очей хороми.

Твій монумент – мій ніжнодзвонний вірш,
Його нові почують покоління,
Тебе побачать із усіх узвиш,
А вимруть люди – оживе каміння.

Ти житимеш, прославлений в піснях,
Де подих духу – на людських устах.

82

Не був ти в шлюбі з Музою моєю,
Приймаєш ти присвяти від усіх,
І той, хто не сягнув ще апогею,
Чекає теж благословень твоїх.

Твоєї мудрості й краси сяйної,
Мабуть, не вміщує моя хвала,
Тому й шукаєш ти хвали нової,
Щоб рис тонких ще більше додала.

Та незабаром, знай, поблякнуть фрази
Риторики тієї нанівець.
Я в істинній красі знайшов алмази,
Твій вірний друг, правдивий твій співець.

Як мало крови, то кладуть рум’яна,
Та виті’вка така – це непошана.

83

Повік не бачив на лиці твоєму
Ні краплі гриму штучної краси.
Пусте це славослів’я не для щему,
Як не сягнуть поети до яси.

І я не біг до тебе з похвалою,
Про це не мріяв навіть уві сні.
Якби змагавсь я словом із красою,
Перо б не підкорилося мені.

Але за гріх вважаєш ти мовчання,
Хоч є моя заслуга в німоті.
Красі я поклоняюсь без вагання,
А другі риють яму в сум’ятті.

Живий вогонь в очах твоїх прекрасних
Затьмив хвалу піїтів двох нещасних.

84

Хто ж красномовніший? Лиш ти є ти,
То хто ж хвали дорожчої шукає?
Небесної сягнувши висоти,
Хіба вона до тебе не вертає?

Мізерне те перо, що не змогло
Хвалу підняти на вершину слави.
Та славне вічно буде ремесло –
Того, чий голос чистий, нелукавий.

Нехай він скопіює, що в тобі,
Природою написане це диво,
І сам себе прославить, далебі,
І вже довіку буде він щасливий.

Ти не жадай щоденно похвали,
Твоя краса не знатиме хули.

85

Моя убога Муза все мовчить,
А навкруги лунають хвальні оди,
І пера золоті за миттю мить,
Змальовують шляхетну силу вроди.

Я повен дум, а в інших лиш слова,
І я “Амінь!” вигукую, мов клірик,
На кожний гимн, бо творить дух дива,
Такі натхненні, і напрочуд щирі.

Тебе всі хвалять, тож і я кажу:
“Це так! Це вірно!” А в душі закови.
Переступивши тих мовчань межу,
Плету вінок великої любови.

Ти всіх цінуй за вежі їхніх слів,
Але почуй душі моєї спів.

86

То вірш його, напнувши сто вітрил,
І взявши курс, так гордістю іскриться,
Летить до тебе вище моїх крил,
Закрив дум лоно, ніби це гробниця?

То дух його, безсмертних слів творець,
Мене позбавив красномовства дару?
Ні, не віддам я першості вінець,
До краплі вип’ю сам натхнення чару.

Ні він, ні той, хто при ясних свічках
Йому диктує ревно ті писання, –
Не переможці й не навіють страх,
Що спонукав би душу до мовчання.

Хвалою ти наповнив ті рядки,
І випало моє перо з руки.

87

Прощай, мій скарбе, я не твій володар,
Либонь, ти знаєш сам собі ціну:
Твій привілей – це гідність і свобода,
Обмежений в правах – несу вину.

Чи я вдержу тебе, як ти не схочеш?
Чим я таке багатство заслужив?
Я твій патент вертаю неохоче,
Віддати мушу, як не дорожив.

Не знав ціни і жертвував собою,
Тому так помилявся ти в мені.
Великий дар я віддаю з лихвою,
Поцінувавши чари неземні.

Я володів тобою в сні ясному, –
Там був король – ні трону, ні фантому.

88

Коли захочеш ти звести наругу,
Щоб з мене посміялися кругом,
То будучи твоїм найкращим другом,
Я сам допомагатиму притьмом.

Бо власні вади я ж бо ліпше знаю,
Пороки потай зганьблюють мене.
Себе я на розлуку не обхаю,
Ти схвалення отримаєш гучне.

І буду я у виграші великім,
Лише про тебе всі мої думки.
Подвійне благо – кривди злоязикі,
Що задля тебе зношу залюбки.

Люблю тебе і весь тобі належу,
Образами я серця не обмежу.

89

Скажи мені, яку знайшов провину,
І я цей прогріх затаврую сам.
Чи обзивай кульгою без упину,
Хай буде це моїм новим ім’ям.

Не можеш ти, моя любове, злісно
Мене зганьбити так, як можу я,
Придавши зміні форму цю навмисно,
Бо в ній вся воля схована твоя.

І де б не був ти, там я не з’явлюся,
Твоє ім’я не вимовлю ніде,
Клянусь тобі, що я не помилюся,
Не видам тайни, слово це тверде.

І сам себе я доведу до згуби,
Ненавиджу того, кого ти любиш.

90

Що ж, розлюби мене, як хоч, сьогодні,
Коли вже світ готовий розп’ясти.
Штовхни з Фортуною в страшні безодні,
Та в мить останню не знущайся ти.

Якщо печаль цю серце переможе,
Ти не завдай мені нових страждань.
У ніч бурхдиву ранити негоже,
І зливою не хлинь в холодну рань.

Покинь мене відразу, а не потім,
Коли ослабну від утрат і бід,
Покинь мене, щоб я в страшній журботі
Забув скоріше злої долі слід.

Цей жаль щемливий буде за невдачу,
Якщо тебе я вже назавжди втрачу.

91

Хто хвалиться вельможним родоводом,
Хто золотом, а хто міцним плечем,
Хто шатами смішними задля моди,
Хто соколом і псом, а хто конем.

У кожного є втіха і відрада,
І насолода в пристрасті своїй.
Та лиш у мене є найбільша знада,
Бо всі блаженства сховані у ній.

Твоя любов понад герби вельможні,
Цінніша злота і чудових шат,
Всіх соколів і коней – в миті кожній
Хвалюся і пишаюся стократ.

Як забереш ти все, чим володію,
Згорьований – навіки я збіднію.

92

Розлуки я, мій друже, не боюсь,
І смерті ранньої, і самотини.
Хоч може здатись дивним це комусь,
Моє життя в твоїх руках щоднини.

Не варто ждати більшої біди,
Як від малої нить життя порветься.
А примхи заведуть бозна-куди,
Бо кожна твоїм голосом сміється.

Не мучиш ти мінливістю душі,
Твоєї переміни я чекаю.
О, скільки ти любитимеш, скажи,
І я збагну – від щастя помираю!

Але чого ж мене проймає страх?
Чи то не лжа пече в твоїх словах?

93

Ось так живу і бережу довіру,
Я схожий на ошуканого знов.
Лице кохання бачив я допіру,
Але в твоєму серці не знайшов.

Зате в очах ненависті немає,
Ні краплі лицемірства, ні нудьги,
А з других лиць гримаса не щезає,
І зморшки, наче відблиски жаги.

Це небеса тебе так сотворили,
Щоб лик твій сяяв ласкою щодня.
Думок не знаю, але позір милий,
Навіює солодке наслання.

Твоя краса, мов яблуко, що з древа
Добра і зла зірвала дивна Єва.

96

Ті ставлять молодість тобі на карб,
А ті твою безпутність і шаленство,
Та чарівливість – твій найбільший скарб,
Що перетворює гріхи в блаженство.

Фальшивий камінь, наче діамант,
Яскраво сяє в персні королеви,
А з прогріхів твій рідкісний талант
Витворює чесноти так взірцеві.

О, скільки б вовк перехитрив овець,
Якби ягням прикинувся невинним!
Багато спокусив би ти сердець,
Якби розсипав чар своїх перлини.

Так не чини, бо я тебе люблю,
І честь твою теж порівну ділю.

99

Фіалку ранню шпетив я ось так:
“Злодійко, звідки пахощі ти вкрала,
Якщо не з милих уст, скажи, однак?
І пурпур ніжних щік твоїх зухвала,
По згустках жил його пізнає всяк.”

Лілею гудив за крадіж руки,
А за твоє волосся – майорана,
Трояндам все ж далося це взнаки,
Одна була від сорому багряна,

А друга – біла з відчаю, мов сніг,
А третя мала колір особливий,
Обох обкравши, обхитрила всіх,
За це з’їдає всю хробак примхливий.

Вони такі пахучі й мовчазні,
Бо вкрали в тебе риси чарівні.

Переклав Іван РЕДЧИЦЬ

Leave a Reply