НА УРОКИ – ДО ДМИТРА БІЛОУСА
Дослідження літературної спадщини й оприлюднення звитяжної творчості незабутнього Дмитра Білоуса триває. Життя та діяльність видатного українського поета і перекладача знайшли знову своє змістовне відображення у новій широкомасштабній панорамі Олександра Бакуменка «Лицар Країни Чеснот».
А посмертним виданням багатьох книг Дмитра Григоровича автор цієї книжки разом із дружиною поета, його берегинею Оленою Тимофіївною, явив світові й незнані твори письменника. Тож перед нами книга про вродженого педагога Дмитра Григоровича Білоуса, книга, яку ми вивчаємо і яка вчить людяності, вчить творчості, вчить жити для України. В книзі Бакуменка постає світлий образ людини, яка постійно вдосконалювала свої здібності, постійно вчилася, вчила інших, чим досягла авторитетного визнання в світі. Білоусові чи не єдиному з українських поетів нової України присвоєно звання почесного академіка Академії педагогічних наук України.
Що ж це за уроки Дмитра Білоуса? Уроки, на які ще недавно учні ставали в черги. Уроки, які освітяни відвідували у багатьох школах, вузах, бібліотеках України, зокрема під час днів української преси і книги на Харківщині, в Запоріжжі, Донбасі, Криму, до яких я залучав Дмитра Білоуса, проводячи ці заходи від імені Міністерства інформації України, Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України і Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
Добре, що Олександр Бакуменко починає книгу з розповіді про виховання Дмитра в багатодітній сім’ї Григорія Миколайовича Білоуса, акцентує увагу читача на делікатності невсипущої Дмитрової мами – Ганни Давидівни, розповідає про старшого брата Олексу, відомого згодом діяча вітчизняної культури. В книзі бачимо, як за умов творення Голодоморів, ліквідації куркулів як класу, тобто нищення хазяїв, працювали кращі традиції українського села. Пригадую, коли в нашому селі Куражині на Поділлі сусідка заходила в хату, то завжди питала дитину: «Як допомагаєш батькам?», «Які оцінки в школі?», «Чи молився ти нині?». Таж відомо, що духовний фундамент кожної людини закладається змалку. Тому боляче сьогодні дивитися на знедолених дітей, прикро, що влада не може домогтися, щоб вулицями столиці не бродили, не ставали змолоду бомжами, втраченими для суспільства і для себе, бездомні діти, з чим ми вже, було, ніби розпрощалися раніше. З новітньою неувагою до таких дітей, з браком коштів на випуск книжок для дітей ніколи не міг змиритися Дмитро Білоус, про цю проблему в умовах нової України з гострим болем у серці пише у книзі і шановний Олександр Бакуменко.
Сімейне виховання сприяло тому, що Дмитро і в 30-х роках ХХ століття в комуні Антона Макаренка, яка рятувала від голоду, але й привчала до праці і муштрувала в дусі сталінізму, не нищив душу вірусом кар’єризму, не воював з «українським буржуазним націоналізмом», а, як губка, вбирав від педагогів лише добре, моральне. Він і тоді просяк не пошуком ворогів, а пошуком друзів, на якх, до речі, став чи не найбагатшим з відомих мені поетів. Далеко не всяк із знаних митців так, як Дмитро Білоус, його послідовники Володимир Забаштанський і Дмитро Чередниченко, зможе відповісти, яку творчу студію він вів, чи має свою школу, кому допоміг творчо зрости і стати відомим. З чиєї ще легкої руки, такої, як у Білоуса, до ста обдарувань стали членами Національної спілки письменників України?! Тому так важливо, що автор цієї книги докладно розкриває дружбу Дмитра Білоуса з видатними митцями, такими як Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, у яких поет вчився літературі, показує творчу сув’язь його з тими, кого він навчав і в кого, знову таки, вчився, бо ж сам казав, що можна вчитися і в дитини, адже її устами глаголить істина. А істину Дмитру Григоровичу глаголила кожна дитина, пташка, квітка, росинка.
Я згадую, як поет довіряв мені у Держкомвидаві УРСР «першим» читати його рукописи, те ж «Диво калинове», після чого, як відомо, я посприяв прискоренню випуску книги у «Веселці», насамперед через нового головного редактора видавництва, а затим його директора Ярему Гояна. Та, як виявилося, читати рукописи він довіряв багатьом колегам, зокрема Тарасу Сергійчуку, Дмитру Чередниченку. При чому, як помітив Бакуменко, Білоус завше уважно слухав відгуки, майже не сперечався та невпізнанно вдосконалював твори. Пригадую, як він на льоту ловив ідеї, прохаючи дозволу їх втілювати у вірші, які присвячував авторам цих ідей. Не встиг якось Ярема Гоян закликати колег неголосно гомоніти про інтимне, бо тихо росте трава, тихо квітне вишня, тихо звучить молитва, як Дмитро Григорович у той же вечір написав про це вірш і посвятив Гояну. Так він діяв і відштовхнувшись від сказаного Тарасом Сергійчуком: «Козацькії коні не топчуть барвінку». Як дізнаємося з книжки, особливо довірявся у творчості Дмитро Білоус батькові автора — Данилові Бакуменку, своєму однополчанину і творчому побратиму, а також самому авторові цієї книги, Олександру Бакуменку, завжди цікався їхніми думками. Чи не повчальний досвід, як слід вчити, вчитися і вдосконалюватися у творчості, якщо це постійно робив навіть такий чародій слова, як Дмитро Білоус?
Автор виразно показує юначі життєві уроки Білоуса, коли Дмитро цілеспрямовано навчався в університеті у всесвітньо відомих згодом педагогів, таких як Олександр Білецький, Леонід Булаховській, Юрій Шевельов (Шерех). Під час війни, в евакуації, на радіостанції, вслухався в поради знаменитого Остапа Вишні, який повернувся з катівні ГУЛАГу, куди за нізащо був запроторений, та де не втратив почуття гумору. Білоус запав в око Остапу Вишні тим, що умів відточувати слово, шукати мудро всміхнені вірші. А по війні Дмитро Білоус пішов вслід за ПавломТичиною у вивченні російської, білоруської, вірменської та інших мов, скажімо, болгарської. З яким щемом я читав у книзі розділ про розквіт українсько-болгарських культурних зв’язків, в центрі яких був Дмитро Білоус, довідався про нові подробиці перекладу болгарською мовою багатьох творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, знову співпереживав труднощі «прискореного» опанування Білоусом болгарської писемної і усної мови, його справді великий внесок у випуск українською мовою солідної двотомної «Антології болгарської поезії» у видавництві «Дніпро» у 1974 р.
Пригадується мені такий цікавий випадок, коли я прислужився і болгарам, і Дмитрові Білоусу. Я тоді працював головним редактором видавництва «Веселка». Якось в кінці тижня з Міністерства культури України, від Дмитра Остапенка, повернувся директор видавництва Ярема Гоян і каже: — Залишайся за мене старшим, я їду в понеділок у Болгарію. У складі групи працівників культури… Я відразу ж запитав: — А Дмитро Григорович Білоус також їде? – Стривай, — схопився Ярема Петрович, — серед прізвищ людей, яких зачитували, а їх було десь до 60-ти, я не чув прізвища Білоуса… Тоді я, не гаючи часу, зателефонував голові Спілки письменників України Юрію Мушкетику, який перейнявся явним упущенням та пообіцяв зробити все можливе, щоб Дмитро Білоус поїхав. І зробив! Дмитро Григорович із запізненням на два дні, та був таки в Болгарії. Якщо відкриття Днів української культури відбулося без нього, то закриття збагатилося його присутністю. Чому збагатилося? А тому, що на закритті свята він був у центрі уваги, стояв на сцені попереду всіх, в тому числі міністрів, удвох з Президентом Болгарії Желю Желевим, читав вірші болгарською мовою. Першому з іноземних друзів Президент Болгарії вручив Дмитру Григоровичу найвищу нагороду країни орден Мадарського вершника І ступеня! І в Україні це ми радо бачили на телеекрані. Можна сказати, що тій події щиро аплодували мешканці обох слов‘янських, дружніх країн – Болгарії і України.
Олександр Бакуменко справедливо відвів окремий розділ розповіді про Білоуса як перекладача. Працю перекладача Дмитро Григорович називав літературним донорством. Про це він оповідав учням, читачам «Літературної України», про це, теж повчальне, для творчої молоді, пише і Олександр Бакуменко. Автор цієї книги, як і Дмитро Білоус, виправдано стурбований долею перекладацької справи, яка на відміну від попереднього часу майже не стимулюється. Мало кому є діло до того, що перекладається з наших кращих набутків на інші мови? Навіть бракує перекладів на світові мови творів Ліни Костенко, щоб висунути її на Нобелівську премію, як слушно зауважив якось у радіопередачі Дмитро Павличко. Добре, що двотомник Івана Дзюби вийшов російською і глибокі думки нашого академіка, великомученика за рідну мову, культуру дійдуть і до російськомовних читачів. Думаю, що такі моторні люди, як автор цієї книги докладуть рук, щоб і кращі твори Дмитра Білоуса були перекладені російською, білоруською, болгарською та іншими мовами, хоча б тими, якими він володів. Звісно, це можливе лише за умов державного замовлення на таку літературу та за підтримки нашої культури меценатів, коли між багатих значно побільшає справді свідомих українців.
Читач має бути вдячний Олександрові Бакуменку за показ мужньої поведінки Дмитра Білоуса в екстремальних ситуаціях, серед яких була насамперед війна, де поет пролив кров за рідну землю. Автор наводить відому, та від того не менш жахливу цифру, від якої здригається все живе на землі: із кинутої на захист Києва тисячі студентів вижило, чи не «завдяки» пораненню, лише 37 бійців. Так, люди вели себе героїчно, не спасували перед очевидною смертю! Та таку катастрофу, мушу сказати, не можна списати лише на війну, на агресію ворога. Головна причина такого нищівного розгрому, як згадував Д.Білоус, була у вкрай поганому озброєнні та недостатній підготовленості студбатівців.
— Якщо із 37 вцілілих з однієї тисячі воїнів під час оборони Києва виявилося стільки талантів – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Дмитро Білоус, Данило Бакуменко, Михайло Пилипенко та інші, то скільки їх було б, якби вижила хоча б половина студбатівців?! — питаю в один голос з автором цієї книги, Олександром Бакуменком.
Складних моментів вистачало в поета і в мирний час, в останні два десятиріччя, в тому числі і в час Незалежності, коли він відчув «третю весну», коли особливо розквітнув його талант і він заслужив своєю творчістю такі високі премії, як Національна премія ім. Тараса Шевченка, літературна премія ім. Лесі Українки, літературна премія ім. Олени Пчілки. Та от і в цей час на творчих хлібах він зазнавав творчого без хліб‘я, підточували серце хвороби рідних, та він ніколи не скаржився. Наче один тільки раз Дмитро Григорович зітхнув: «Через пару місяців мені 80-ть, та ніде жодної книжки не виходить до ювілею. Куди звернешся, кажуть шукай спонсора. Це ж легше робити при важливих посадах чи юним поетесам…».
Я радий, що на мою доповідну записку позитивно відгукнулося правління Товариства «Знання» України, де я в той час уже працював, і тоді за кошти Товариства було надруковано книжечку вибраних поезій під промовистою назвою: «Даруй словам одвічну силу!» І автор уперше одержав на руки 450 примірників видання. Він невимовно радів ще й тому, що мав що дарувати у ювілейний рік друзям, вчителям, учням шкіл, з якими зустрічався.
Автор роману-есе „Лицар Країни Чеснот”, розповідаючи про поета, втягує читача в коло животрепетних актуальних і водночас вічних проблем. Перш за все – це боротьба добра і зла. В умовах зажерливого «первісного капіталізму», коли як фінансові, так і політичні вершини перехоплюють клани, для них, для олігархів, духовність, національні традиції є розмінною монетою. Тому Білоус кличе молоде покоління в Країну Чеснот, до молитви за Україну, захоплює неоціненним скарбом національних символів, що дуже імпонує автору книжки, який перемежовує думки Білоуса із власними роздумами. Книга Олександра Бакуменка показує, як поет наче розставляє світлі факели-дороговкази добра на дорозі, що в сутінках аморальності прямує в майбутнє. Білоус мовби поетизує народознавство, етнографію, фольклорні джерела, моделюючи власні припущення щодо походження назв поселень, урочищ, рік, крилатих висловів, прислів’їв і приказок. Важливо, що такі припущення завжди цікаві, аж до уяви, що Ромен – родич Рима. Не дивно, що кожна книжка, як зазначає автор, допомагає наставникам, які хочуть виховати людину порядною, моральною.
Характерно, що Національну премію України ім. Тараса Шевченка, літературну премію ім. Лесі Українки і премію ім. Олени Пчілки видавництва «Веселка» Білоус одержав за книжки, наскрізною ідеєю яких була проблема збереження, розвитку української мови. Яким чином? Бакуменко виділив головне: яскравий показ переваг нашої рідної мови, її визнаної на світових конкурсах милозвучності, особливо в народних піснях. Над українською мовою, над українськими народними піснями ніколи не заходить сонце, бо вони звучать на всіх континентах! Ото і є наше «диво калинове», «чари барвінкові». Дмитро Білоус оспівував те диво по радіо, серед освітян. Та і на цьому поет не зупинявся. Головував у журі престижних премій, вів студії юних, а як гуморист викривав перевертнів, гостро дошкуляв яничарам, соромив забудьків рідного. Поет був серед кращих просвітян, лекторів Товариства «Знання», представляв НСПУ під час свят української мови. І автор роману-есе „Лицар Країни Чеснот»” уміє показати це – цікаво, не збиваючись на сухий переказ. Дякую за оцінку і моєї участі в продовженні справи Білоуса, зокрема через заснування в «Просвіті» творчого конкурсу юних «Диво калинове» ім. Дмитра Білоуса і керівництво відповідним журі, за поданням якого з розглянутих тисяч творів дітей за сотні кращих віршів, оповідань, пісень, казок тощо школярі нагороджені «Просвітою», в тому числі чимало земляків поета з уславленої Сумщини.
Олександр Бакуменко врахував і те, що Білоус був глибоко суспільною особистістю. На моїх очах за першим покликом квапився він і в Рух, і в Товариство української мови, і разом з Олесем Гончарем ішов до студентів, що голодували на Майдані, виборюючи Волю Україні, підтримував їхній патріотичний дух, і стояв у ланцюгу живого єднання рук від Києва до Львова. Білоус також щиро переймався політичною долею земляка Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, присвячував «на замовлення душі» вірші їм, а вірш про гнану Юлю був опублікований у «Голосі України». О.Бакуменко показує життя і творчість Дмитра Григоровича у хитросплетінні суспільних проблем. Засвідчує, що його хвилювала доля української книжки, обурювала влада, через благодушне ставлення її до долі української книги, віддачі її на поталу космополітичному бізнесу. Не пройшла мимо уваги автора книги турбота про виховання Білоусом свідомого борця, невтомного трудівника, ентузіаста конкретних справ. Він спонукав, щоб кожен українець був носієм нашої культури, на кожному кроці употужнював запит на неї, не жував жуйку, як наступають на горло нашій мові, а давав відсіч.
Справу збереження і розвитку української мови, яка стала дорогою Дмитрові` Білоусові, продовжує і Олександр Бакуменко, зокрема цією змістовною книжкою. Так, ми не можемо допустити, щоб з-за експансивних амбіцій шанувальників російської мови та шовіністів ця мова стала у нас державною. І головне не в тому, що далеко не паритетне ставлення до української мови в Росії, де нема україномовних державних шкіл, газет, журналів, теле — і радіоорганізацій, що уже це в народу, який поважає себе, має стримувати надання виключних державних умов для експансії російської мови в Україні. Думаю, головне в іншому. Досвід Білорусії, де я побував у 2007 році, зустрічався з керівниками української громади, вченими і діячами культури Бєларусі, свідчить, що там російська мова, ставши другою державною мовою, невдовзі стала фактично першою, майже витіснивши білоруську зі шкіл у Мінську, зі столичних засобів інформації, навіть, буває, з офіційного вжитку. Так, після чудового настрою по спогляданню прекрасного Мінська у мене геть упав настрій, коли на Урочистих зборах, присвячених 60-річчю Білоруського Товариства «Знання», в яких я брав участь, з доброго десятка виступів тільки один, секретаря Спілки письменників Білорусії, звучав білоруською мовою. Такі сумні наслідки непродуманої законодавчої реформи у мовній сфері у наших сусідів. Наша мова найближча до білоруської мови зі слов‘янських мов за лексикою, але, ой, як не хотілося б, щоб українська мова стала найближчою до білоруської і за долею, тим паче, в час довгожданої і тяжко вибореної Незалежності. Не можна розраховуватися Незалежністю, як у Білорусі, на догоду «ображеним» прихильникам особливого статусу мови однієї національної меншини в Україні, зокрема через надання російській статусу другої державної чи офіційної мови. Проти цього неодноразово однозначно і переконливо виступав Дмитро Білоус, про що пише у книзі Олександр Бакуменко.
І останнє, але не менш важливе. Я вдячний автору, що, запрошуючи написати передмову до його книжки, він таким чином оцінив моє знання Дмитра Білоуса і творчості письменника, про якого я не раз писав, зокрема у книжках «Україні – українську!», «Відроджуймось – не перероджуймось!», в енциклопедичних виданнях, в журналі «Київ», газетах «Дзеркало тижня», «Освіта», «Вечірній Київ», у передачах по радіо. Це, власне, був тільки початок великої дослідницької роботи, яку належало продовжити стосовно людини, яка не тільки заслуговувала на це, а ще й тому що поет не писав мемуарів, бо, як він пояснював, зовсім не мав на це достатньо часу.
Хоч ця книжка в жанрі есе, а не літературознавчої праці, автор все-таки знаходить яскраві фарби, щоб підкреслити майстерність поета Дмитра Білоуса, привабливі риси його поетики. Добре, що автор підмітив проблемність, концептуальність Білоусових книг. Спочатку намічається проблема, а потім пишеться книга. Справді так, наскільки я знав Дмитра Григоровича. Якщо в декого спостерігалася така практика: є збірник – нема заголовка, то в Білоуса – навпаки: є заголовок – а книга ще пишеться. Пригадую, так творив він книги «Обережно, Слово», «Диво калинове», «Даруй словам одвічну силу», «Пернате царство». Чи таке спостереження. Той факт, що поет починав писати в жанрі байки, вплинуло на помітну алегоричність, персоніфікацію в його подальшій творчості. Автор роману „Лицар Країни Чеснот” підкреслює також, що поет – майстер віршів сюжетних, чим захоплює увагу юних. В умовах конкуренції з мультиками, комп’ютерними іграми, де зміст іноді антипедагогічний, в час, як зазначає автор, коли «під шумок технічного прогресу відбувається не безневинна переорієнтація з художньої літератури на літературу масової культури», чи то пак, халтури, яка увагу дітей все ж захоплює, — поет Білоус стимулював словом змагання читачів між собою, з самим собою у пошуку істини, посилив ігрові моменти у своїй творчості, ширше використовував загадки, акровірші, шаради. Лірика поета наспівна, проситься на музику, чим і користалися композитори. Звичайно, досконалість поетових книг – це заслуга і редакторів, видавництв, зокрема «Веселки», «Української енциклопедії» ім. Миколи Бажана і видавництва «Альтерпрес».
Легкий, дохідливий і переконливий, публіцистично наснажений стиль викладу. Навіть тексти книги, що нагадують авторські відступи, так чи інакше пов’язані з особистістю Білоуса, колом його інтересів. Ось уривок:
«Спогади рідних, спогади друзів… Здавалося б, у незначному епізоді, через якусь дрібну деталь, миттєву асоціацію або особисті враження від чогось дивного чи зовсім буденного, яскравим спалахом людської пам’яті освітлюється чималий шар особистого та суспільного життя. Оті яскраві миттєвості людської пам‘яті, об’єднавшись у ланцюжки асоціацій та переживань, іноді стають лейтмотивом художнього твору, в якому час залишається рухливою силою хронікального життя, а хроніка охоплює відносно близьке минуле і майбутнє. В цьому органічному поєднанні теперішнього з близьким минулим та близьким майбутнім і розкривається те вічне, що стало вже історією нашого народу в цікавих деталях життя його реальних героїв та їхніх спогадів».
Закономірно напрошується висновок: повносила книжка про діяльну, талановиту, суспільно активну особистість – Дмитра Білоуса, насичена його образними віршами, емоційним переказом його болісних, глибоких роздумів, перейнятих безперервністю духовного, національного розвитку, зафіксовані в книзі цікаві спостереження поета («Народ – зодчий мови, мова – зодчий народу», «У перекладі немає початківців», «Співають тільки людина і пташка») робить її вельми корисним і незамінним порадником у вивченні творчості Дмитра Білоуса, у збагаченні мудрістю його життя і цінними зернами досвіду у поетичній, перекладацькій творчості, у просвітницькій та громадській діяльності у різних творчих організаціях Національної спілки письменників України, в товариствах «Знання» і Просвіта, врешті, в освітній сфері і, насамперед, в Академії педагогічних наук України. Тож вітаю автора і читачів з цією цікавою, повчальною і пізнавальною книгою.
Василь ВАСИЛАШКО,
письменник,
лауреат Державної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки,
лауреат муніципальної премії «Київ» імені Євгена Плужника,
заслужений журналіст України.
Leave a Reply