Тарас Салига. Хто врятує «Літературну Україну»?

Сьогодні «Літературну Україну» пустили «на пси». Виживай, як хочеш, газето! Пандемія!.. Правда, пси в умовах пандемії розкошують як ніколи – одержали чинне право вигулювати своїх власників. Для серйозної розмови передислоковую* свою іронію на маргінес газетних шпальт і керуюсь суворим-пресуворим реалізмом.

А що було за радянського режиму? Пси табунами бігали по смітниках і виживали. За радянського режиму й «Літературна Україна» виходила тисячними тиражами і «процвітала». Ой, ні… ні! Ні, не подумай, мій шановний читальнику (якщо такий знайдеться!), що я, з великим стажем передплатник, страждаю за радянським «процвітанням» епохальної газети.

Ні, не страждаю! Але і тоді, коли газета мусила дотримуватись диктатури антинаціональної української ідеології, на її сторінках час од часу з’являлися публікації, які, безумовно, працювали на державну Незалежність України. Доречно б назвати імена тих, що «робили» газету, та імена багатьох авторів, котрі були одержимими Українністю і нехтували всілякими благами, які могли мати від свавільної влади при іншій своїй письменницько- журналістській поведінці. Але стримують, бо їм нѣсть числа.

Годилось би назвати і зденаціоналізованих «братів по крові» – хрунів-хамелеонів, що нічим не гребували, а вірно служили агресивному чужинцеві, по-псячому охороняли його. Але теж не називаю цих імен, бо і їм нѣсть числа. Та й не збираюсь культивувати розсаду для нинішніх «медведчуків», «бойків-рабіновичів». Її і без мене насіяла ОПЗЖ.

Повертаюсь до «Літературної України» за редакторства Павла Загребельного, який смів явити світові Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала та інших, виділивши їх молодим творам окремі сторінки газети. В результаті вийшли збірки «Тиша і грім», «Атомні прелюди», «Соняшник» – перші проліски Шістдесятників, що стали сьогодні класикою.

Треба було мати неймовірну інтуїцію, художній смак, дивовижну начитаність, а головне – патріотичну і громадянську сміливість, щоб діяти так, як діяв П. Загребельний. Нехай там якісь його зв’язки з Володимиром Щербицьким (сімейні по дружинах) були, але він ними переважно прикривався і робив своє.

Шістдесятники і «Літературна Україна», «Літературна Україна» у битвах за рідну мову, культуру, національну освіту, театр, кіно, об’єктивне висвітлення історичних подій тощо не канули в Лету, а пульсують здоровим духом у світогляді багатьох поколінь, які на такому чтиві формували себе і впливали на інших.

Про Шістдесятників та їх участь в усіх сферах суспільно-політичного життя та їх ролі в оновленні літературно-мистецьких процесів написано десятки, якщо не сотні томів, захищено ряд докторських і кандидатських дисертацій. Усе це, якщо хочете, уже історія. Про неї можна говорити з пафосом і без нього, можна справедливо величати одних, і з об’єктивним сарказмом оцінювати інших.

Як ведеться «Літературній Україні» в умовах Незалежної держави, яку вона виборювала в усі часи? Незалежна держава її цілковито зігнорувала. Покинула на самовиживання. Найстрашніше, що її не передплачує виховувана нею українська інтелігенція. Редактор залишився сам із собою, мов потопельник серед води, а пасивні українські патріоти цього не бачать. Не помічають, що «Літературної України» вже сьогодні майже нема. Інтернет-газета з’їдає газету в паперовому видруку. Повинні бути два автентичні один одному варіанти. При своєму консерватизмі знаю, що таке цивілізаційний прогрес. Він неодмінний. При цьому тішуся, що наші справді патріотичні депутати (і не тільки депутати!) стають у бій із сучасною владою за державну підтримку, повторюю, – книги, кіно, театру і всього іншого, що зараз влада цинічно обкрадає. Але, мабуть, не тільки одного мене дивує, що ніхто не стає у бій за українську періодичну пресу. Вмирають часописи, зникають газети, тоді, як захланна Росія, крім воєнних бойових дій, веде проти України інформаційно-гібридну війну.

Хто врятує епохальну «Літературну Україну»?! – а таким чином, – українську літературу, яку за теперішніми програмами не вивчатимуть у школі. До речі, майже кожен із цих, вважаю, славних борців є представником якогось університету чи іншої гуманітарно-наукової сфери, то чому б йому не організувати у себе, де він працює, передплату «Літературної України»?! Мені соромно, що в моєму рідному багатотисячному Львівському національному університеті імені Івана Франка, «приномерували» (як колись казали в Галичині) газету пару десятків осіб, а може й менше. Оце пандемія! Духовна пандемія!

Post scriptum: Прошу вибачення у псів, собак, песиків. Я не хотів Вас образити. Ви милі-любі мені з дитинства. Дякую Вам, що виводите своїх господарів на «прогульку». Може вони оздоровляться і рятуватимуть «Літературну Україну».

Професор Тарас Салига