Борис Чичибабін

 

ОРЛИНІ ЕЛЕГІЇ

Хто ширя над світом люто й гордо?

Хміль у вас чи схибнуті хвороби?

Ні, то знов злетів орел двомордий,

Хижий, хитрий і криваводзьобий.

В нього перша твар глядить на захід,

Друга витріща баньки до сходу,

Концентрат крадіжництва і жахів,

Людожерства моторошний одур.

Всю вітчизну тінь його накрила,

Сто ланів тривогу сколосили.

А у мене лиш рогачка ліра,

Біженський дарунок від Росії.

В нього охорона, в нього почет,

І шугнув, смердючий і зловісний,

Завжди крові людської охочий,

Мов дракон у п’єсі славнозвісній.

Від відрази закипає кров вся,

Що він жирний, мстивий і злостивий.

Та між нас ще витязь не знайшовся.

Та і де ж знайдеться меч властивий?

Де пекельний птах не сяде – скоро

Трави кров окропить неодмінно,

І одна в жорстокої потвори

Прикрість – та, що зась їй до Вкраїни.

По-імперському клює зненацька,

В жовтих жорнах жаль не за гніздиться.

Зазира в безодню закавказьку,

Жадібний, чим можна поживиться.

Чорна і страшна його потуга.

Шепочу: занадто гидко й низько,

І з рогачки цілюся в катюгу,

Як то личить бардам і хлопчиськам.

2

Феліцата-краса,

Шлейф з волосся – запона за нею.

Волохатий я й сам

І лежу трав’яним Прометеєм.

Час підстав не настав

Хизуватися нам без спочинку,

Бо орел приліта

І клює Прометею печінку.

В нього крила тяжкі,

Дзьоби повні лихої потуги,

І обидві башки,

Далебі, не Зевесові слуги.

Не в імперії зла,

А за демократичного часу

В нім нахабність зросла

І жага до кривавого м’яса.

Візантійський старик,

В чиїй крові не хочу старіти,

Владувати привик,

Залетівши з чужого сторіччя.

І подумати жах,

Чи не в мене із льоху він виліз,

Що без віз, як в казках,

Він і звершує згубний свій виліт.

А з імперських колон

Краплі крові чи сиплеться тирса,

Десь насправді, либонь,

В мене в розумі вбивця розсівся?

Нам він згубу несе,

А чи сам він до пекла ізслизне,

І тоді, попри все,

Знов згадає про совість Вітчизна.

Знаю, Грозний Іван

Залюбки цілував цюю птицю.

Демократами вам

Виступати при ній не годиться.

Прирікають до страт,

Хто до Божої звістки ретельний.

Кровопивець стократ

Гірш смердить, ніж диявол пекельний.

Був великий колись,

Та століття пихи вкоротили,

І в два дзьоба, дивись,

Розклює мене в порох щосили.

Хай клює, хоч і глум,

Кращий привід віршам не постане,

Хай лиш сум, повен дум,

Ці рядки декламує старанно.

3

Хоч питання і обсіли,

Не журюся я чомусь,

Що вродився не в Росії.

Україна – також Русь.

Це імя. по Божій волі,

Має всеслов’янський зміст.

Київ, діти вчать у школі,

Матір давньоруських міст.

Честь така ж, та сама чаша

В сріблі і у янтарі,

Що веде коріння наше

Аж від хрещення в Дніпрі.

Русь така ж в росі і сині,

Та, що Ігор боронив,

Розцарілої Росії

Прадавніша в сто разів.

А мені, хто в днях суворих

Честь зберіг, як діамант,

Найненависніший ворог –

Той брудний орел-мутант.

Той розбій, що жах щосили

Від Росії нагнітав,

В обіг знов оголосили –

В добрий час, що я не там!

Руський зроду і донині,

З двоголовцем не в зв’язку,

Я шаную в Україні

Правду пращурську близьку.

Кармелюк, герой мій світлий,

Супротивник злих орлів,

За людей ведучи битву,

Краплі крові не пролив.

Руська мова рідна й близька,

В жилах руська кров струмить,

Але й воля запорізька,

Жовтий колір і блакить.

Слобожанський зух-горобчик

Всмак глузує із орлів.

Україна – Русь здоровша,

А тепліша й поготів.

Дві Русі живуть не в ладі,

Дати ладу невтямки.

У братів був спільний прадід,

Розсварилися батьки.

Та в мені Оку і Сороть

Не закрив розривний дим,

І Тарас, як брат, говорить

З духом Пушкіна святим.

Хто рубає по живому,

Той добра не досягне.

Під одним хрестом йдемо ми,

Різно люблячи одне.

В час хреста від злих орлів нас,

Безголових і з двома,

Порятує кровна рівність,

Що прапам’ять нам трима.

Сонети коханій

6

В краю, що звуть як радості синонім,

Де хвиля зелень берега торка,

Я в захваті, що повний був, як повінь,

Нагоду мав зустріти Маршака.

У щедрім товаристві мастака

З годину був я. Мудрий, не сановний,

Він вклав мені у вуха скарб коштовний,

Що й досі, наче сонце, не зника.

Мов сивий морж наморщений, Маршак

Судив мій жар ласкаво, без гарячки,

І сонячні вірші лилися всмак.

Йому б мій вік, мені ж його болячки!

І що мені мошва і млість жарка!

Я гордий чорт – я бачив Маршака.

16

Ти світишся лицем, як на іконі,

В спекотних снах святишся, мов ріка.

Хвала тобі! Крилаті наші коні.

Як млосний час! Як Вічність нетривка!

Без тебе – ні зітхання, ні ковтка.

О, що за жар приховано в тихоні!

Спитай, то скажуть все мої долоні,

Як плоть твоя гладенька й боязка.

З тобою благодать мені щокроку.

Не пожаліюсь, не зітхну нівроку,

І в радість біль і тягарі мої.

Хто припадав до рук твоїх і стегон,

Війде у рай з добром, як з оберегом.

17

Я про любов не вірю баляндрасам,

Хоч би й злітали з віщого пера.

Хто з мудрих до принад її не ласий,

Чия про неї лайка не стара?

Світ повен шлюбів і заміжь. Та часом

В нім дух і плоть – не брат і не сестра.

А в нас і хміль, і жаль, і морок разом,

І повна ти покори і добра.

Безрідність людська темна, неприємна.

Нехай згорімо, пестячись взаємно,

І небо в нас самих, а не вгорі.

І любощі твої в уяві простій

Занурять в райські паморочні млості,

І гордий світ солодкістю сестри.

19

Смиренниця, спитаєш ти про стид,

Дикуночка – про скромність і образу,

І стріну я в твоїх очах відразу,

З дитячим їхнім поглядом на світ.

Та захват мій не зводив пірамід,

Він найскладніше спрощує одразу.

Я – з рідних каменярень збіглий в’язень.

Твоїм тавром позначений мій вид.

Очам, котрими я тебе побачив,

Поглянуть тоскно на жінок, неначе

Опісля зір на здобний колобок.

Я бридюся, коли хто пахне тілом.

Ти вся – душа, в рожевому із білим.

Так диха ліс. Так, певно, пахне Бог.

46

Яке ж це щастя, що у нас був Пушкін!

До ста разів, як припис, повтори.

Не перший рік в занепаді майстри

І плаче дух над попелищем скрушним.

Татари, Грозний і Петро – мов три

Сокири, і зозуль пророцтва слушні.

Та вигадками жаль перехитри:

Яке ж це щастя, що у нас був Пушкін!

Століттями народ мовчить невлад

І скаче Мідний передом назад.

Та перед гіршим встоїмо незрушні.

Бредем шляхом добра, що майже всох.

Яке ж це щастя, що у нас є Пушкін!

У нашої Русі і в нас обох.

Переклад Олександра Ткаченка