Юрій Мушкетик: незабутній

Станіслав Маринчик

1762

Із ранніх шкільних років я був активним читачем Ічнянської районної бібліотеки. І коли уже навчався у старших класах, у 1954 році серед читачів поширилася чутка, що до бібліотеки надійшла надзвичайно цікава книжка “Семен Палій”, невідомого тоді ще автора Юрія Мушкетика.

Було це 66 років тому, але пам’ятається, щоб прочитати життєпис про Фастівського полковника Семена Палія, мені довелося у бібліотеці записатися у чергу. Що яскраво свідчило про великий інтерес до неординарної книжки автора, ім’я якого тільки засяяло яскравою зіркою на небосхилі української літератури.

Коли я читав книжку, відчувалося, що автор ретельно дослідив багато різних архівних джерел історичного минулого. І у повісті відтворив чимало реальних подій доби, пов’язаної із багатьма історичними особистостями, зокрема: українським гетьманом Іваном Мазепою, Фастівським полковником Семеном Палієм, російським імператором Петром І, шведським королем Карлом ХІІ та іншими персонажами. І, звичайно, Полтавською битвою, що увійшла до світової історії, як одне із грандіозніших і кровавих побоїщ планети. Що стало катастрофою для Швеції, адже після поразки ця держава більше ніколи не воювала. І трагічним кінцем для Івана Мазепи, оскільки не здійснилися його мрії – створити незалежну українську державу.

Тоді я дізнався, що Юрій Мушкетик – наш земляк. Народився він 21 березня 1929 року в смт Вертіївка Ніжинського району. У 1948 році в рідному селищі закінчив середню школу і того ж року вступив на філологічний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка і 1953 року закінчив його, а згодом аспірантуру при кафедрі української літератури.

На час видання першої книжки “Семен Палій” дебютанту ще не виповнилося і 25 років. Але він оприлюднив великий історичний твір, який зробив його відомим і став знаковою подією в українській літературі, про що свідчили чисельні позитивні рецензії багатьох критиків різних рангів.

Юрія Мушкетика зацікавила тема гайдамацького повстання, героїчної боротьби українського народу проти загарбників та поневолювачів України. Він глибоко дослідив історичне повстання і через три роки після історичної повісті “Семен Палій”, у 1957 році, видрукував історичний роман “Гайдамаки”. Головний герой твору – український народ. Але поряд із повсталими масами живуть і діють реальні імена – запорожець Максим Залізняк, очільник гайдамацького повстання, і уманський старший сотник Іван Гонта, який був на службі в магната Потоцького. Свого часу вельможа навіть подарував йому два села.

Та коли гайдамаки підступили до Умані, виходець із народу Гонта переосмислив своє життя і разом зі своїми козаками приєднався до повсталих. Героїчне народне повстання проти національного гніту зазнало поразки і багатьох його учасників та ватажків жорстоко покарали.

У своїх творах письменник не просто описує події, які відбувалися, а будує сюжети на глобальних проблемах та конфліктах нашого буття, без яких людське життя не існує. Зокрема, у творах “Вогні серед ночі” (1959) та “Чорний хліб” (1960) розгортаються події колгоспного села довоєнних часів та в роки гітлерівської окупації. Перо автора реалістично відтворює морально-психологічні характери персонажів і порушує споконвічну тему, про яку багато написано літературних творів: протистояння “добра” і “зла”. Але письменник по-своєму будує фабулу творів, чим вони запам’ятовуються.

Згодом полиці наших бібліотек поповнилися новими високохудожніми і глибоко реалістичними захоплюючими творами талановитого майстра української прози “Серце і камінь” (1962) та “Крапля крові” (1964). Автор переконливо відтворює події людського життя, у яких порушує актуальні моральні проблеми, коли проголошені на словах високі ідеї не відповідають дійсності. Письменник засуджує гучне словоблудство, кар’єризм, користолюбство. І правдиво зображує сучасне життя із його позитивними радощами та негативними болями і поразками.

Мудрий письменник-психолог і реаліст невтомно і плідно працює, завжди неординарно та уміло і реалістично будує сюжети своїх нових творів. Психологічно-філософської глибини він досяг у творах: “Біла тінь” (1977), “Біль” (1978), “Позиція” (1979) та “Рубіж” (1984). Він порушив актуальну, всесвітньо-глобальну і вічну тему “люди і земля”. З болем у серці пише, як гине наше село. На карті України майже щодня зникають “безперспективні” села, а затим і цілі райони. Письменника, як свідомого українця, дуже турбує ця проблема, адже разом із вимиранням села зменшується кількість населення нашої держави, отже, вимирає і українська нація.

Актуальні теми, які Юрій Мушкетик порушив у своїх творах, зацікавили українських кіномитців, режисери Євген Хринюк та Оксана Лисенко на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка у 1989 році екранізували роман “Біла тінь”, а у 1989 році режисер Олег Бійма на студії “Укртелефільм” створив цікаву стрічку із воєнного життя за повістю “Біль”, але своєму творчому доробку дав назву “Хочу зробити зізнання”. Роман “Вернись в дім свій”, який у 1981 році оприлюднив Юрій Мушкетик, настільки сподобався режисеру А. Горчинському, що на сцені Тернопільського українського музично-драматичного театру він поставив цікаву і хвилюючу п’єсу.

Історія Запорізької Січі та непримирима боротьба на Україні за булаву, що розпочалася після кончини Богдана Хмельницького, стала основою для написання широкомасштабного епічного полотна “Яса”, що у 1987 році оприлюднив Юрій Мушкетик. Роман “Яса” – художній твір, а не історичне дослідження. Варто зазначити, що поряд із реальними постатями П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Сірка, С. Разіна та інших у творі є персонажі, створені уявою автора. Але вони настільки майстерно і психологічно виразно зображені, що природно вписуються у зміст роману і запам’ятовуються.

На сторінках твору письменник правдиво розповідає, як на Україні із роками слабшали відносини козацько-демократичного устрою. І окремі полковники та старшини безсоромно пнуться в російське дворянство. З гірким болем автор відтворює епізоди розбрату та ворожнечі, що почались на Україні, яку уміло розпалювали чужоземні сили. Героїчною боротьбою народних мас проти іноземних загарбників та ідеєю до об’єднання української нації пломеніють сторінки роману “Яса”. Не випадково патріотична тема твору зацікавила кіномитців, і у 1990 році за романом «Яса» Борис Шиленко написав сценарій і поставив прекрасний фільм «Чорна долина», а режисером була Ганна Горпищенко.

У 1996 році Юрій Мушкетик опублікував новий історичний роман “На брата брат”. У своєму творі уміло і реалістично відтворив роки, коли після смерті Великого гетьмана Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський намагався збудувати українську козацьку державу і зосередився на пошуках противаги всезростаючим силам Москви. Але проти виступили полтавський полковник М. Пушкар та запорозький кошовий Я. Барабаш. Через розбрат і ворожнечу, яку постійно і уміло розпалювали вороги України, І. Виговський не знайшов належної підтримки серед козацької старшини і на Україні розпочалася Велика Руїна.

Письменник палко виступає протии духовної зради. Роман “На брата брата” і сьогодні вельми актуальний. Перо мудрого і далекоглядного українця застерігає представників нашої влади від трагічних уроків історії української держави.

І шкода, що у Верховній Раді України не прислуховуються до правдивого і повчального слова і голосу української нації. Депутати Верховної Ради не зробили належних висновків із трагічних уроків минулого нашої держави. І замість того, щоб об’єднатися і спільними зусиллями відродити і зберегти нашу країну, продовжують чубитися за владу.

Особливої уваги заслуговують твори Юрія Мушкетика на історичну тематитку. Літературний доробок письменника багатий на твори з історії України. Про розмаїття палітри його пера свідчать книги “Смерть Сократа” (1971) та “Суд над Сенекою” (1978), у яких автор правдиво відтворив події, що відбувалися за тисячі літ до наших днів і далеко від України. У часи існування Римської імперії на фоні конфліктних ситуацій поміж персонажами письменник відтворив яскраві і гостро-психологічні характери, що емоційно хвилюють читача. Молоді студенти – майбутні юристи судять Великого поета і філософа Римської імперії Сенеку та інкримінують йому звинувачення у тому, що він був учителем і вихователем жорстокого імператора Нерона. І хоча автор порушує тему далекого минулого, на сторінках творів відчувається жива пульсація актуальних проблем сьогодення.

Не менш захоплива історико-бібліографічна повість «Жовтий цвіт кульбаби», видрукувана у 1985 році. На сторінках твору Юрій Мушкетик цікаво і реалістично відтворив долі та життєві віхи двох великих українців, випускників Ніжинської гімназії вищих наук, заснованої у 1820 році князем Олександром Безбородьком. У центрі твору талановитий поет Нестор Кукольник та прозаїк Микола Гоголь, що став всесвітньо відомим у прийдешні часи. У гонитві за славою Нестор Кукольник поїхав до Петербурга і невдовзі досяг великого визнання. У нього було чимало шанувальників пера, на той час він був відомішим за поета Олександра Пушкіна. Але виявилось, що рання слава Кукольника скороминуча і ще за його життя Нестора забули.

Із мрією про кар’єру до столиці поїхав і Микола Гоголь. Але прожив тут далеко не солодке життя. І тільки після кончини його визнали геніальним письменником. Нині Ніжинський педагогічний університет ім. М. Гоголя вельми пишається тим, що тут вчилися: великий Микола Гоголь і талановитий поет, прозаїк, драматург Нестор Кукольник. Автор численних романсів, які майже через 200 років і сьогодні звучать зі сцени багатьох країн світу у виконанні видатних співаків.

Читав я книжки талановитого майстра красного слова і захоплювався виразними і реалістичними творами та насолоджувався соковитою українською мовою. І вельми радів та пишався, що мій земляк – продовжувач літературних традицій Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, С. Васильченка та інших великих майстрів українського художнього слова.

Я навіть гадки не мав, що доля колись зведе мене із Юрієм Мушкетиком. А трапилося це, коли за часів «горбачовської перебудови» через фінансову скруту перестали фінансувати Ічнянську народну самодіяльну кіностудію «Сівач», яку я заснував у січні 1970 року і два десятиліття працював режисером. І щоб я допрацював до пенсії за віком, мене перевели на посаду директора Ічнянської, а затим Ніжинської районних дирекцій кіновідеомережі. Створення фільмів навіть у самодіяльних студіях потребує грошових затрат та відповідної апаратури, якої у мене уже не було. Але зосталося гостре бажання займатися творчістю.

І тоді я звернувся до літературного слова. Адже за довгі роки роботи режисером студії написав чимало сценаріїв, за якими створив серіали документальних стрічок, які отримували нагороди на республіканських, всесоюзних і навіть міжнародних конкурсах і фестивалях народної творчості та професійного документального кіно.

Свого часу мої публікації друкували різні періодичні видання і навіть республіканська газета «Сільські вісті». А з 1968 року я позаштатний кореспондент Чернігівської обласної газети «Деснянська правда» та Чернігівського обласного радіо, а згодом і телебачення.

Згодом я звернувся до художнього слова, написав дві повісті: «А чи винен у цьому Бог?» та «Біле латаття». І надіслав своєму давньому знайомому, голові Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України Станіславу Реп’яху. Невдовзі він повідомив, що прочитав мої твори і порадив шукати спонсора, щоб видати повісті. Добрі люди профінансували видання. І в 1995 році я оприлюднив свою першу книжку «Біле латаття». А наступного року мене прийняли до Національної спілки письменників України.

На черговому з’їзді НСПУ я познайомився із Юрієм Мушкетиком. Тоді він і подарував мені з автографом свій роман «На брата брат». Мене вельми вразило, що письменник тоді був у зеніті літературної слави, але не вивищувався і тримався надзвичайно скромно, і розмовляв зі мною, як із рівним. Тоді я дізнався, що класик української прози надзвичайно скромна, щира, земна, демократична і добра людина.

Після знайомства ми неодноразово зустрічалися із Юрієм Михайловичем. Я йому розповів, що у 2003 році заснував в Ічні об’єднання літераторів «Криниця», яке налічує більше 50 шанувальників красного слова. І нашим активом оприлюднено близько сотні книжок різних жанрів. А ще ми видаємо літературний альманах «Ічнянська криниця». І коли я побачив, що Юрія Михайловича зацікавило наше літоб’єднання, запросив його приїхати до Ічні.

Багато разів він приїздив до нас. І не сам, а з відомими письменниками: директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академіком НАН України, лауреатом Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Миколою Жулинським та літературним критиком, кандидатом філологічних наук, заслуженим працівником культури України Віктором Костюченком. Гості охоче знайомилися із творчими доробками криничан і тепло та щиро спілкувалися із нашими літераторами. Бували у моїй стародавній хаті, яку ще у ХІХ сторіччі збудував мій дід Костянтин Маринчик, який був відомим у Чернігівській губернії підрядником та збудував багато земських шкіл.

Кияни були дуже подивовані, коли дізналися, що старший брат мого діда Леонтій Маринчик теж був підрядником і одружився на Євдокії Чумак, рідній тітці видатного поета-лірика Василя Чумака. А ще похвалився, що Євдокія Андріївна Коваль – мати відомого ічнянського поета Григорія Коваля – говорила мені, що ще до Жовтневої революції у моїй хаті бували Василь Чумак та Степан Васильченко. А уже при моєму житті тут побувало безліч видатних митців і більше десяти лауреатів Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка та престижних мистецьких премій зарубіжних держав.

Пишу ці рядки і згадую, як ще за радянських часів до мене приїздили відомий кінорежисер, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Аркадій Микульський та народний артист України Борислав Брондуков.

Декілька днів вони перебували у нашому місті, проглянули програму фільмів народної кіностудії «Сівач». У нашому кінотеатрі я організував творчу зустріч гостей із мешканцями Ічні, а також сіл: Монастирища, Іваниці, Парафіївки. А в години дозвілля я розповідав їм про наших видатних земляків-скульпторів – Івана Мартоса, Пармена Забілу; класиків української літератури – Олексу Стороженка, Степана Васильченка, завжди молодого поета-лірика Василя Чумака; художника – академіка Петербурзької художньої академії Віктора Рязанова; класика української музики Левка Ревуцького; всесвітньо відомого філолога Сергія Маслова та багатьох інших.

Кияни були подивовані та вражені, що чимало вихідців із Ічнянщини зробили помітний внесок у скарбницю духовності не тільки української нації, а навіть світового мистецтва. І палко запевнили мене, що моя розповідь варта пера.

І коли я став письменником, згадав зустріч із кіномитцями із Києва. І почав працювати над книжкою досліджень про видатних земляків. Нарешті підготував книгу «Сузір’я талантів» до видання, до якої включив 32 творчі біографії людей мистецтва, вихідців із Ічнянщини.

Станіслав Реп’ях знав, що я готую до видання неординарну книжку. І порадив звернутися до класика української літератури, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Героя України Юрія Мушкетика, щоб він написав передмову до моєї книги. Юрій Михайлович ознайомився із рукописом і погодився сказати вступне слово до видання.

Так весною 2009 року книжка «Сузір’я талантів» вийшла у світ.

Юрій Михайлович та очільник Ічнянського осередку Товариства «Чернігівське земляцтво» у м. Києві Микола Вощевський посприяли, щоб у травневі дні у конференц-залі Національної спілки письменників України презентували мою книгу. Читачі і критики позитивно сприйняли видання.

Щира підтримка і увага до мого пера видатного майстра української прози зміцнила наші взаємини із Юрієм Михайловичем, і він неодноразово приїздив до Ічні і завжди ночував у моїй хаті.

Як члена Спілки письменників, від Чернігівщини багато разів мене обирали делегатом з’їздів письменників України. І завжди після пленарного засідання Юрій Михайлович гостинно запрошував мене до себе в Конча-Озерну. Коли йшли до його будиночка, він говорив, що тут жило багато класиків українського слова. І цими стежками ходили: Микола Бажан, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Павло Загребельний. А поруч живе Микола Жулинський, у якого з Юрієм Михайловичем ми багато разів бували.

Юрій Мушкетик був цікавим співрозмовником, багато всього знав і охоче розповідав про своє життя. Його мама Уляна Онуфріївна була безпартійною, але у смт Вертіївка очолювала один із найбільших колгоспів Чернігівської області. Вона була не тільки хорошою матір’ю, але і людиною великої совісті. Як голові колгоспу їй, окрім трудоднів, нараховували велику зарплату, але Тетяна Онуфріївна ніколи не приносила грошей у сім’ю. Вони ішли на закупівлю кінської упряжі, хомутів, запчастин до трактора та на інші потреби колгоспу. І своїм домашнім говорила: «Колгоспникам майже нічого не виплачуємо, як же я буду дивитися їм у вічі?»

Коли Юрій був учнем і ходив до школи, то, мабуть, чи не найгірше одягався. Але вчився гарно і був таким хорошим математиком, що усно міг розв’язати навіть найскладнішу алгебраїчну задачу. Усі вчителі та його батько Михайло Петрович, який закінчив педінститут і викладав у школі математику, радив хлопцю вступити до вищого навчального закладу з математичними нахилом.

Але він з дитячих років таємно писав вірші і мріяв про гуманітарну освіту. Коли приїхав до столиці, абітурієнту гуртожитку в університеті не дали. І уперше він ночував у парку, поклавши під голову валізу. А на світанку, коли прокинувся, побачив, що поруч двірничка із шланга поливала газони. Вона дозволила хлопцю напитися і умитися зі шланга.

Він успішно склав вступні іспити на філологічний факультет і його зарахували до університету. При університеті діяла літературна студія, і коли хлопець туди вперше потрапив, зрозумів, що у багатьох студентів поезії значно кращі. А коли дізнався, що при кафедрі української мови і літератури діє факультатив, де вивчають не тільки героїчне та історичне минуле, але й побут, різні обряди та свята, він став відвідувати заняття.

У роки навчання в університеті Юрій Мушкетик старанно і наполегливо вивчав та досліджував історичне минуле українського народу та різних історичних особистостей: гетьманів, атаманів, старшин, сотників та народні звичаї, побут та обряди і різні свята. І за багато років наполегливої праці накопичив енциклопедичні знання з минулого нашої держави, Запорізької Січі тощо.

І у своїй літературній творчості Мушкетик правдиво і з колоритним смаком використовує багатий багаж знань із історії нашої держави. Він уміло і переконливо зображує героїв своїх творів, надає їм живих рис людських характерів. І не тільки позитивних, але й негативних персонажів. Здається, що його герої вихоплені із нашого життя. І коли дізнався, що фастівський полковник Семен Палій бував на Чернігівщині, дослідив цю тему і навіть підготував і прочитав доповідь. А згодом настільки вивчив архіви, що написав історичну повість «Семен Палій», яка і привела його в українську літературу.

За радянської влади і в роки тоталітаризму не просто було зображувати та відстоювати історичну правду. Письменник розповідав, що радянська пропаганда або замовчувала, або спотворювала дійсність різних подій з історії минулого України. Наприклад, про бій під станцією Крути, що розташована неподалік його рідної Вертіївки. Навіть після закінчення університету він достеменно не знав правди. І коли доводилося писати про щось героїчне з історії України, про що тоді не можна було говорити, він намагався приховано висловити свою думку, щоб читач інтуїтивно відчув між рядками твору цю думку, що незримо йому передавалось.

Багато разів я чув, як Юрій Мушкетик логічно відстоював і палко пропагував рідну мову. Із великим обуренням говорив, що ще з давніх царських часів за всю історію існування української мови її 173 рази забороняли. А на Міжнародному конгресі вчених у 1934 році на питання анкети “Яка мова найбагатша та найкрасивіша” більшість вчених відповіли: “Французька, перська, українська”. А при повторному опитуванні у 1936 році – “Грузинська, італійська, українська”.

Свою любов до України письменник завжди доводив не на словах, а на ділі – наполегливою, натхненною працею і безсмертними літературними творами, які випромінюють високу художню правду. Він дорожив ім’ям письменника і уникав ейфорійної патетики, жив у реальному світі та дослідженні історичної правди рідної України. І створив власний літературний стиль, позначений глибоким реалізмом.

Усі його твори, як із сучасного життя, так із історичного минулого високохудожні і переконливі, у них автор не тільки палко відстоює національну ідею, а й закликає до об’єднання і збереження української нації.

Велику духовну силу випромінюють твори Юрія Мушкетика. Усі його книги стали помітним надбанням української літератури. Вочевидь, варто сказати, що чимало його творів перекладені багатьма мовами народів світу: англійською, болгарською, іспанською, латвійською, німецькою, словацькою, чеською, угорською та іншими. Його ім’я широко відоме за кордоном.

На початку своєї оповіді я згадував, що у шкільні роки Юрій Михайлович таємно писав вірші. І коли вступив до університету і пішов до літературної студії, що діяла при університеті, та побачив, що у багатьох студентів сильніші поезії, то вирішив захопитися прозою, і не прогадав, адже у цьому жанрі досяг вершин.

Але через 50 років знову повернувся до поезії. І у 1992 році оприлюднив збірку віршів “Чорний вершник”. Книжка поезій розширила і доповнила та збагатила творчий жанр письменника. А високохудожні поезії вельми зацікавили чернігівського композитора, заслуженого артиста України Миколу Збарацького і на вірші Юрія Мушкетика він написав низку прекрасних ліричних пісень, які звучали у виконанні народного артиста України Анатолія Мокренка, тріо хору ім. Григорія Верьовки та відомих чернігівських співаків: Володимира Гришина, Олексія Бокути та багатьох інших.

У 2012 році письменник видрукував новий історичний роман «Останній гетьман». У захопливому творі автор відтворив образ нашого видатного земляка із с. Лемеші, останнього гетьмана Лівобережної України, графа, президента Петербурзької академії наук, генерала-фельдмаршала, старшого брата Олексія Розумовського, чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни – Кирила Розумовського. На ті роки Кирило Григорович був високоосвіченою людиною, навчався в університетах: Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Тож не дивно, що громадського і політичного діяча Кирила Розумовського у 1750 році на Глухівській старшинській раді обрали гетьманом України.

Він провів декілька важливих реформ і виступав на захист українського козацтва. Планував статус гетьмана узаконити на правах спадкової посади, але не знайшов підтримки у сенаті. Останні роки життя провів у Батурині. Тут відбудував церкву Воскресіння Христа, зруйновану у 1708 році О. Меншиковим.

Юрій Мушкетик народився у сім’ї вчителя і колгоспниці і серцем був близьким до селянської праці. Недаремно у багатьох творах він зображує людей села.

Письменник, ніби художник, уміло і переконливо малює словесні картини природи та передає атмосферу людського життя та побуту і особливо сільського. Під його ліричним пером відчувається дихання і краса нашої землі та рідного Полісся.

Він уміє передати тонкий запах липи, трунок акації, озонне дихання сосен, щемливі трелі солов’я, аромати стиглої ниви, окрасу річок, озер, бурхливого моря. І такої високої художньої майстерності він досяг не лише завдяки природному таланту, а й щоденній і наполегливій праці.

У нашій незалежній Україні тривають фінансові негаразди і немає можливості виділяти кошти на книговидання. Кілька своїх книжок Юрій Мушкетик видав за власну пенсію і без гонорарів. Питається, чи багато у нас таких безсеребреників? Якось я чув, коли Україна стала незалежною державою, голову Національної спілки письменників України Юрія Мушкетика запросили до США, щоб він прочитав курс лекцій із історії нашої держави. За що Юрію Михайловичу виплатили більше 20 тисяч доларів. Зароблені гроші належали тільки йому. Повернувшись до Києва, увесь зароблений гонорар, до цента, він добровільно передав на потреби Спілки письменників України.

Так свого часу чинила його мати Уляна Онуфріївна, коли у повоєнні роки очолювала найбільший на Чернігівщині колгосп. І на всю Українську Радянську Соціалістичну Республіку була єдиною безпартійною головою колгоспу.

Цікаво, що у 2014 році Юрій Мушкетик оприлюднив новий захоплюючий роман одного життя “Така її доля”. У якому переконливо відтворив життєві віхи матерітрудівниці, мудрої і вольової жінки, яка у повоєнні роки очолювала найбільший колгосп на Чернігівщині.

Роман не документальний, а художній твір, де живуть і діють реальні герої, і створені уявою автора. Але праобразом головної героїні роману стала реальна особа, Уляна Онуфріївна Мушкетик – мати автора твору, яка була безпартійною, але мудрим керівником і хорошим організатором. Саме завдяки таким як вона та солдатським вдовам і підняли країну із повоєнної розрухи.

Із 1958 року Юрій Мушкетик працював головним редактором республіканського журналу “Дніпро”. І багатьом молодим талановитим поетам, прозаїкам та публіцистам відкрив двері в українську літературу. Але, мабуть, від прискіпливих цензорів та уважного ока влади не все можна було приховати і у 1972 році його звинуватили у буржуазному націоналізмі і за “ідеологічні помилки” звільнили з посади головного редактора журналу. Дехто став його уникати і відразу поменшало друзів.

А коли перестали друкувати «поповзли» чутки, що збираються відкрити кримінальну справу. А треба було за щось жити, годувати свою сім’ю. І тоді він написав статтю у газету «Правду», що виходила у Москві. У публікації предметно і цікаво розповів про один колгосп, що на Чернігівщині, в якому двадцять один Герой Праці, а голова колгоспу не мав такої нагороди, хоча його господарство виконувало половину районного плану. Але оскільки він не заглядає у рот районній владі – нагороди такої не має. Статтю відразу надрукували і навіть попросили надсилати нові цікаві публікації.

У Москві виходив журнал «Дружба народів» – Спілки письменників Радянського Союзу, головним редактором якого був Сергій Баруздін, який добре знав Юрія Михайловича і у своєму виданні надрукував його роман «Біла тінь» та «Рубіж». То була хороша матеріальна підтримка.

А коли пристрасті навколо Юрія Мушкетика притихли, у 1981 році його обрали головою Київської організації Спілки письменників України. А з 1986 до 2001 року він очолював Спілку письменників України, згодом перейменовану у Національну спілку письменників України.

За довголітню творчу і плідну працю і вагомий внесок у розвиток української літератури та з нагоди 80-річчя від дня народження у 2009 році Юрія Михайловича Мушкетика удостоїли звання Героя України, а згодом Золотого письменника України, він нагороджений багатьма орденами і медалями, є лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, а ще преміями: фундації Антоновичів, ім. Г. Сковороди, ім. М. Старицького, ім. Д. Яворницького, П. Куліша, медалями Івана Мазепи, та Олександра Довженка.

За роки роботи в керівних органах НСПУ він вивів на стежину літературної творчості чимало обдарованих особистостей. Мій давній знайомий, видатний український поет, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Леонід Горлач якось розповідав: коли він очолював бюро пропаганди Спілки письменників, а її головою тоді був Юрій Мушкетик, несподівано поширилася чутка, що партійна влада має намір ліквідувати бюро пропаганди, а творчі зустрічі та виступи письменників перед населенням доручити організовувати товариству “Знання”. І тоді Юрій Мушкетик разом із Леонідом Горлачем пішли в Центральний Комітет Компартії України, де завідувачем відділу пропаганди був Леонід Кравчук. Юрій Михайлович палко і аргументовано довів партійному функціонеру помилковість вирішення важливого питання. Таким непохитним і принциповим він завжди був при вирішенні багатьох проблем життя організації, яку він тоді очолював.

Він був прекрасним сім’янином і батьком. Коли Юрій Михайлович уперше запросив мене в Конча-Озерну, тоді ще була живою його дружина Ліна Сергіївна, вродлива, привітна і гостинна жінка. Вона була трохи молодшою від чоловіка. Виявилося, що у Вертіївці вони ходили до однієї школи. А коли вона навчалася у Києві в Інституті харчової промисловості, подружились, а потім і побралися. І щоразу, коли я бував у них вдома, Ліна Сергіївна завжди гостинно і щиро зустрічала мене. І коли вона у лютому 2008 року пішла у засвіти, згадував її добрим словом.

Юрій Михайлович тяжко переніс кончину дружини. Адже вони разом прожили більше 50 років. Виростили і виховали двох чудових дочок. Старша, Леся закінчила Київський держуніверситет ім. Тараса Шевченка і успадкувала харизматичне перо батька, автор багатьох перекладів та наукових книг, доктор філологічних наук, знає кілька іноземних мов, член Національної спілки письменників України та почесний член Спілки письменників Угорщини.

У молодшої Оксани змалечку проявився нахил до малювання. Вона успішно закінчила Львівський поліграфічний інститут ім. І. Федорова, чудово володіє пензлем і уміло оформляє дитячі та інші книжки багатьох відомих українських письменників, науковців: Софії Майданської, Юрія та Лесі Мушкетик, Михайла Слабошпицького, Гліба Успенського, Тібора Залана та інших. Отже, також причетна до літературної творчості.

Останнім часом письменник хворів, але наполегливо працював. Його глибокосюжетні оповідання, новели та публікації часто друкувала газета “Літературна Україна”. Але 6 червня 2019 року зупинилося творче серце Великого українця і щирого патріота нашої держави. У клубі Кабінету Міністрів України 8 червня відбулося прощання з Юрієм Михайловичем. В останню путь класика української літератури, Героя України, удостоєного звання “Золотий письменник України”, проводжало багато його друзів, видатних письменників та шанувальників його пера.

Дуже зворушливо говорили про Юрія Михайловича – голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України Микола Жулинський, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол України видатний поет Дмитро Павличко, директор Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Григорій Семенюк та багато інших.

На Байковому кладовищі, де вічним сном спочивають великі митці української нації, свій останній прихисток знайшов і голос української нації – Юрій Мушкетик. Але великі люди ніколи не помирають. Юрій Михайлович Мушкетик – класик української літератури – буде жити у своїх прекрасних і мудрих книгах, на яких виросли і виховалися багато людських поколінь.

Станіслав Маринчик

Leave a Reply