Віктор Палинський. Чеп Бурк

Віктор Палинський

743
Картина Девіда Боуі

Чеп Бурк. Так його називали ще з часів бурхливої рокерської молодості. Мешкав собі серед численних куцих, надико закущених, провулків у районі Дністерської. Саме там здавен принишкло стільки усіляких загублених закапелків, що подеколи з ними не давали собі раду навіть місцеві старожили. А він – давав. Хоч і перебрався в цей мікрорайон зовсім недавно. Часом нишпорив околицями – аж до стадіону „Україна”. Відчував затаєну небувалу хвилюючу енергетику в оцих непролазних, закиданих мотлохом нетрях, що в них, здавалося, ніхто й ніколи не порядкував. Дивно, але тут одного разу знайшов не те, щоб зовсім нову, але ще придатну праску, що користується нею й досі. Інколи надибував інші, ще добротні речі, але надто вже не любив захаращувати своє невеличке житло…

Мешкав у цьому дикуватому районі Львова, помереженому природними яругами, не скаржився, а радше тішився, що тут не дуже людно навіть удень. А що вже як споночіє, то й говорити нічого. Дороги освітлені хіба що в окремих місцях, решта жарівок чи то перегоріли, а чи хтось знічев’я потрощив їх. Отож у темну пору доби тут просто так ніхто не вештався. Хіба що це був сам Чеп Бурк. Завше патлатий з масним і, мабуть, нечасто митим волоссям, туго перетягнутим по периметру голови невизначеного кольору стрічкою, він то гасав тут своїм незмірно малим, по стосунку до його кістлявої довготелесої фігури, велосипедом, то безцільно, блукав вечорами з почуханою заграною гітарою за плечем. Час-до-часу присівши десь там: на півзотлілу лавку побіля давно поруйнованого дитячого майданчика, щось набринькував, ретельно прислухаючись до звучання. То просто сидів, легко набубнюючи по корпусу гітари пальцями. Згодом записував щось у свій великий блокнот. І плівся далі, з явним задоволенням долаючи метрові запахущі бур’яни та мало не двометрову кропиву. Світ йому подобався. І саме тут він почував себе надійно та захищено. Чому й перебрався у цю не дуже популярну у Львові місцину, з власної волі. Улітку вона йому до божевілля пахтіла різнотрав’ям; аж паморочилось в голові. Взимку вітри місцями надмухували велетенські чудернацькі снігові кучугури. І він ходив цими снігами на своїх куцих широких лижах, наче якийсь мисливець-евенк вистежуючи звірину. Насправді ж, за всієї зовнішньої недоглянутості, він дбав не лише про дух, а й про тіло. Не проминав нагоди доброго наполегливого тренінгу: чи то взимку, чи то влітку. А купатись у місцеве невеличке озерце з піщаними берегами, траплялося, приходив і поночі. Причому не лякаючись отої неприємної непросвітньої смолянистої води, що буває лише вночі, міг й годину плавати та пірнати аж до якогось ейфорійного збудження, викликаного чи то переохолодженням, а чи кисневим перенасиченням крові… Згодом, вже витершись насухо рушником та одягнувши улюблені льняні шорти, летів додому, здавалося не торкаючись колесами зоряного ровера нерівної, порослої мохом поверхні недоглянутих доріжок.

…Чепа Бурка я знав давненько. Ще з часів його „левандівського буття”. Там він жив у затишному особняку в чарівливому садочку, в такому собі будиночку-пряничку із розумницею та поетесою дружиною-красунею, з діточками-квіточками: хлопчиком та дівчинкою з віковою різницею – лише один рік. Хтось скаже: так багато позитиву не буває. А у нього був. Однак – не довго! Щось вони там затіяли, – якийсь масштабний, мало не національний, проект „школи духовного та інтелектуального розвитку для особливо обдарованих дітей”. І усе, зрозуміло, давалося непросто, бо передбачало серйозні субсидування із відповідних бюджетних державних програм. А ще – гроші спонсорів, свідомих патріотично налаштованих людей. Спочатку усе нібито започатковувалось добре. Одначе, по кількох роках, справа пригальмувалась, а згодом й зовсім зупинилася. Чеп, з його богемними викрутасами, не був звиклий до таких затяжних та фінансово виповнених оборудок. Тож невдовзі вийшов з діла, а за якийсь час – і з сім’ї! Ось і живе зараз на обраній парцелі, дещо занедбаній, та все ж привабливій своєю первісною невпорядкованістю та непричесаною свободою організації простору.

…Нерідко деформовано-депресивні будні, вбивали його у тривогу, як стоміліметровий цвях у асфальт, хто бачив цю відчайдушно-абсурдну картину цвяхування дороги, той зрозуміє мене якнайкраще. І достеменно й те, як кепсько, подеколи, почувався Чеп, докладаючи надзусиль, аби витягнути себе на світ Божий та збалансувати поведінку до загальноприйнятої.

Ще з „левандівських” часів консультуючи його як психоаналітик, я нерідко бував у нього вдома і ми, за горням його улюбленого зеленого чаю з медом, могли просидіти у цьому колоритному житлі, заваленому книжками та періодикою, вщерть заставленого дарованими малярськими та графічними творами, чисельними дрібницями, що їх цінність була відома лише Чепові, до опівночі, провадячи розмови про екзотичні краї, в яких, ніхто з нас не бував, про дивацьких людей, з якими ніколи не зустрічалися, про книжки, що були нашими невтіленими проектами. Це – бесіди змовників; людей з розвинутою, сказати б, неприборканою уявою; шаленіючою фантазією заради фантазії, що, як процес духовної насолоди, таки вартувало дорого. Зрештою, що означає „дорого”: скажімо, скільки б могло коштувати безперешкодне літання людини аж ген до небосхилу, або природне пірнання в безодню океану, а чи таке собі проходження через таємний портал у горішні світи…

…Подеколи він любив помахати у теперішньому тіснуватому житлі своєю зовсім не декоративною барткою. Демонструючи якісь, як йому здавалося, фехтувальні культові досконалості, новоявлений опришок приговорював при цьому один і той самий текст: „Минуле – це коріння; теперішнє – важкий родючий чорнозем, майбутнє – небо. Істинно!” І якось так дикувато шкірив свої нерівні жовтуваті зуби, віддаляючись. І врешті ховаючи холодну зброю у спеціальний чохол, – свій винахід.

В один із таких вечорів ще раз згадали й цю недавню історію, як подію, що сколихнула навіть неприборкану божевільну уяву Чепа Бурка, але не відштовхнула від уподобаного місця замешкування.

Пізньої осені Чепу бігається знайомими околицями чи не найгірше? Вечори – тяжкі, холодні; нерідко мжичать затяжні дощі. Находить на чоловіка нуд нещадний. Світ наче тьмяніє, стискається до самої чорної цятки. І впоратись із собою у такі хвилини, то ще треба потрафити. Він, нерідко, подужує себе. Одягає свою найзапранішу футболку й біжить крос: ціною мало не в життя; а вже, що в психічне здоров’я – це незаперечно! Доводячи це мистецтво, „вибігати себе” в абсолютно некомфортних умовах, до автоматизму досконалості. Подеколи він це робив навіть у тягучих листопадових сутінках. Лаявся! Вибігаючи з хати! Але все ж біг собі й біг. Аби повернутися зовсім іншим чоловіком, звільненим й упевненим, новим. Він таки знався на собі; він міг витягнути себе буквально за волосся. Нидіти у волохатих осінніх депресіях – це було не його.

Саме під час однієї з таких одверто немарафонських пробіжок по пересічній, знайомій уже нам, місцевості стався з Чепом випадок. Назвемо його іншовимірним.

Увечері дощу не було. Ця пізня пора таки брала своє неприємною прохолодною вологістю та важкими, якимись темно-брунатними кольорами силуетів даленіючих в осінь дерев і кущів. Однак, Бурку слід було бігти. І він побіг. Спочатку натужно долаючи найважчу – першу стадію дистанції. Все пішло, як завше, – з кожним наступним етапом бігти ставало все цікавіше й легше. Тіло наче підживлювалось якоюсь нез’ясовною енергетикою. І він ставав по-справжньому невтомним. Міг отак бігти, не сумнівався, до безконечності; виповнювати свої енергетичні ресурси, кайфуючи відчуттям м’язевої сили, а відтак – несказáнної радості. А радості у Чепа в життю було не так вже й багато… Отож оцю, рідкісну можливість, аж ніяк не хотів згаяти, бігаючи собі та бігаючи; щодня.

…І сьогодні біг, як завше, з піднесенням. Аж раптом почув якийсь дивний звук. Ніби кам’яні валуни почали товктися один до одного і, чомусь, водночас зближались до нього з того боку, де розташувались мальовничі руїни загадкової кам’яної будівлі, що називали її місцеві мешканці „Будинок з кажанами”. (Я колись писав про віллу та свої дуже давні пригоди у цьому прихистку чортівні, а тому сумніву не мав навіть і зараз, після нещадної пожежі, чорні аномалії там не припинилися. Бо ж – зовсім не заввиграшки вивести витівки нéчисті, а звільнити всю місцевість від неї – і поготів справа копітка).

Отож Чеп сторожко оглянувся, але нічого позаду себе чи поруч не помітив. Одначе дивні звуки ударів і тертя твердого важкого каміння не припинялися. Чеп рефлекторно підняв голову.. І вжахнувся! Просто на нього летіли – хоч і важкувато, але дуже цілеспрямовано, дві великі кам’яні потвори, в яких він за мить впізнав велетенських кажанів. Він ще тоді не знав, але це були саме готичні скульптурні хижаки з „Будинку з кажанами”, що не так давно, нібито, спломенів назавше. Вони зближались, тяжкі й незграбні у своєму дивно-кам’яному польоті. Чеп на цей раз не мав часу на роздуми: він додав швидкості і чкурнув так, що його і ціла компанія титулованих спринтерів не наздогнала б. Біг не озираючись, не дуже контролюючи свій шлях. Аби лише втекти від небачених кам’яних почвар. Це таки сталося: зачепився за якусь вигнуту арматуру, розірвав і без того дірчасту штанину, заношеного до ганчір’я спортивного костюму, і шкереберть полетів у рівчак, на третину заповнений жовтуватою брудною водою. Уже стоячи на колінах у воді, помітив, що кажани з кам’яниці зовсім не відстали від нього, а, радше, ось-ось наздоженуть і, подібно, просто розчавлять з розгону спікувавши на нього, по суті, беззахисного. І в цю мить погляд його випадково впав на злощасну арматуру, що він перечепився за неї щойно. Різко звівся і щосили обіруч потягнув на себе цей шматок крученого, доволі переконливого діаметру, металевого прута. Глиняний мокрий ґрунт одразу ж віддав його, лише смачно чавкнувши наостанок. І якраз в момент критичного наближення кам’яників Чеп був уже сяк-так озброєний. Перший з них одразу ж упав як шуліка і тут же отримав влучний тяжкий удар „прутом” по розчепіреному лапчастому крилі. Але виявилось, що це все одно, що вдаряти по гранітному камені великої маси. Прут, із характерним дзвінким звуком, відскочив і, зрезонувавши, випав із рук фанатичного прихильника вечірнього бігу. І той розгубився, помітивши, як другий кажан, зблизька ще потворніший у своїй неприродній кам’яній громіздкості, на несподівано малій висоті зайшов з другого боку і, не даючи отямитися, раптом почав зближатися. Тренований бігун таки не зміг уникнути зіткнення з могутнім крилом потвори. І отямився вже за кілька метрів від рівчака. Сила удару виявилась такою, що, як згодом з’ясувалось, одразу було зламано кілька ребер. За інших обставин Бурк міг би й знепритомніти. Але зараз все його єство боролося за виживання. І сила потроїлася. Це, напевне, й врятувало. Долаючи біль, він скотився невеличким схилом, не знаючи як порятуватись. Але ще трохи, й він уже це знав. Бо помітив колекторний люк без кришки, що її, мабуть, бомжі давно доправили на металобрухт. За якусь мить Чеп прискорено спускався незручними та слизькими східцями-скобами в тісні та з неприємних запахом надра занедбаної каналізаційної мережі. Одна зі скоб обірвалась, проіржавівши до остатку, і він добряче потовк коліно. Але біль Чеп відчує значно пізніше. Спустившись до самого низу, одразу ж шугнув у штольню, але згодом затримався, аби глянути, що там діється на горі. Почвари, виявилось, уже сягнули випадкового Буркового сховку і люто лупали чавунний обруч спуску у штольню, явно намагаючись розширити вхід, бо інакше свої дебелі тіла їм сюди було не проштовхнути. Униз посипався пісок, галька та шматки якихось інших твердих матеріалів. І в’язню підземелля довелося відскочити в глиб каналу та зачаїтися там.

Ще довго лунали потужні удари та щось скрипіло так прикро, ніби тварюки намагалися розгризти обруч колекторного колодязя своїми камінними щелепами. Чеп уже навіть почав гарячково міркувати про те, що вихід йому доведеться шукати деінде. Проте, усе закінчилось так само раптово, як і розпочалось. Лише єдиний раз характерні звуки, подібні до каменепаду, сколихнули затхлу тишу його схрону. І стихло. „Та, – подумалося Чепу, – кам’янокрилі, з якихось причин, вирішили покинути справу видовбування з-під землі, нібито вже очевидної, „здобичі”. Довго ще не міг змусити себе покинути підземелля. Зрадницьки тремтіли ноги, неприємно холодило вздовж хребта, пересихало в роті, хоч і був не із страхопудів. І лише, коли минула мало не година, дзиґар на лівій руці мав циферблат із підсвіткою, потроху почав просуватися до колодязя і міцно схопився за перші нижні скоби, аби підтягнутися та почати сходження на поверхню. Параліч безсилля відступав. Чеп успішно дістався нагору, де вже нікого (так й хочеться сказати „нічого”) не було. Насправді, руйнівні сили зникають так само несподівано, як і з’являються; очевидно, їхні можливості також – не безмежні.

Кинувши оком по місцевості, переконався: монстри відлетіли. Зрештою, тут цим гігантам й заховатись ніде. Та знявши, безнадійно вимащені смердючим мулом з підземних комунікацій, кеди, почвалав назад, все ще відчуваючи неприємний трем у тілі; якісь ледь помітні іскорки проскакували перед очима. Він брів, так невпевнено ступаючи по ґрунтовій стежині, наче вона ось-ось може перетворитися на баговиння та поглинути його. І почував себе зараз справжнім телепнем.

Додому прийшов ще не зовсім позбувшись крайнього збентеження. Шокований нетямно тинявся кімнатою. Потім навіщось дав корму рибкам, які плавали в невеличкому доволі занедбаному акваріумі, хоч уже підгодовував їх сьогодні. Довго сидів у своєму улюбленому великому глибокому кріслі, самотужки обтягнутому зеленим плюшем, що зберігся у нього ще з радянських часів. Розслабився. І лише по цьому згадав про тяжкий удар, завданий йому одним з кам’янотілих. Відчув сковуючий різкий біль у грудях, тупий – в коліні. Зателефонував у „швидку”. Лікарю й санітарам, які, на диво, не забарилися, розповів про те, що бігаючи крос, ненароком упав у яму, що її не помітив у густіючих сутінках. Про інші докладності його ніхто особливо й не допитувався. Поклали у травматологічне відділення 8-ї муніципальної лікарні. Зробили рентгенівські знімки: перелом трьох ребер, забій коліна. Інших серйозних травм не виявили. Мабуть, все таки був неабияким везунчиком цей нез’ясовний Чеп Бурк. Звісно, я це розумів краще від нього.

Знаючи вже про пригоду Чепа, невдовзі я навідався до згарища, що залишилося на місці „Будинку з кажанами”. Виявилося, що „згоріло до тла” про це місце не скажеш. Вистояли товстезні стіни з тесаного каменю, могутні колони, зовнішні широкі парадні сходи та вузькі приступці у глибокі підвали. Згоріли ж покрівля, уся столярка та дрібна садово-паркова дерев’яна архітектура на подвір’ї поряд. Мури, хоч і добряче обвуглились, все ще стояли твердо, домінуючи своєю помпезністю над і без того невеселим видолинком. На своїх місцях, чорніші від чорноти, добряче обсмалені вогнем, бовваніли каміннотілі кажани. Здавалося, навічно унерухомлені у своїй чисто мистецькій, внутрішній динаміці досвідченою й точною рукою загадкового скульптора (та чи був він: автор цієї звироднілої пластики?!.). Я підняв тяжкенький камінець і не без задоволення щосили жбурнув його у ближчу до мене неприємно-незворушну істоту. Той зрикошетив від масивного тіла кам’яника, не залишивши жодної подряпини. А довкола – лише холодні вітриська настирливо розсіювали прикру колючу мжичку. Суцільний фізичний і психічний дискомфорт! І я закричав: „Начувайтеся, тварюки недосмажені! Гадаєте, ви монстри непоборні?!. Ви курви!.. …Курчата на вертелі!!! Отримуйте мої подарунки, оцупки потойбіччя!!!” І я без зволікань витягнув з великих кишень своєї випробованої армійської куртки два невеличких флакони щільно заткані чорними гумовими корками. Поцілити цими „подарунками” в одну та другу почвару було не важко. Тож уже за мить обидва „лилики” були облиті жовтувато-бурштиновою рідиною, що одразу ж задимілася. Масивні фігури „мишей” спочатку якось так дивно присіли, а згодом почали розповзатися на моїх очах. Попливли, наче виготовлені з воску, що його враз добряче підігріли. Рідина потекла на землю, пропекла собі дірку в ґрунті та безслідно щезла в глибинах. Мій карпатський приятель-мольфар Михайло, від якого я й отримав ці невеличкі скляні ємкості, попередив мене, аби після знищення літаючих каменюк я якнайшвидше залишив це занапащене місце. Я так і вчинив. Навіть ні разу й не оглянувся, прошкуючи прискореною ходою до свого позашляховика, що заздалегідь запаркував його неподалік.

…З Чепом Бурком якийсь час не бачився. То виїздив із лекціями у сусідню Польщу на кілька місяців. То майже півроку жив у Карпатах, у селах і висілках, що поблизу Жабйого, вивчаючи окремі етнопсихологічні особливості в житті гуцулів: готував дисертаційний матеріал з цієї проблематики. Як тільки з’явився у Львові, не зволікаючи поїхав до Чепа. Одначе, у помешканні його не застав. А мобільного телефона він панічно уникав. Сусідка Майя, вертлява жіночка років сорока п’яти-п’ятдесяти, яка заскакувала до нього, як вона говорила, „на млинці”, якось не дуже охоче розповіла, що він знову у лікарні. У тій же, 8-ій. „Щось у нього там ребра не дуже зростаються після травми, та й пошкоджена шкіра гноїться – рвані рани не затягуються. Журиться бідака з того. Ніц собі зарадити не може. Була-м у него в больниці. Вже нічого собі не зичить. Каже, рани не заживають і так докучають по ночах; нема сили жити”.

…І я відвідав Бурка у лікарні. Поводив він себе якось дивно. Розмовляв мало, що було для нього зовсім не властиво. Характерно підхрюкував так, ніби йому відкашлювалось якимось мокротинням. Чомусь попахував сіркою. Я міг багато дечого припускати з приводу цього його стану. Одначе, передусім я пов’язав це з нападом на нього кам’яників із „Будинку з кажанами”. І цього було цілком достатньо, щоб я зрозумів, як його лікувати. У цей день не обнадіював приятеля чудодійним одужанням. Тим паче, що він, це помічалося одразу, увесь занурився у себе.

Але на день наступний я знову завітав до Чепа в травматологічне відділення й вже не з порожніми руками. Побувавши на відомому нам згарищі, я акуратненько, давньої роботи срібною ложечкою, назбирав попелу зі занапащених мною кажанів у сірникове пуделко. Принісши з собою джерельної води з місцини, що її львів’яни називають „Залізна вода”, я не зволікаючи, висипав вміст сірникової коробки до шклянки з водою та розмішав уже знайомою нам ложечкою з моєї антикварної колекції. Рідина запінилась, як це трапляється від сполучення в ній соди та оцту, й засвітилася блідим фіолетом…

Чеп Бурк, на диво, зовсім не заперечував щодо вживання цього незвичного пійла: майже вихопив у мене з рук шклянку й одним духом осушив її. Одразу ж і розпрощалися. Бо мій приятель раптом почав запевняти, що буквально падає з ніг від утоми. Йому смертельно захотілося спати. Запровадити Чепа у його палату мені вже допомагали санітари…

А далі – усе просто. Він проспав глибоким рівним сном майже три доби. Й проснувся здоровою людиною. Рани зарубцювались. А ребра зрослися так, що на рентгенівських знімках лікарі не помічали й самих місць переломів.

Чеп Бурк і тепер живе у згадуваній мною місцевості у цьому ж помешканні. Але ми з ним зараз чомусь не приятелюєм. І бачимося дуже рідко. Така – жорстка правда життя. А, можливо, – це життя жорстке стосовно правди…

Віктор Палинський

Leave a Reply