Борис Пятрович. Прольотом з Марса на Венеру

Борис Пятрович

831
The Dance by Andre Derain

Фрески білоруського слова

Те, що знаний прозаїк, очільник Союзу білоруських письменників Борис Пятрович пише вірші, стало для мене приємною несподіванкою. Він називає свої верлібри “фресками”, і вже в цьому слові закладено особливий сенс, поєднуючи метафору з міфом. Коли фрески знаходять під шаром часу і забуття, тоді на них проступають поличчя… Письменники творять фрески словом, сподіваючись, що їх почують…

Колись дуже давно, а саме 1988 року, я намагалася вступити до Літературного інституту імені Горького у Москві. Була можливість подати документи на відділення літературного перекладу, бо на “поезію” і “прозу” заочного відділення не було. (За рік до того, я закінчила Новополоцький політехнічний інститут, а на очну форму навчання тоді дозволялося вступати лише один раз). На той час я не мала ще жодної авторської збірки, лише кілька добірок віршів в місцевій пресі й одну в товстому республіканському журналі, та, як то кажуть, сміливість міста бере. Мені дуже хотілося стати письменницею. Часу на підготовку було обмаль, перекладацького досвіду аж ніякого, тому не дивно, що я не пройшла по конкурсу. Ця прикра подія надовго відбила в мене бажання займатися літературним перекладом. Але з часом я зрозуміла — все на краще, мабуть, так мало статися. Як поет я виросла на білоруському ґрунті, хоча з 1987 року живу в Полтаві. До рідного мовного дерева приживила пагінці української культури, яка, беззаперечно, збагатила мою творчу палітру. Отож пишу білоруською й українською, маю вісім збірок поезії, низку поетичних і прозових публікацій як в Білорусі, так і в Україні. А не так давно, подумала: а що як спробувати поєднати білоруську й українську культури за допомогою літературного перекладу?

Чомусь прийнято вважати, що поети обирають собі тексти для перекладу за принципом творчої співзвучності. В мене вийшло все навпаки. У власних віршах я здебільшого відштовхуюся від традиційної римованої форми (хоча в мене є і верлібри),прагну експресивного, емоційно-почуттєвого, метафоричного прочитання дійсності. Натомість за допомогою текстів Бориса П’ятровича я відкрила для себе нові інтонації й несподівані ракурси. А ще “підтягла” власну білоруську мову, бо важко зберігати отой “вранішній погляд” без мовного середовища. “Размаўляю з маімі сябрамі на старонках падораных кніг…» Є в мене й книги прози Бориса П’ятровича. Його «фрески» сповнені філософських роздумів, з цікавою метафорикою й глибнним сенсом, де незрідка зустрічаються біблійні мотиви, алюзії з західноєвропейської літератури. Разом з тим, письмо П’ятровича-поета досить “густе”, як і його проза, тому часом бува важкувато знайти український відповідник тому чи іншому білоруському слову. Як, наприклад, в одному з вміщених тут віршів, коли я використала слово “повня” в значенні повний місяць (в тексті мав залишитися жіночий рід): “а зліва господинею повня біла випливає і вголос кличе зірки”. Передусім я намагалася максимально точно передати думку автора, зберегти ритм, не порушити графіку вірша. Серед українських синонімів-відповідників віддавала перевагу фонетично співзвучним.

“Фрески” Пятровича пронизані зболеною любов’ю автора до рідної землі, долі свого народу, материнської мови. Ці мотиви зустрічаються в багатьох його віршах. Як слушно зауважив Дж. Джойс: “У людини навіть кров тече мовою”… Як і кожній творчій людині, Борису Пятровичу притаманна внутрішня самотність, високий поріг чутливості, часом він, як творча індивідуальність, потерпає від несприйняття власного оточення , сумних реалій, які не може змінити. Цим, гадаю, пояснюється “депресивність” окремих текстів. Деякі вірші читати важко, навіть якось лячно, бо звучать вони пророче, як, наприклад, такий складний і драматургічно сильний вірш “Апо-коли”. Напівфантастичний верлібр, така собі антиутопія езоповою мовою про наше сьогодення:

«прольотом, прольотом

з Марса на Венеру

воно зупинилося в нас

жовті очі

блукали

по деревах і кущах

спопеляючи все

на чому зупинявся погляд…»

“Коли Ви написали цей вірш?” – поцікавилася я в Бориса. Як з’ясувалося, років п’ять тому, а може й більше”. Була здивована. Бо в мене складалося враження, що це безпосередня реакція письменника на нинішню світову проблему, пов’язану з короновірусом. “Не питайте: “Навіщо?” питайте: “Для чого?” Адже, може, це не вірус руйнує наш звичний світ, а бездуховність, байдужість, невігластво? Звісно, людина виживе, якщо в неї забрати рідну мову, та чи залишиться вона при цьому людиною?.. Проте, «фрески» Бориса Пятровича все одно залишають надію. Світлий сум підносить і очищує, просто … інколи треба скинути стару, зашкарублу шкіру, вмерти, щоб народитися.

«Бог є

Бог у тобі

ти не один

ти не останній

ти перший

ти і Адам і Єва

тобою не закінчується все

а – починається

починається

починається

тільки починається….»

Зайти в себе так глибоко, як це робить в своїх текстах Борис П’ятрович, досить небезпечно, а що як там на тебе чигає… Мінотавр? Як подолати власні страхи, невпевненість і ще чимало різних “не”, щоб вирватися на свободу, щоб заговорити на повний голос, щоб говорити правду?.. На всі ці питання Борис Пятрович шукає відповіді у своїх “фресках”.

Інна Снарська, членкиня НСПУ та Союзу білоруських письменників

Борис Пятрович

 

*** Ніда

1.

мені, у Ніді, добре, як ніде

я босоніж іду піском до моря

і опікаюся його холодною синню

вітер своїми міцними руками

схиляє голови сосонок

і без того завжди зігнутих

однак – не скорених

як і народ, що тут живе споконвічно

який теж гнули

то пруси, то тевтонці, то поляки

то якісь там гуди

та не схилили

і не зламали,

бо мОря і землі

він силу в себе увібрав

і так вріс корінням у пісок

як ці сосни –

щоб ніяким вітрам його не зрушити

2.

ось фарби, ось картина, ось пейзаж

тут дюни, тут сосни,

тут блакить: небо і море разом, нерозлучні…

ніяк не зрозумію: чи хмарок дрібний пух – відбиток у воді

чи хвильок піна віддзеркалюється в небі?

я не художник, на жаль, я тільки бачу красу

та не вмію зберегти ії для інших

біг хвиль, лин хмаринок мені не спинити назавжди

і плямами зеленими на жовтому і білими на синьому

я не можу мислити — я тільки спостерігач

мовчазний і самотній

та раптом помічаю далеко справа жовток сонця –

о, як воно доречно тут! саме тепер

миттєво, на очах, дюни вкрилися зморшками

та постаріли

і жовтий путівець проліг по синьому морю

аж до небосхилу

вечір …

ні вітрику…

супокій…

а зліва господинею

повня біла випливає і вголос кличе зірки

*** втрата

тоді я замкнув двері

і пішов в світ за очі

через тиждень я побачив річку

через місяць – море

через рік – океан

нескінченність неба попереду мене не лякала

страшило те, що я залишився один

зовсім один: попереду нікого і позаду порожнеча

тоді я кинув ключ від свого дому в океан

і рушив назад

через тиждень я побачив хатинку лісника

через місяць обминув село

через рік увійшов до міста

де було багато будинків

з дверима, від яких в мене не було ключів

я вибрав найширшу вулицю

й пішов по ній туди, куди вона вела

і вийшов до самотнього дерева

тим часом настав день

сонце світило мені просто в очі й сліпило

туманило голову

я сів в затінку дерева

нарешті в мене з’явилась можливість відпочити

і подумати

навіщо я полишив свій дім?

навіщо закинув ключа в океан?

і пожаліти

себе, що не зможу

вернутися туди, звідкіля прийшов

до тих, кого залишив

я заплакав, як плаче людина,

яка щось мала, та все втратила

*** світле

дівчинка поруч

соромиться

я тиснуся до неї

а вона відсувається

хоч лавка ось-ось скінчиться…

мені шістнадцять

їй трохи менше

мені хочеться ії тепла

не тільки тому, що літня ніч

під ранок вогка

і білий туман від річки дістався нас

огорнув ноги, обійняв плечі

…вона боїться мого дотику

не тільки тому, що тіло моє

пашить жаром аж іскрить

просто її страшить те, чого мені хочеться,

а мені хочеться того, чого вона страшиться

і попрощатися ми не можемо

і починати нам ще зарано

я не відважуся взяти те, що хочу

а вона не підсунеться до мене відважно

вранці ми роз’їдемося в різні краї

щоб потім, крізь роки

згадувати ту ніч

і жаліти…

себе дурненьких

*** мрія

зернятко землі між солоної води

куди ти пливеш?

і навіщо кличеш мене до себе?

звичайно, я хотів би, щоб моя країна

виходила до моря,

а на морі, щоб був у нас острівець,

бодай такий маленький, як ти

зернятко землі між солоної води

я збудував би на ньому свій дім

посадив би дерева

не пальми, а наші –

берізки, дуби, клени

і липи для бджіл,

щоб прилітали вони з землі неподалік

сюди по мед

*** кохання

коли я буваю вдома –

я не зачиняю двері на ключ

коли я гуляю в лісі

я не зриваю ягоди без потреби

коли я купаюся в озері –

я не запливаю далеко

коли я кохаю тебе –

я кохаю тебе

*** тобі

чуєш, як протикає землю трава?

бачиш, як зеленіє навколо?

це я придумав, щоб так було – для нас

я люблю слухати музику трави

я люблю бачити зелений колір

і ніхто ніколи мене не переконає

що це не дивовижно

а небо, повір, мусить бути блакитним

а хмарки на ньому білими

невже це не дивовижно?

хмарки мусять плисти безгучно, мовчки

щоб не заглушувати музику трави:

тиша в небі і музика на землі

хіба це не дивовижно?

*** сад

прости мене –

старий яблуневий сад

я не зміг тебе захистити

і тепер мені немає в кого просити пробачення

але

сподіваюся, ти мене почуєш…

добре, що ти не перетворився на вугілля

добре, що коріння твоє залишилося на батьківщині

бути папером – це не найгірша доля –

(хоча краще все-таки бути садом)…

так, але настає час вибирати

(без права вибору), пробач,

я не зміг тебе врятувати

бо старість і смерть неминучі

і полюбляють приходити разом

прости мене, старий яблуневий саде,

що не зберіг тебе

але – можливо – ти станеш книгою

а в мене навіть такого майбутнього немає

це не виправдання, тим більше не нарікання

просто тепер наші шляхи розійшлися остаточно

і більш ми ніколи не побачимося

*** рай

хочете – вірте, хочете – ні

та є ще на світі місцинки

де відпочиваєш душею…

я знаю таку

привітну і милу

споконвічно-білоруську

любу всім, хто там бував

місцинку

там на озері — плавають лебеді

там у річці – живуть бобри

там лелека клекоче

з гнізда на високому дереві

бджоли гудуть у духмяних квітках

а зайчики хрумають травицю з моїх рук…

ніхто мені не вірить

сміється, ніби з вигадки

а я там буваю

раз на тиждень

і відпочиваю душею

* * *надія

світло над озером

тихе, привітне

так і хочеться його зачерпнути

повні пригорщі

і напитися

наповнити себе спокоєм

мудрістю, добротою і величчю

Батьківщини

щоб назавжди повірити

в ії світле майбутнє

і не розчаровуватися тим

що є тимчасовим

Leave a Reply