Обпалені війною: діти у літературі про Революцію Гідності та російську агресію на Сході України
На матеріалі романів О.Захарченко «Вертеп. #Роман про Майдан», Г.Кирпи «Мій тато став зіркою…», «Казка про Майдан» Хр.Лукащук, «Укри» Б.Жолдака та ін.
Про роман О.Захарченко «Вертеп. #Роман про Майдан» не говорили так багато, як про інші книжки, присвячені Революції Гідності. Однак твір, безперечно, заслуговує на увагу ще й тому, що окрім висвітлення історичних і переламних для українців подій – зачіпає ще одну вельми важливу тему.
О. Захарченко – перша авторка, яка звернула увагу на сприйняття Революції Гідності дітьми. Їхнє світовідчуття та світосприйняття у цій історії істотно важливі, адже вони виховуються на ґрунті переломних моментів у житті країни. «Мої діти навчаються у школі, яка там, недалечко, біля Майдану. Увесь час упродовж революції вони були там: чи ми просто йшли в школу, чи вони просили щось їм показати. Часто я чула, як вони фантазують, як би помогли «нашим», і не уявляють, як це небезпечно. Крім того, діти пізніше мені розказували свої спогади про Революцію, і я бачила, як їм був незрозумілий і страшний той досвід, який вони пережили. Чомусь саме на дитячі враження не прийнято звертати увагу, я намагалася передати мову цього хлопчика, пояснити, як він сприймав те, що відбувалось» [11]? — згодом пояснила сама письменниця.
Тож поява у «Вертепі…» дитячої сотні, яку придумали восьмирічні хлопці — син Каті Данило та його друг Світозар, є цілком логічною та закономірною. Ці хлопці – прототипи юних героїв, які прагнуть зробити свій внесок у велику справу. Вони шукають й випробовують задля цього усілякі способи й зрештою наражаються на небезпеку: «Мам, не бійся, ми з Світозаром тут уже зробили свою дитячу сотню…Вони будуть пролазити, де не пролізти дорослим… Можуть, якщо не носити, то красти, або пробиратися до беркута й визволяти їх (учасників Євромайдану. – Н. Г.)» [4, 66]. Данило та Світозар вирішують украсти у силовиків гранати й патрони і передати їх на Майдан. Однак їх помічають тітушки й передають беркутівцям. Так діти опиняються в підвалі, де спецпризначенці тримають полонених майданівців.
Одразу слід зауважити, що у романі О.Захарченко майже всі події Євромайдану подані двоплощинно: висвітлення через призму дорослого сприйняття – Катя, Вітка, Тарас, Марк, Омелько й інших учасників, та дитячого — Данило й Світозар, саме тут розкриті жалі й страхи, думки дітей, ба навіть – розпач, коли батьки залишали їх самих, кваплячись у середмістя столиці на допомогу: «…Майдан, Мишцю (вигаданий товариш Миш – Н.Г.) – це біда. Це, знаєш, страх. І біль ще. Бо не буде мами…Тривога. Страх увесь час. Я не хочу, щоб була війна, як мати весь час каже, як оцей дядько каже. Не хочу, щоб солдати заходили в нашу квартиру, щоб стали в нас обдерті стіни й холод. Не хочу сам вибиратися з розбомбленого міста, як мати мені весь час каже, і шукати мамину оту тітку, яку я бачив лише раз. Я не хочу, щоб на стінах у нас лишилися тільки мої малюнки. Обгорілі…»[5, 67-69].
Попри те, що авторка докладніше подає перебіг подій у нижньому ярусі вертепу, однак не оминає і горішній, його можна розглядати під різними кутами зору. Саме на верхньому – письменниця розташовує козацьку литавру – національний символ опору, боротьби й звитяги.
У «Вертепі…» О.Захарченко литавра — цей різновид барабану, що ним скликали раніше на віче – загалом наскрізний символ, він пов’язати в одне ціле головні події роману та бічні лінії сюжету. Завдяки йому легко також провести паралель між минулим і сьогоденням. За легендою, цей музичний інструмент не можна знищувати, і що вкрай важливо, у литавру має вдарити тільки певний довбуш – нащадок одного роду. Ця литавра допомагала у всіх найбільших битвах. З нею здобували перемогу. А без неї – тільки поразки, поразки і сором. Саме за цей музичний інструмент у творі розгортається запекла боротьба між нащадками роду Хранителів святині (Аскольд, Катя, ще раніше – їхні предки) та тими, хто боїться, що в неї вдарять (Марк, Монах, професор Зеник).
Бо коли охоронець вдарить у литавру – на допомогу прийде підземне військо, щоб підсобити у визвольній боротьбі. І приспаний, заколисаний народ прокинеться і візьме до рук зброю, а країна назавжди стане вільною.
Письменниця стверджує: зв’язок між поколіннями теж можна встановити й тримати саме через литавру. «Правда, що покоління дідів і прадідів, які вмирали за волю, гинули за ідею, зараз тут, із вами. Нехай вони самі померли й не можуть прийти, але їхня сила, яку вони влили у вас, передали вам, переказали, переспівали, перешептали вночі, вона тут, у вашій крові, з вами! Усе, що казали на вухо, усі ці сімейні перекази, сила духу, гордість, непокора, усе, що було затаєне й передане як таємне знання, що не розкажеш у школі, усе, що було накопичене поколіннями» [6, 259].
Серед переваг «Вертепу…» — динамічний нелінійний сюжет, несподівані повороти подій, цікаве сплетіння сюжетних ліній, яскраві історичні декорації, різнопланові за характером герої, значна кількість деталей, що їх має пильнувати читач.
Важливо, що письменниці вдалося уникнути надмірної героїзації своїх персонажів. Так, її персонажі — сильні у своїй відвазі, нескореності, однак авторка вдало їх приземлює через розкриття буденного життя – із щоденними клопотами й метушнею. Однак усі вони – за потреби — здатні творити своє майбутнє й тим самим історію.
Критики якось оминули своєю увагою роман О. Захарченко, а даремно, бо книжка про те, наскільки потужною може бути сила громади. Це роман про вічні цінності – стосунки між батьками та дітьми, любов, дружбу, які в повсякденному житті люди часто втрачаються. А віднаходять їх, повертають й починають сповідувати — у найкритичніші моменти життя.
Головна героїня твору «Мій тато став зіркою» Г.Кирпи – дівчинка дошкільного віку, чий тато став героєм Революції. У цій книжці немає хронології подій на Майдані: це — розповідь з іншого боку барикади, з того, що залишився за плечима, коли українці пішли боронити свій вибір. Розповідь маленької героїні переповнена страхом, очікуванням, хвилюванням й німою тугою. Ось фрагмент твору, коли мати дівчинки шукає чоловіка, що зник у середмісті столиці: «… Мама щодня їздить на майдан, але вже без мене. Вона шукає тата на всіх барикадах. А барикад там багато, хоч людей ще більше. Я чую, як вона обдзвонює всіх знайомих і родичів і розпитує про тата. Та ніхто нічого до пуття не знає…. Та й мамин телефон не вмовкає. Усі дзвонять. Усі питають. Усі втішають. І сподіваються, що тато ось-ось знайдеться…» [7, 11].
Як і в попередньому романі, дівчинка міркує про недитячі теми: смерть, барикади, як полеглий за волю тато світить їм з мамою з неба яскравою зіркою. Або розповідає про прощання із загиблим батьком: «Татова домовина вкрита прапором і скидається на красивого жовто-синього човна. Напевно, саме такий човен тато й хотів би мати. Далі все відбувається мов у сні. Наче я сплю з розплющеними очима. Човен здіймається вгору і поволі-поволі пропливає понад людськими головами, поки аж запливає в небо. Невже він такий легкий? Чи й зовсім невагомий?». І далі: «Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки. Навіть, якщо ті зірки затуляться від нас хмарами і в повітрі захурделить так, що не видно буде ні неба, ні землі…» [8, 18].
Попри те, що оповідачка — дівчинка, яка ще й за учнівську парту не сіла, це не робить книжку дитячою. Звісно, мова в ній дошкільнят: невеликий словниковий запас, короткі речення. Однак — це твір для дорослих, у ньому дитина розповідає їм правду життя через призму свого бачення подій. Життя, в якому є смерть на барикадах найдорожчих людей і далі — війна, біженці тощо. Дівчинка ще не усвідомлює, що це таке – смерть, тому просто розповідає усе, що сталося, а читач, відповідно, бачить події її очима.
До слова, є у творі й опис ще не розстріляного Майдану, і навряд, щоб хтось із дорослих так лаконічно й влучно передав його атмосферу: «Там їх багато (дорослих – Н.Г.) навіть удень. Якби ви знали. Як гарно побачити дорослих, що ходять з прапорцями! Вони тоді перестають сваритися, співають гімн і більше усміхаються. І взагалі весь Майдан мовби вкутаний величезними прапорами…» [9, 6].
Та в обидвох романах дорослі не говорять з дітьми, не пояснюють їм того, що відбувається на вулиці, й малі залишаються наодинці з думками, страхами й переживаннями. «Так треба» – чує Данило від Каті в романі О.Захарченко, коли жінка вирушає вночі на Майдан. І хлопчик сам осмислює обставини довкола себе. Оминає тему смерті й мама з твору Г.Кирпи. І дівчинка змушена сама шукати відповіді на запитання. Їй тяжко змиритися з тим, що батько вже не пригорне її міцно-міцно, не малюватиме з нею пастельками, не побачить її маленької сестрички, а своєї рідної доньки Йордани. Однак матір заніміла в горі, і дівчинка мусить самостійно переживати татків відхід у Вічність.
Герої-діти О.Захарченко і Г.Кирпи Революцію і події, пов’язані з нею, сприймають на етапі пізнання реальності, отримання нового досвіду і внаслідок цього – у них формується співчуття і милосердя. Вони дорослішають на очах, їхні думки глибшають і серйознішають, у межах твору відбувається становлення особистості. Водночас – це перша стадія прийняття неминучого усвідомлення – повернутися до колишнього життя – неможливо. Татко – загинув і вже ніколи не повернеться, тож слід навчитися жити з пам’яттю про нього. Батько відтепер став незримим охоронцем своєї родини, завжди буде присутнім поруч, тільки треба навчитися жити з болем у серці.
Хриcтина Лукащук у «Казці про Майдан» переламні події зими 2013-14го років пояснює наймолодшим громадянам у цілком міфологічному ключі – чорні птиці Зла беркути і породжені божими голубами працьовиті українці. «Зараз у багатьох виникає питання: як говорити з дітьми про драматичні події, які пережила наша країна, відстоюючи прагнення людей жити в оновленому суспільстві. Про Майдан було і буде багато видань. А це – книга для маленьких, які все бачать, розуміють і по-своєму сприймають» [10] – йдеться в анотації видання.
Сашко, десятирічний небіж головного героя Павла у романі С.Жадана «Інтернат» теж показує не літах зріле мислення. Він народився з вадами здоров’я (епілепсія) і сестра Павла віддала його в інтернат, бо не захотіла брати за сина відповідальність. Так само вчинили дід і дядько. Та нині малого треба забрати із закладу, бо туди начебто влучив снаряд. І Пашка, як його усі називають, вирушає по хлопця. Забирає малого і вже захопленою новою владою територією повертається назад додому.
Головний герой – вчитель української мови у пристанційному селищі, на перервах спілкується з учнями винятково російською «… мовою говорив лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто немає застосування в щоденному житті…» та усіляко намагається уникнути відповіді на уточнювальне запитання, який саме предмет він викладає: «- Учитель, — важко ковтнув слину Пашка. Головне подумав, аби не запитали, який саме предмет. – І чого ти вчиш? – мовби почув його побоювання безносий. – Та всього потроху, — відповів Пашка». Його позиція, суголосна багатьом жителям Донбасу: «я ні за кого» , «Кожен сам вирішує собі, що робити, з ким бути. Кожен сам за себе…».
Однак триденна подорож зі племінником стає переламною для Пашки. Бо з’ясовується, що Сашко значно серйозніший, з більшим почуттям гідності й розуміння ситуації, аніж дорослий за віком, однак незрілий морально його дядько. «Не можна всіх звинувачувати, Паша намагається говорити простіше. – Всі різні. – Да? — недовірливо дивиться на це малий. А мені здається, ви всі однакові. Знаєш, як у нас прапор зривали? – Ну, не розуміє його Паша. – Коротше, вони хотіли його зірвати, а Ніна (директорка інтернату, теж колишня вихованка цього закладу – Н.Г.) не давала. А всі стояли й дивились. — І шо? – далі не розуміє його Паша. – Тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились. І нічого не робили. Чоловік сто – дивились, нічого не робили. Всі однакові, нікого не шкода…» [1, 168].
Думки Сашка, його поведінка засвідчує модель дорослої, розважливої людини, зі сформованим характером і перконаннями. І розмови з небожем поступово змінюють Пашка. Приходить усвідомлення, що насправді вибір дуже простий: будеш усе життя тікати від відповідальності чи все ж візьмеш на себе бодай дещицю і тоді сам станеш творцем своєї долі. Спершу він починає брати на себе відповідальність: допомагає кільком жінкам вибратися з вокзалу, заносить пораненого бійця до шпиталю і навіть трохи асистує хірургові на операції. Згодом, до нього приходить усвідомлення: свої – це не ті, хто нагодує кашею (в «Інтернаті» це роблять бойовики), а ті, чий прапор зображений у твоєму паспорті (так, принаймні, це розуміє Пашка).
Наприкінці книжки вже зовсім хоробрий Пашка вертається разом із Сашком-племінником на свою станцію, усю злість та агресію виплескує на репортера-іноземця Пітера, який вирішив пожартувати над фахом Павла-словесника. Мовляв, викладати в цих краях українську все одно що латину (тобто мертву мову – Н.Г.) – це той момент, який пробуджує у вчителя і професійну, і національну гідність.
У романі С.Жадана немає зображень бойових дій чи запеклих сутичок, хитромудрих операцій, але тут описаний відступ українських військовиків, тут рвуться снаряди й вкривають вогнем ГРАДи, прострілюються вулиці, падають міни на будинки спальних районів. Бойові дії тут швидше як історичне тло, каталізатор соціальних реакцій, в яких відкриваються усі накопичені проблеми в окремій країні, регіоні, родині. Разом із тим, найтяжчу війну в світі – з самим собою веде головний герой, а разом з ним тисячі таких українців. «Інтернат» — про мільйони людських доль на Сході України, і всі вони різні: місцевий «мажор», колишній учень Пашка, має солідного татка, який торгує вугіллям і хоче, аби його син вчився у столиці, бо це перспективно — йде в «ополчєніє», а пересічний шахтар воює у лавах ЗСУ і рятує з місцевого музею шмат вугілля з мільйонлітніми слідами папороті «… вона й далі лежатиме собі. Історія, розумієш? Ось це – історія…».
Серед низки книжок, присвячених Революції Гідності або сучасній російсько-українській війні, «Укри» – особливе видання. Письменник та сценарист Богдан Жолдак наважився висвітлити болючу тему російсько-української війни через призму різноманітних комічних ситуацій, які трапляються з героями книжки. Як зазначила літературний критик О. Щур: «Письмо Жолдака не-комічним уявити дуже складно. Він й далі творить у ірмовому стилі, закоріненому в культуру, де була й «Енеїда», і викличний регіт листа запорожців турецькому султану, і сміх мандрівних дяків» [12].
Хоча в «Украх» читач знайомиться з чималою кількістю персонажів, усе ж таки можна скласти збірний образ головного героя твору. Це сильний відчайдух-українець, який виборює на Сході України свободу своєї Батьківщини. І разом із тим, письменник зумів уникнути надмірного героїчного пафосу – почасти завдяки кумедним сюжетним лініям. А ще тим, що серед його персонажів є діти, їм присвячено кілька оповідань.
Одразу слід зазначити, що усі герої — діти – винятково за віком, однак не за мисленням, cвітосприйняттям чи вчинками. У всіх історіях Б.Жолдака школярі – нічим не поступаються дорослим — сміливці й вигадники, які готові боронити свої родини й рідний край.
Скажімо, маленький Кирилко захоплюється військовими, які мають зброю, а також зацікавлюється «археологією», якої вистачає у його зруйнованому війною містечку. Автор неодноразово підкреслює, що на такі уподобання хлопчика штовхають зовнішні обставини. У нього не лишається вибору – розваг у містечку не стало, телебачення відімкнули тощо. Кирилко — уособлює багатьох дітей, які примхою долі стали очевидцями війни. І витримали її гартування, подорослівши за кілька місяців на кілька років. Війна загострила інстинкти у всіх, і у дітей теж.
Коли бойовики влазять вночі до їхньої хатини, щоб поглумитися з Євгешки, хлопець рятує старшу сестру своєю кмітливістю: наводить на кривдників світло електронної указки. Гвалтівник вирішує, що це прицілюється укроп-снайпер і тікає геть. Коли гелікоптер, розважаючись і кпинячи з малого, постійно розганяє йому риб, він, зрештою, збиває його – точно все розрахувавши: «…влучив під лопать…ланцюг змією злетів догори й обвився під гвинтом…пілот яга налягав на газ…вертоліт ривком висмикнув з бетону всю корбу й потяг залізяччя., однак почав припадати на бік… тіпнувся раз, другий, тоді надсадно ревнув мотором, втрачаючи рівновагу, і почав клювати носом, доки не вгатився боком межи каміння й кущів – підскочив, втрачаючи гвинт, розкидаючи лопаті, збиваючи цеглу на пил, і брязнув на землі, поринувши у власний спалах, сипонувши навколо вогнем і чадом…» [2, 122-123].
Не менш цікаво звучить й історія восьмикласниці Асі, яка живе у харківському блок-містечку для переселенців. Туди родина переїхала зі Стаханова. Після успіху дівчинки на конкурсі юних винахідників у Дніпродзержинську, їй пропонують долучитися до волонтерського маршруту та реального випробування у прифронтовій зоні «Бджілки» — розробленого нею дрона. Вона погоджується. А під час тестування літального апарату Ася несподівано впізнає найманця-ворога, промовця, який «…коли під містом роташувалася важка федеральна артилерія, містян зібрали на мітинг біля кінотеатру «Мир», щоправда, колишнього; однак промовець виголошував речі, цікавіші за будь які фільми. Сипав новими обіцянками, бо старі вже давно постаріли, лаяв «непонятних жидов»…[3, 189]. Тож літачок націлився своїм п’єзо-елементом межи очі, — і в них, занадто світлих, од невеликого вибуху зблиснули-промерехтіли усі зображення з попереднього життя…».
Є у книжці й дуже зворушливі епізоди, котрі знову ж таки наголошують на згубних наслідках війни. Наприклад, коли двоє бійців Влад-Столиця і Сивий рятують малечу у дитсадочку. «Рвонуло так, що здавалося, мовби весь дитячий садок здійнявся в небо і вільно плив, бо від струсу всі втрапили у невагомість»/ Після такого лиха від дитячого майданчика нічого не лишилося – і тієї миті Влад тримає на руках хлопчика з довгими вушками, який грав у виставі Зайчика.
У наші непрості часи – усі розглянуті твори – надзвичайно важливі. Бо діти теж мають право знати, що відбувається, і з ними можна (а іноді треба) говорити про драматичні, переламні події. Саме до таких належать і Революція Гідності, і російська агресія та окупація на Сході України. І головне, що слід обов’язково донести найменшим читачам: війна, зокрема, приходить зненацька і торкається всіх без винятку, у неї немає «поганих» чи «хороших», вона змінює життя абсолютно усіх. Бо навіть, коли настане мир, у людей, які втратили найрідніших — залишаться рани. Тож тут головне — навчитися жити з ними далі.
Ніна Герасименко,
нс Інституту літератури НАНУ,
Відділ української літератури ХХ століття
та сучасного літературного процесу
Використана література:
1.Жадан С. Інтернат. – Роман. – Чернівці. – Видавництво «Меридіан Черновіц». — 2017. –С. 168.
2.Жолдак Б.Укри. Бойова проза / Богдан Жолдак. – К: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. — С.122-123
3.Жолдак Б.Укри. Бойова проза / Богдан Жолдак. – К: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. — С.189.
4.Захарченко О. Вертеп. #Роман про Майдан / Олена Захарченко. – К. : Нора-друк, 2016. – С. 66.
5.Захарченко О. Вертеп. #Роман про Майдан / Олена Захарченко. – К. : Нора-друк, 2016. – С.67-69
6.Захарченко О. Вертеп. #Роман про Майдан / Олена Захарченко. – К. : Нора-друк, 2016. – С. 259.
7.Кирпа Г. Мій тато став зіркою. Для молодшого шкільного віку. Художнє оформлення Оксани Були. – Львів: Видавництво Старого Лева , 2015. – С.11.
8.Кирпа Г. Мій тато став зіркою. Для молодшого шкільного віку. Художнє оформлення Оксани Були. – Львів: Видавництво Старого Лева , 2015. – С.18.
9.Кирпа Г. Мій тато став зіркою. Для молодшого шкільного віку. Художнє оформлення Оксани Були. – Львів: Видавництво Старого Лева. — 2015. – С.6.
10.Лукащук Х. Казка про Майдан. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.yakaboo.ua/ua/kazka—pro—majdan-1608265.html#media_popup_fragment
11.Олена Захарченко у своєму романі описала два виміри Майдану//03.10.16 08:59 / Україна молода, http://bukvoid.com.ua/print/?26772
12.Щур О. Слово о полку в АТО. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litakcent.com/2015/06/03/slovo—o—polku—v—ato/
Leave a Reply