Поетичний квартет

97

Унікальність цих авторів у тому, що кожен з них своєю творчістю дає неповторний відтінок до колориту нашої доби. Їхні ліричні герої — незалежні, сильні, яскраві і водночас — глибоко емоційні, ніби тонко сплетений палантин, оприявнюють світові себе через свій біль, свою радість, свою віру. Поезія сучасного світу немає соціальної обмеженості, позбавлена стереотипів, відкрита асоціативно до крізьчасового діалогу з читачем. Ці поети — як восьмий колір веселки — своїми рядками створюють неповторний дух нашої доби, забарвлюючи її не в якісь конкретні емоційні палітри, а даючи читачеві право вибору — вирішити,яким буде колорит доби прийдешньої… І цей колорит — по-справжньому український і тому самобутній.

Надія Гармазій (Частакова)

Народилась 1987 року в м. Світловодськ, що на Кіровоградщині. Поетка у літературознавстві й літературознавця в поезії. За фахом і покликанням – учитель, за змістом і формою – вічний учень. Працює у жанрі поезії, прози, критики. Відома читачеві як авторка збірок «Готика» (2006), «Приручення лиса» (2008), «Попелище для феніксів» (2017), а також монографії «Іван Дзюба: Дух і творчість» (2016). Твори друкувалися в альманахах, на сторінках «Вежі», «Літературної України», «Української літературної газети», «Дзвону» та ін. Лауреатка премії імені Є. Маланюка у номінації «Поезія». Член НСПУ. Кандидатка філологічних наук. Займається викладацькою діяльністю і керує секцією літературної творчості МАН. Живе й працює в м. Кропивницький.

***

І настане той день, коли ви зустрінетесь знову.

Біля Ратуші буде, як завше, туристів багато.

Вона буде здивовано просто у натовп всміхатись.

Він шукатиме в натовпі очі – як першооснову.

Ще дорогою він уявлятиме, як він її приголубить.

А вона запитає: як давно і як довго мене ти чекаєш?

Дощ-самітник бруківкою профілі їхні чеканить

Він вагається, як цілувати: у щоку чи в губи?

І він ніжно торкнеться передпліччям її плеча.

І листочок кленовий розправить, неначе крила.

Вона скаже: «Пригадуєш, я ж тобі говорила,

Щоб ти мене не зустрічав…»

***

23:19

Коли звук на смартфоні схоче сказати, що сьогодні її день народження,

ти будеш десь під землею гріти в кишені затерті жетони. І сходження

ескалатором вгору-вниз-вгору – нагадає груди, коли вона дихала…

І жінка, що прошепоче тору, матиме її здивовані очі… Віхола

у підземеллі, мов центрифуга, схопить і скрутить спогади твої комом

і, як ущухне ранкова напруга, жбурне у скло потягу на Контрактовій.

Ти озирнешся на ті роки, коли так само ти ніс додому

цукерки, печиво, пиріжки…, які сьогодні роздав знайомим…

***

Дівчинка зі скрипкою в руці

Осіннім лісом вибіжить до тебе.

Совині очі змочить в молоці

Туманних стебел.

Дівчинка із поглядом джмеля

Сосни розцілує пелехаті.

Ставши, як для матері маля,

Для тебе святом.

Дівчинка в холодних ручаях

Павісьма купатиме ожини

Й ніжно покладе твоє ім’я

Вітру на коліна.

Дівчинка, що пальцями дощі

Смикає із висі вранці-рано,

Мовчки тане на твоїм плечі

Нічним сопрано.

Дівчинка зі скрипкою в руці

Проводжає журавлине танго

Це вбира в намиста ялівці

Твій босий янгол.

Олександр Бобошко

Народився у Харкові 1971 р. Автор десяти поетичних збірок, що вийшли друком протягом 2005 – 2018 років.

Друкувався в «Українській літературній газеті», низці інших часописів та колективних збірок. Володар Гран Прі міжнародного літературного фестивалю «Просто так» (2007 р.) Низку творів перекладено польською мовою та опубліковано у двомовній збірці «Вулиця надії».

* * *

Так, може, спинимось отут, зробивши паузу?

Під ноги яблунь із-за Спасової пазухи

червоні й жовті осипаються плоди.

А ти казала, що до осені не близько ще;

про те ж – і дощик на Іллю: ледь-ледь побризкавши,

немовби,

і не натякав

на холоди.

Примхливе літо цьогоріч. Аж надто квапиться.

Ані засмагнути не дасть, ні накупатися,

а вже і яблука – в некошений спориш.

Від плину часу – не скажу, що дуже боязко:

не я, так… знайдеться виконувач обов’язків.

Бо так заведено

вже протягом

сторіч.

Чи ще спроможні ми здаватися азартними?

Нам так набрид щоденний біг по колах замкнених –

для тіл надмірне навантаження й для душ.

Так, може, спинимось отут? Де сяйво місячне

освітить наші почуття, складні та змішані,

де поряд з яблуками

зорі

упадуть.

* * *

«Злякався, малий?

Заспокойся: не Смерть я… Спокута.

(Ми сестри.

Нехай і не рідні, але й не чужі).

Чи скоро Вона? Та не квапиться:

надто спекотно, й

Хтось-Дуже-Вагомий

бажає, щоб ти ще пожив.

Насилу дісталась:

таксисти (взяли б їх родимці!)

три шкури деруть.

Не зважають на вік та чини…

Я без панотця.

Розкажи лиш мені, наодинці,

чому так багато не гідного

ти учинив.

Чому не підставив плеча,

не озвавсь,

не навідавсь

(не смій говорити: «Не знав!» –

ти, авжеж, не невіглас)

і замість промов на підтримку –

цинічно мовчав?

Мовчиш і тепер. Очевидно, сказати нема чого.

І вектор думок – лиш туди, де медами намащено,

і замість розкаяння –

пустка в байдужих очах».

* * *

…За Фаренгейтом

вже під чотириста п’ятдесят.

Рею! Ще зовсім трохи – і…

все спалахне,

й не врятувати нас від невігластва (свят-свят-свят!),

хоч би і Світязь на полум’я вилити. Чи Лох-Нес.

Власне, чого нам? На ринках – ратиці й п’ятаки.

Гніву пречистого, певно, подасть Господь.

Жити під гаслом, авжеж.

Тільки знати б ще, під яким.

…Тим, хто гаситиме,

все ж, не завадить

якийсь дрес-код.

Все спалахне. Лишиться агресія соцмереж.

Кожен із блогерів – сам собі цар і бог.

Брейк!

По кутках!

Хто кому завинив – не розбереш.

Хай же подальшому кровопусканню

завадить гонг.

Галина Стасюк

Уродженка селища Отинія на Коломийщині.

Зараз живе й працює в Івано-Франківську.

Філолог.

***

І аметистово-зелений келих

піднісся пахко над підносом трав.

І срібно-синій чи то сміх, чи шерех

у келих той з небесних уст упав.

І білі вишні вальсували біло

під синій шерех чи то срібний сміх.

Й зелене пірʼя суконь їх летіло ‒

і світ впадав у білий-білий гріх.

Було так зелено і так квітково,

аж небу зеленіло ув очах ‒

і срібний сміх зривався з уст раптово

і шерехтів, заплутавшись в бузках.

***

Чи ти спитала, як його на ймення,

якого роду і з яких країв,

коли під теплим знаком рівнодення

тебе він сонцем, Єво, напоїв?

Вділив, бо мав багато, ‒ з щедроти.

Тобі та багатьом, хто спраглий був.

Усі набрали в амфори. А ти…

з долонь пила, що Йосиф простягнув?!

Пахка лілея рук і сонця смак ‒

то, Єво, твій капкан. Усе. Амінь.

І ти за ним пішла. У косах ‒ мак,

сама ‒ як грішна, непокірна тінь.

Чи розум, Єво, твій ясний отемнів?!

Навіщо тінь тому, хто любить день?

Чи стан гнучкий, слова палкі та щемні,

гаряча ніжність рук твоїх й пісень ‒

тому, хто прагне лиш душі спасіння?

Змудрій вже, Єво: це ‒ життя, то ‒ мрія.

І скільки б не було твого тужіння,

та Йосиф завжди вибере ‒ Марію.

***

І сонце сіло. Розверзлася ніч,

чорнилом чорним очорнивши небо.

І сукня біла зісковзнула з пліч –

на ніч дев’яту білої не треба.

Сьогодні траур: темрява і мед.

І двоє нас на поминках по щасті.

Останню ніжність згорнуто, як плед.

Останній поцілунок – на зап’ясті.

Хвилина кожна – золото і сіль.

І з кожною все ближче до світання…

Чому так їдко роз’їдає біль

те, що було лиш півкоханням?

***

Долонями вперед, немов сліпа,

я тихо йшла – віками і сонцями.

І білих весен чорні плями –

на світлій сукні з темного сукна.

Під теплим небом, де живуть дощі,

дійшлось мені до мого краю,

і тут збагнула: все, що маю, –

тавро твоє на восковім плечі.

На цій межі я склала свій оброк.

Не кликала нікого, не молилась.

На мить, аби вдихнути, зупинилась ‒

й ступила свій останній крок.

Памʼяті Мирослава Скорика

Коли відходить в засвіти маестро,

то мовкне світ на ту печальну мить,

бо всім його мелодіям болить…

Лиш перша скрипка соло плаче сестрам.

Коли іде у засвіти маестро,

в небесній брамі зволікає мить,

бо музика уся його летить

за ним ‒ зі струн усіх земних оркестрів.

Коли ввійде у засвіти маестро,

у вічності зчудується на мить:

в саду Господь заслуханий сидить

і “ля-мінор” лунає із орхестри.

Надія Гаврилюк.

Старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Кандидат філологічних наук. Авторка восьми збірок поезій: «Щемить душа моя, щемить»; «Долання меж»; «Танго хуртовини»; «Еверест любові»; «Esperanto» (Lublin: Wydawnictwo «Episteme», 2017; переклад польською Тадея Карабовича); «Дольки днів»; «У крапельці роси»; «Рентген у позачассі».

Фламенко

Дихає літо цвітінням духмяних акацій,
Подих його неповторним коханням п’янить
Після навали непевності і пертурбацій.
Здрастуй, блаженства і спокою сонячна мить!

Як же стужилося серце моє за тобою…
В жодні слова не вмістити це серце сповна,
Прагну тебе так, як берег жадає прибою,
Мій океане! Любов лиш безумець спиня!

Мій осіянний! Ти знаєш – не примха моменту
Прагнення це: неподільності і глибини,
Серцем єдиним танцюємо вічне фламенко…
Свіжістю ніжних акацій цю мить огорни.

***

Болиш мені, Вітчизно полишена…

І біль оцей не втамувать бальзамами.

Що ж, громадян іще зовуть колишніми,

Дітей – ніколи… Хоч здаються зайвими.

Життя давним-давно уже заставлене,

Зоставлене, знеславлене – до вибору.

Не варт чекати на прихильне ставлення…

Та душу власну все ж для тебе виборю.

І як ти в лихоліттях отих вижила

Надмірно терпелива, надто зичлива?

Бриниш в мені, Вітчизно принижена…

Хіба ж ти долю іншим теж позичила?

Leave a Reply