Михайло Сидоржевський: «Нині перед Україною дилема: куди ми рухаємося?»

107

Очільник НСПУ про конфлікт генерацій, національну літературну міфологію та становище Спілки в часи пандемії

 

Михайле Олексійовичу, зі щемом у серці спостерігаю за поточними подіями в Україні й розумію, що вони, volens nolens, екстраполюються на літературний процес. Почасти відомі літературні сайти «розкручують» маловідомих літераторів (у цьому, безумовно, є певний сенс), але якось не звертають увагу на твори колись добре знаних письменників, які не втратили свій хист або й значущість. Тобто «молодим у нас — дорога», а от старим… забуття…

Так було завжди. Кожне покоління проходить відповідні «фізіологічні» етапи: від підліткового максималізму і нестримного бажання змінити світ на початку шляху — до втоми й відчуття, що час стискається, і що нове вторгається в наше життя, і ми не завжди за ним встигаємо, і що доводиться поступатися молодшим, агресивнішим, сильнішим — в надвечірню пору, коли сонце нестримно котиться за овид. Причому «нове» — далеко не завжди краще. Знову ж таки — так було завжди. Але нині, коли час рухається пришвидшено, нове вторгається в наше життя особливо нестримно і бурхливо. Відтак доводиться з гіркотою визнавати, що мав рацію безіменний автор народного афоризму «Що швидко робиться, те сліпе родиться»…

Це бачимо, зокрема, і на прикладі «нових облич» у теперішній владі, переважна більшість яких нічтоже сумнящеся лише надимає щоки, але не тямить і навіть не прагне зрозуміти, що відбувається в країні й у світі та що треба робити з огляду на наявні загрози та виклики. Сліпі, глухі та… безпорадні. Відтак маємо сумну карикатуру навиворіт: попсові «нові обличчя», стрімко наробивши в штани й пускаючи піну, беруть собі на підмогу совкових мастодонтів на дев’ятому десятку життя, які, звісно, апріорі не розв’яжуть проблем, а лише їх ускладнять, і не тільки з віково-маразматичних причин, а й тому, що мислять категоріями позавчорашнього дня.

Особливість нинішнього часу полягає в тому, що ті чи інші суспільні процеси відбуваються переважно турбулентно, в пришвидшеному режимі, до того ж людина, особливо старшого віку, далеко не завжди за ними встигає.

Чому так? Технологічна революція останніх десятиліть змінює наші соціальні можливості, дозволяє значно швидше виконувати ті чи інші технологічні операції. Однак біологічно людина зостається такою самою, як і сто чи тисячу років тому. Я не є фахівцем у таких питаннях, але мені здається, що саме «розтяжка», на яку потрапив homo sapiens внаслідок бурхливих технологічних змін останніх десятиліть, біологічно залишаючись незмінним, є причиною збільшення прикладів неадекватного сприйняття дійсності багатьма нашими сучасниками. Мозок часто не здатний впоратися з пропонованими можливостями й нестримним шквалом інформації, яка надходить із різних джерел, відтак — ламаються рецептори, вибухають запобіжники, зриває дах… Подивіться довкола, на своїх колег — прикладів цілком достатньо…

Утім, повертаюсь до Вашого запитання. Нинішні процеси в літературі по-своєму віддзеркалюють суспільні тенденції. Дивуватися чи обурюватися не варто. Бурхливий час диктує нові форми, і це впливає і на контекст, і на контент. Видатний теоретик мас-медій Маршал Маклюен ще в 1970-х, здається, роках написав незрозумілу тоді для більшості сентенцію: «Засоби масової інформації визначають сутність інформації», і тільки тепер ми розуміємо, що саме він мав на увазі. Причому, як виявилося, йшлося не лише про журналістику, а й про літературу. Гусяче перо і кінна пошта зумовлювали розлогий, кучерявий, неквапний стиль розмови з читачем — у такт дорожньому перестуку кінських копит. У період початку «зсуву часів», власне розгортання новітньої технологічної революції ХХ століття, з’являються тексти, у яких перетинаються епохи, культури, часи, твориться новітня своєрідна текстова міфологія (латиноамериканська, японська проза, Джойс, Фолкнер, Томас Манн, Камю, Кафка, Павич, до певної міри українська «химерна проза» тощо). І, нарешті, перші десятиліття нового віку з шаленим пришвидшенням творять ще новішу, динамічнішу форму тексту, оскільки читач здебільшого переходить в інтернет-площину, в блогосферу, в соціальні мережі, де писання і читання — переважно поспішливі й лапідарні, бо інформації дуже багато, і читати розлогі тексти просто ніколи, хочеться встигнути заковтнути все, і часто доводиться обмежуватися хапливим «кліканням» заголовків чи перших фраз.

Утім, прагнення бути неодмінно модерним, модним і успішним зазвичай означає дефіцит таланту, ковзання по поверхні, примітивізм і вторинність мислення без жодного шансу вглибитись у сутність тих складних процесів, що нині відбуваються в людині і світі. Хтось каже, що журналістика перетворюється на «дурналістику». Я не є прихильником таких радикальних вироків, але, якщо за часів «соцреалізму» чи не 95% написаного в під’яремній літературі безслідно згнивало в силосній ямі чи було забетоновано в «піснях про Сталіна» і «цементах», то нині, мабуть, 99% паперових чи інтернет-писань так само безжально поглине морок часу. Я вже не раз казав про те, що графоманія — явище позавікове, і відсоток графоманів приблизно однаковий для всіх поколінь. Однак різниця в тому, що старий графоман хіба що надокучатиме редакторам поодиноких уцілілих газет, а от молодий, агресивний і самовпевнений нахаба встигає загидити в інтернеті все, на що вистачить сил і часу. (Щоправда, «гидять» в інтернеті не лише молоді.) Причому посереднє мислення і хвороблива реакція на іншу думку стає зразком суспільної поведінки — в час, коли на різних рівнях культивується агресія, коли успіху досягає не розумна й талановита особистість, а епатажне патентоване хамло і язикатий паяц, і коли просунуті, здавалося б, «ліберасти» демонструють шалену нетерпимість до «інакомислячих». (До речі, такі спільноти за своєю філософією ближчі до «совка» або ж до тоталітарних сект, але аж ніяк не до європейських демократичних цінностей, належність до яких вони, проте, всіляко декларують). Проте хтось скаже: а що таке «європейські демократичні цінності»? Культ ситого міщанства і відсутність морально-етичних табу? Навряд чи. Мені здається, що, зважаючи на неминучу глобалізацію, але водночас і беручи до уваги загострення боротьби за виживання на планеті, людство ХХІ століття диверсифікуватиме шляхи свого цивілізаційного розвитку. Хтось шукатиме нові шляхи до Бога і до пізнання світу, а хтось дедалі запекліше і вузьколобіше молитиметься на автомат Калашникова.

Але це вже тема для іншої розмови…

Пропоную повернутися до наших письменницьких проблем. Можливо, і ми самі винні в ситуації? Я не розумію, як так може бути — письменницьку газету, яку мали б передплачувати всі члени НСПУ — десь 2500, скажімо так, «штиків, до яких прирівнюється перо» — отримують у свої поштові скриньки далеко не всі (це я ще пом’якшив ситуацію)… Я дивуюсь, що деякі наші колеги не можуть зрозуміти просту істину — брак коштів не дозволяє збільшити кількість шпальт. Одна «літературна дама» розпатякує про те, що «Куліда те й робить, що жаліється на відсутність грошей». Коментарі тут зайві… Сумно, аж за край… До того ж наша мізерна (за кількістю працівників) редакція під час карантину ще й спромоглася зробити гарний, конкурентоздатний сайт… Що скажете з цього приводу?

Коли я знав письменників тільки за їхніми книжками, всі вони мені здавалися небожителями. З часом, мірою наближення, я щось почав розрізняти й про щось здогадуватися. І, нарешті, працюючи функціонером письменницької громади, зрозумів, як я гірко помилявся у юності. За останніх кілька років я відчув стільки спрямованого на мене бруду, брехні, заздрощів, підступності, що, можливо, хтось інший на моєму місці вже б давно зневірився або ж здувся. Не хочу, мені боляче продовжувати цю тему, а тому на Ваше запитання відповім коротко: для Вас, і для редакційного колективу, і для всіх, кому не байдужа доля «Літературної України», найкраща відповідь на бруд і плітки, хоч як це важко, — конкурентоздатна газета. Інших варіантів просто не існує.

Щодо роботи обласних організацій НСПУ. Яка має бути їхня роль у зміцненні авторитету Спілки? Адже, часом, спостерігаються, як на мене, процеси такої собі «відрубності»…

Спершу скажу загалом про НСПУ. Впродовж останніх кількох років Спілка була об’єктом для численних атак. Причому атакували як представники влади, так і деякі колеги, використовуючи суди, поліцію, прокуратуру, СБУ, пресу, плітки… Чому так сталося? І чому це відбувалося саме тоді, коли діяльність Спілки було значно активізовано, і про неї заговорили як про учасника багатьох літературно-мистецьких проєктів?

Відповідь на це запитання не така проста, як комусь здається. Причина — не лише в амбіціях кількох невдах-авантюристів, котрі, використовуючи брехню, наклеп і провокації, намагалися усунути чинне керівництво НСПУ.

Причина — в тому, що НСПУ досі володіє значною частиною майна, якому, будучи бідною, не завжди спроможна дати раду, відтак у намаганнях відібрати це майно зійшлися інтереси різних, здавалося б, сторін, кожна з яких сподівалася наловити рибки в каламутній воді. (До речі, мені відомо, що деякі з «опозиціонерів» дотепер зондують ґрунт щодо приватизації чи привласнення Будинку письменників).

Характерно, що в опозиції до голови Спілки зійшлися і порозумілися, здавалося б, діаметрально протилежні за поглядами особи — псевдопатріоти, наскрізь просмерджена совком «вата», меткі підстаркуваті покручі з липкими руками й із претензією на комсомольський постмодерн, і просто безпринципні амеби, котрі талановито освоїли практику мімікрії. Це з одного боку. З іншого — апетитні товстосуми при минулій владі, окремі з яких і нині красуються на мітингах і перед телекамерами як такі собі борці за мову і чиюсь ідентичність.

Зрештою, ми вистояли, але репутація Спілки значною мірою була зіпсована. І це зрозуміло, адже опоненти діють за принципом: чим більше скандалів і брехні, тим краще, нехай протилежна сторона витрачає час і сили, щоб відмиватися.

До честі переважної більшості письменників (причому як столичних, так і з областей) вони не підтримали брудної кампанії і в критичних ситуаціях, зокрема, на письменницьких з’їздах (а їх за цей час було три: два позачергових у 2017 році, й один черговий у листопаді 2018 року) і на засіданнях Правління НСПУ проявили високий рівень усвідомлення ролі та ваги Спілки для письменницької громади.

Утім, випробування для нас на цьому не закінчилися. Як я вже неодноразово казав, свої негативні корективи вніс карантин, у результаті чого припинилися будь-які платні заходи в Будинку письменників і загострилися відносини з деякими орендарями. Крім того, тільки в червні ми отримали бюджетні кошти за п’ять місяців, після чого знову — жодної копійки й незрозумілі перспективи. Відтак суттєво зменшилися грошові надходження, які ми спрямовуємо на підтримку життєдіяльності Спілки. Ми змушені були скоротити штатний розклад, зокрема, із середини травня припинили виплачувати зарплатню в обласних організаціях. (З цього приводу зазначу, що, починаючи з вересня, ми відновили грошові надходження в обласні організації для проведення літературно-мистецьких заходів.)

Як виявилося, складним становищем Спілки відразу скористалися деякі «правдоборці», які раніше галасливо лементували, звинувачуючи керівництво Спілки в авторитаризмі й застарілих методах роботи.

Так, одна групка «колег» заходилася реанімувати захололий труп такої собі «Спілки слов’янських письменників», інша, на кордоні з Росією, присвоїла собі право виступати від імені «Спілки письменників України», а ще один хворобливо амбітний товариш плете інтриги, підбурюючи деяких колег до створення якогось гібридного утвору. З цього приводу скажу, що діяльність творчих спілок регламентована в чинному законі. У разі його порушення буде відповідна реакція. У випадку з «прикордонною» «Спілкою письменників» (на Сумщині) ми звернулися до Мін’юсту й СБУ з проханням відреагувати, оскільки тут наявні ознаки антидержавної, антиконституційної діяльності. На жаль, відповідні структури обмежилися формальними відписками. Щодо «братів-слов’ян», то поки що крім надзвичайної рухливості в соцмережах і кількох публічних виступів у ЗМІ (від яких понуро тхне нафталіном кінця минулого століття) вони ніяк себе не проявили. Моє ставлення як голови НСПУ: якщо діятимуть у межах чинного законодавства, і якщо дії членів НСПУ, що входять до цієї «Спілки», не суперечитимуть Статуту НСПУ, то нехай собі бавляться потішною спілкою. Але я дуже сумніваюся, що так буде, тому що, по-перше, сама ідея «слов’янства» недобре пахне, а швидше смердить, і жоден серйозний україноцентричний письменник із ними не захоче мати справу. До речі, давно застарілу ідею «слов’янства» відкинули вже навіть у «колисці панславізму» — Росії, замінивши її динамічнішою і відвертішою — ідеєю «русского міра». Зі слов’янством носилися в Росії як з писаною торбою в кінці минулого століття — якраз тоді, коли нинішні доморощені апологети «Спілки слов’янських письменників», можливо, ще більш-менш адекватно сприймали довколишню дійсність. По-друге, важко повірити, що хтось хоче побудувати щось серйозне на членських внесках. Якщо ж їм від Медведчука чи ФСБ «припливуть» якісь гроші, то їх, по-перше, треба буде відпрацьовувати, а по-друге, вони перегризуть один одному горлянки за право поцупити їх.

Також зазначу: антиспілчанська діяльність «членів» цих псевдоспілок буде оцінена відповідно до Статуту НСПУ.

Якщо ж говорити про обласні організації, про їхню роботу в час коронакризи, то, зрозуміло, що ця робота з об’єктивних причин значною мірою згорнута. Разом із тим нова реальність творить і удосконалює нові форми роботи — переважно це онлайн-режим. Нам потрібно вчитися конкурувати з іншими учасниками «ринку культури» (вибачте за такий неоковирний неологізм). Це непросто, але іншого виходу в нас немає. Спілка письменників була монополістом на цьому «ринку» за радянських часів. Сьогодні на ньому є монстри, які мають у своєму розпорядженні великі гроші. Чи зможе Спілка письменників, інші творчі спілки витримати жорстку конкуренцію, особливо зважаючи на нав’язування нинішньою владою антиукраїнської ідеології «какая разніца», — своєрідного дешевого міксу совка з ліберастом, — залежить від нас, письменників, а також від усіх розумних людей світу мистецтва і культури. Зрештою, від цього залежить не лише майбутнє творчих спілок, а й значною мірою — цивілізаційний шлях розвитку України як держави. Нині перед Україною дилема: куди ми рухаємося? Чи в напрямі цивілізаційного гною для майбутнього сірого помежів’я Азії та Європи з «балканським» чи «латиноамериканським» майбутнім, чи — будуємо модерну європейську державу зі своєю самобутньою культурою і збереженою високою Традицією.

Нещодавно Ви зустрічалися з новим міністром культури Олександром Ткаченком. І сам факт зустрічі — вже певний позитив. Адже минулі очільники культури, як я знаю на своєму досвіді, на контакт не йшли. Про що говорили? Які враження?..

Так, нещодавно відбулася з моєї ініціативи зустріч із міністром культури та інформаційної політики Олександром Ткаченком. До міністра було запрошено крім мене також голову «Просвіти» Павла Мовчана. Сам факт проведення такої зустрічі, на мою думку, є позитивним, адже з попередником Ткаченка — паном Бородянським — я і не намагався зустрітися, оскільки і він сам, і його оточення, а надто одіозна його заступниця пані Подоляк (котра нашу Спілку ненавиділа люто-зоологічно), публічно демонстрували наміри щодо фактичної ліквідації національних творчих спілок і в першу чергу — НСПУ. Не вдалося свого часу, незважаючи на мої неодноразові спроби, зустрітися також і з міністром культури Нищуком. Цей самозакоханий декламатор усіляко уникав зустрічі зі мною, проте радо спілкувався з нашіптувачами, котрі відкрито погрожували Спілку спалити, а її голову посадити у в’язницю.

Щодо Ткаченка, то особливих ілюзій у мене немає, однак сам факт зустрічі, думаю, є позитивним. Щоправда, мене тривожить наступний рік (маю на увазі бюджетне фінансування для НСПУ). Мене тривожить дивна позиція щодо творчих Спілок першого заступника міністра Р. Карандєєва, який просто уникає будь-яких контактів зі мною як із головою НСПУ.

Пане Карандєєв, звертаюся до Вас не як приватна особа, а як голова Спілки письменників до чиновника, котрий курує, як я розумію, діяльність національних творчих спілок, із проханням зустрітися й обговорити важливі питання життєдіяльності НСПУ. Зокрема, це бюджетне фінансування, проведення Шевченківського свята наступного року на Донеччині, перспективи літературних премій, засновником яких є Кабінет Міністрів і які курує Міністерство культури, та деякі інші питання.

А от для мене певний сигнал позитиву в тому, що міністр знає про існування «ЛУ». Можливо, він посприяє поліпшенню ситуації з виданням нашої газети. Як вважаєте?

Не знаю. Я б порадив діяти, послуговуючись знаменитим афоризмом пріснопам’ятних часів («Не вір, не надійся, не проси»), однак, оскільки йдеться не про особисті інтенції, а про видання, яке є частиною нашої новітньої національної історії, то, звичайно, скажу, що потрібно використовувати всі можливості, аби пережити цей гнилий час і зберегти газету. Спілка і я як її голова в критичні для газети моменти завжди підставляємо плече, допомагаємо фінансово, незважаючи на скруту. Також звертаюся до всіх членів НСПУ: підтримаймо «Літературну Україну»! Нині розпочалася передплатна кампанія, наша газета потребує нашої реальної підтримки. Окремо звертаюся до голів обласних організацій із проханням організувати передплату на «ЛУ», знайти можливості залучення до передплати місцеві територіальні громади, підприємців. «Літературна Україна» — особлива газета, її значення в історії української літератури важко переоцінити. Мені приємно усвідомлювати і свою деяку причетність до цього видання — чотири з половиною роки я працював заступником головного редактора «ЛУ», і один рік — головним редактором.

Бажаю невеликому колективу «Літературної України» витримати теперішні випробування, зберігши славні традиції цього видання й бути сучасними та конкурентоздатними.

Спілкувався Сергій КУЛІДА

Leave a Reply