Віктор Васильчук. Зустріч у рейсовому автобусі

Віктор Васильчук

70
Рене Магрітт. Любов на дистанції. 1965 р.
Рене Магрітт. Любов на дистанції. 1965 р.

Оповідання

Грудень видався сухим і морозяним. Лише під Новий рік випав тихий лапатий сніг. До опівнічних святкових передзвонів лишалося кілька годин. Однак, не піддавшись на вмовляння сестрички й матусі, Максим розпрощався з ними на зупинці, заскочив до салону рейсового автобуса. В ньому було напівтемно і майже порожньо. Водій, певно, акумулятора щадив. Та й у салоні майже нікого — дядько в кожушку з ялинкою під рукою, бабуся з клуночком на колінах і дівчина в хутряній шапочці…

Отож Максим намірявся сісти ближче до водія. Там, здалося, тепліше. Рейсові водії на собі не заощаджують, автопічка «гула» на повну потужність. Проходячи вперед, мало не спіткнувся — зліва сиділа… «Ні, не може бути! Що їй тут робити у такий час? Та й виїхала ж давно з міста, подейкували», — майнуло в голові.

Вибачте, — ніяково вимовив.

Пусте… вмощуйся, тепліше буде.

Здалося, ніби хто приску сипонув в обличчя:

Вибачте… зачепився об щось… Тоню, ти!?.. Звідки?..

Сідай вже, не вкушу, — посміхнулася дівчина. — Не дивуйся, Юльцю до батьків привезла. Хочу встигнути на останню електричку.

А Новий рік?.. З прийдешнім тебе, Тоню! Вибач, що…

Чого ти весь час вибачаєшся?..

Так… радий!.. Давно не бачилися…

До дружини поспішаєш? — ніби обпекла. — Як це вона відпустила тебе одного в таку завірюху?

Максим стенув плечима, не знав, що й відповісти. Тоня ж ніколи, як мовиться, за словом до кишені не лізла. Могла завжди несподівано, як мовиться, притиснути до стіни.

Я сам собі господар! — випалив роздратовано.

Не сердься…

***

Підсунувшись ближче, Максим остаточно розгледів Тоню. Така ж ясноока. Он і знайоме до болю пасмо вибилося з-під шапочки. І погляд — лукавинкою. Як і тоді, першого разу…

Мимоволі в пам’яті спливла перша зустріч, що сталася навесні. Сніг уже майже зовсім розтанув, лише в садках, під деревами, трохи зберігся: почорнілий, злежаний. Його сестра прийшла якось додому з подругою. Він одразу запримітив: світлі очі, товста і чорна, мов ніч, коса. Щебетлива. Ремонтуючи стілець, час від часу нишком поглядав з-під лоба на неї. Довго потім не міг заспокоїтись. Ніби гвіздок у серце загнав. А одного дня сам попросив сестру, аби вона знову запросила подругу до себе.

Надвечір вона прийшла. Довго розмовляли в сусідній кімнаті. Сміялися. «Мо’ з мене? Капосне дівчисько, певно, розповіла все», — злився Максим. На місці не міг всидіти. Раптом почув:

Максиме, проведи Тоню додому, пізно вже…

Не варто… Тут близенько, — знітилася ясноока,

Що йому станеться, нехай проведе, — хихикнула сестра.

Вийшли з будинку мовчки. Максим ледве встигав за дівчиною, вірніше — навмисне відставав. Милувався її легкою ходою, гнучким станом.

Тобі далеко? — порушив мовчанку.

За тими берізками… — кивнула.

Ох ті берізки! Максим довго не міг збагнути, що з ним трапилося біля них — забіг несподівано наперед, притис дівчину до себе і міцно вп’явся в рожеві губки. Вона, випручавшись, вліпила ляща, аж виляски покотилися довкіл.

За що?!.

Нічого руки розпускати! — обурилася дівчина.

Максим тримався за щоку і не знав, як бути далі.

Я ж не просто… Ти мені подобаєшся, — вичавив з себе нарешті.

Ти ж мене вперше бачиш!..

І достатньо, — оговтався Максим. — А якщо бути точним, то вже вдруге…

Тоня розсміялася, а потім приклала руку до хлопчачого обличчя:

Боляче?

Аніскілечки.

Ось і прийшли… Дякую, що провів, і… вибач за ляпас.

З того часу Максим про спокій забув зовсім. Іноді тинявся серед тих берізок, сподіваючись на несподівану зустріч з дівчиною. Втихомирився лише перед від’їздом до столиці. Закінчилися короткі студентські канікули…

***

Що це ти, замріявся? — на Максима дивилися великі теплі очі.

Ляпас твій пригадав…

Запам’ятався ж він тобі.

Саме тоді й пішло все життя шкереберть. Інша б скандал влаштувала грандіозний, а ти просто розсміялася і навіть… пошкодувала. Пригадуєш, як прямісінько з електрички прибіг до тебе?..

***

Максим спритно зіскочив з підніжки вечірнього потяга і гайнув до знайомого будиночка неподалік від станції.

У кімнаті Тоні світилося. Обережно відчинив хвіртку. Проте Сірко почув, залементував, здалося, на всю околицю. Перечекавши доки замовкне лихий пес, Максим спритно перемахнув через паркан. Підійшов до вікна — в грудях приємно залоскотало. За шибкою, у помаранчевому халатику, схилившись над книгою, сиділа Тоня. Така близька, і водночас недосяжна: рікою струмувало по плечах розкішне волосся, закинуті одна на одну ніжки, цнотливі, повні дівочої зваби, груди. Так і хотілося, щоб враз розступилася ця шибка. Навшпиньки підійшов би і цілував те волосся, груди, ноги. Але ж… Відважився, зрештою, й постукав. Згасло світло за шибкою. Через мить рипнули сінешні двері.

Хто там, Сірко?!

Максим аж присів. То було ніжне воркотіння голубки. Шурхіт вітру в пшеничних колосках. Сюрчання цикад у запашних травах.

Це я — Максим…

Що трапилося? — стривожилась, зійшовши з порога… —: Нічого, просто хочу з тобою поговорити.

Серед ночі?..

А коли ж… Я щойно з потяга…

Вона не пішла до хати і не розсміялась, як він того очікував.

Заходь. Тільки тихенько, мама спить.

У кімнаті пахло квітами. Тоня ввімкнула торшер. У йога рожевому світлі дівчина стала ще привабливішою. Хлопцеві так і кортіло обійняти за перетягнутий червоним пояском у талії стан. Але Тоня наче вгадала ті наміри.

Будеш приставати, покличу маму…

Ця, пошепки і дещо утаємничено, сказана пересторога ще більше розпалила Максима. Він рвучко наблизився впритул до дівчини. Тремтячими руками заходився гарячкувато розв’язувати поясок. Неслухняні пальці заплуталися в нехитрому вузлику. Тоді несподівано до нього приєдналися ще дві дівочі руки. Це була дивна гра з непіддатливим пояском у чотири руки. Наступної миті впертий вузлик піддався і поли помаранчевого балахона розкинулися, оголивши сяючі плечі, тугі, як ранній білий налив, груди. Максим чимдуж притиснувся до них, наче ховаючи несподіваний скарб і тремтячою рукою шмигонув униз, до білосніжних трусиків, іншою рукою нервово прагнув розстібнути застібки на своїх джинсах. Дівчина раптово обм’якла і впала на спину, шепочучи вологими вустами: «Тихенько, прошу… мама ж…» Наступної миті з’єдналися їх гарячі руки внизу біля ніжно-розпашілого дівочого лона. Проте він майже не відчув супротиву і легенько увійшов у неї. Це було щось неймовірне! Ніби пірнув у розманіжене палаючим сонцем море. Аж дух перехопило. Тоня навіть не зойкнула. Лишень стисла пухкі губи і міцніше притиснулася напруженими персами до враз спітнілих грудей хлопця, міцно обхопивши стегнами його конвульсійно напружений стан. Охоплений раптовою звабою, хлопець заходився розшаленіло цілувати запашні трави волосся, зволожені губи, тугі й солонуваті від поту соски. Хотілося волати наче навіженому! Натомість Тоня прошепотіла: «Цілуй мене, Максе, цілуй…» І він заходився нестямно обсипати її з голови й до ніг палючими цілунками. А потім вони просто розмовляли аж до самого ранку…

***

Автобус тряхнуло на вибоїні. Тоня мимоволі вдарилась об Максимове плече.

Злякався?..

Ні, просто образився. Невже не могла тоді сказати про свого «коханого»?

Та не кохан… Все одно не зрозумів би… Ти ж чомусь перестав мені писати, зник, мов у воду канув…

Я писав… Тоню, але ж ти на жоден лист не відповіла…

Допоки йшли твої листи, відповідала на них. І в жодному ні слова про найголовніше, — перевела Тоня погляд кудись у пітьму за засніженою автобусною шибкою.

Я ж того… — зашарівся. — Думав, не варто відразу… Боявся… Так усе несподівано сталося… Ти ж у мене першою була…

Можна подумати, що ти у мене був… третім, — дещо роздратовано відреагувала Тоня.

Та я… зрозумів… Коли вже наважився, то…

Що «то»?..

Мені здалося, що запізнився… я ж не знав про твій армійський роман…

Який роман, Максе?! Треба було головою подумати…

***

Тоня поралася на кухні. Максим в іншій кімнаті розглядав книги на полиці. Раптом угледів конверт зі штемпелем армійської польової пошти і занімів. «Чий це лист?» Обережно витягнув зібганий удвоє папірець. Підійшов до вікна й розгорнув. Ліпше б не читав! «Тоню, набирайся сил, незабаром повернуся, і ми знову ходитимемо до лісу, будемо, як завжди, сперечатися. Пам’ятаєш, ті…» Різко розвернувся і спересердя жбурнув лист на стіл і стрімголов вилетів з кімнати, навіть не почувши, як розпачливо гукала навздогін здивована дівчина.

Ображений, розлючений Максим твердо вирішив забути про облудницю, вирвати з коренем ті почуття, які так несподівано зародилися в серці. «Книги носив, хотів, щоб до інституту вступила. От тепер нехай «сперечається» зі своїм армійським другом…»

Злостився хлопець майже цілий день. Лише в електричці до столиці трохи заспокоївся.

Невдовзі одержав листа. Його передала йому сестра. У ньому Тоня збиралася щось пояснити, але за умови, якщо він в суботу обов’язково приїде. «Все і так зрозуміло»! — поставив крапку.

***

Максим, приголомшений такою несподіванкою, не біг, куди очі бачать. Не горів бажанням напитися. Не прагнув і кинутися стрімголов з даху студентської багатоповерхівки. Просто ліг горілиць і так пролежав, мабуть, вічність. Принаймні так йому здалося. Лише під вечір депресняк минув. Ніч пройшла теж без пригод. Прокинувшись, як завжди, о восьмій ранку він, навіть не поголившись, подався на залізничний вокзал. Заскочив до останнього вагону електрички, що прямувала до Міста.

Хлопцеві відчайдушно захотілося додому. Терміново. Він нікому й не сказав про свій несподіваний від’їзд. Та й навіщо комусь пояснювати. Хто зрозуміє? Це була його власна трагедія, власний вузол, що його треба було розв’язати або ж розрубати…

Що, добігався, студенте? Знайшла заміну твоя краля… І очі в нього не сіро-зелені, Ромео ти наш… — дорікнула в’їдливо в поріг сестра.

Знайдеться і для мене! Не переймайся, сестричко, — відповів оптимістично-байдуже. — А звідки ти знаєш, що в нього очі не сіро-зелені?..

Я багато чого знаю. Ти що забув, що ми з нею в одному класі навчалися…

Що з ним? — запитала мама у дочки.

А ти нібито не знаєш… Тоня… Сергій з армії повертається…

Мати заметушилася по хаті. Заходилася накривати на стіл.

Синку, ти, мабуть, зголоднів. Цілий божий день вакуєшся в стінах. Я тут дерунчиків насмажила… Пізніше приготую твоїх улюблених карасів зі сметанкою…

Не хочу… не голодний… — буркнув, не виходячи з кімнати.

***

Ранком наступного дня, нічого путнього не пояснивши батькам, Максим повернувся до столиці. Твердо налаштований забути облудницю, вирвати з корінням ще недавно такі щемні почуття. «Нехай тепер тішиться своїм Сергієм… Незабаром одружуся, на зло… І ще побачимо, кому веселіше стане!..»

Максим злостився, здавалося, на увесь світ. Подумки вигадував, як помститися. Вирішив до сміху просто — негайно одружитися. І доля підкинула йому шанс.

На залізничному вокзалі було напівпорожньо. Зайшов до зали чекання. Там стояв міцний дух поту… сечовини й пива, що безцеремонно роздирав ніздрі. Аж занудило. Прожогом вилетів, як з камінного мішка. І зупинився, сп’янілий від свіжого ковтка акацієвої ночі. Ніби випив келих солодко-щемної гіркоти. На мить здалося, що він нікому не потрібен на цьому світі. Невимовна туга зблиснула у вікнах самотнього трамвая, зазирнула до темних шибок вже поснулих багатоповерхівок. Небо враз затягнуло свинцевими хмарами. Тривожно залопотіли зелено-рудими головами каштани. І на запилюжену бруківку впали важкі краплі вечірньої зливи.

Чого це ви мокнете? Ховайтеся швидше під парасольку. Ставайте сюди, не вкушу. Я теж спізнилася на трамвай, — прозвучало за спиною.

Ноги Максима ніби заплуталися. Він озирнувся і побачив спочатку пишне волосся, а потім… світлі очі. Чомусь стало солодко й тривожно. Дівочі ніжки граціозно переступили калюжу, а тендітна рука простягнула несподіваний притулок.

Беріть, не буду ж я ще й тримати над вами…

Автоматично-спантеличено, й без слів, Максим ухопився за тростину парасолі. Наче утопаючий за соломину. Безладно замерехтіли вуличні ліхтарі. Хаотично закружляли краплі дощу. Думки…

Підемо?..

Трагічність ранку відступила. У грудях, під серцем, дивно залоскотало. Мовчки й не оглядаючись, ніби робот, Максим йшов мокрою вулицею, тримаючи над нічною незнайомкою парасолю. Здавалося, він тримає ціле небо. Незнайомка щось говорила. Проте він не чув її слів. Не бачив пишного русявого волосся. Тільки волошкові очі, які раз у раз виринали у світлі фар змокрілих зустрічних автомобілів, трамваїв і тролейбусів…

І раптом злива вщухла. З-під оксамитових дівочих пальців, що мимоволі торкалися його руки, струмувала чарівна енергія, яка поступово відігрівала скрижанілу душу ще зовсім недавно ошуканого Ромео.

Так буває… Здається тріснув навпіл світ! Усе довкола маренгове. І просвітку ніякого. Тоді несподівано стається справжнє диво… Натомість не помічаєш уже сірих кольорів. Усе рожевіє, співає… Справжній романтизм…

Усе наше життя — романтика… — долинуло до вух Максима солодкувато-щемне. — Тільки в одних воно — рожеве, як мрія, а в інших — як натільник: у білі й чорні пасамуги.

Про що ви?.. — запитав ніяково Максим.

Ой! Ми ж вами навіть не познайомилися. Анжеліка, — відійшла трохи в бік дівчина, щоб бачити обличчя хлопця і простягнула йому тендітну руку. — Можна Ліка.

Макс.

Він ніби відчув, що після цієї вечірньої зливи все зміниться. Весняна негода змила сум і всю трагічність цілого дня. Ні, цілої епохи… Юнак зрозумів, що у його життя несподівано увіткалася саме біла стрічка.

Наступного дня він поспішав на перше побачення з Анжелікою. Вона й справді геть затінила своїм неочікуваним романтизмом усю юнацьку зажуру. Усе, здається, було просто й чудово. Вони безтурботно вешталися вулицями й вуличками столиці. Розмовляли про що завгодно. І одного дня несподівано забрели до Палацу одруження. Максим згадав свою обіцянку і випалив:

Виходь за мене, Ліко…

Дівчина ніби спіткнулася, а потім оговтавшись, відповіла:

Максе, ти що з дерева впав? Який заміж?! В мене чотири курси попереду!.. Хіба ж нам так погано?..

«Пора прибитися до берега та хвилі не дають, — зазвучала в голові улюблена пісня Антонова. — Ні, я цього вже не витримаю, потрібен вихід. Глуха стіна, і ніде… двері виламати…»

Чого це ти нахнюпився, пішли.

Вибач… Замріявся…

Годі мріяти… ввечері зустрінемось в кав’ярні на розі. Знаєш, де?

Так… — він машинально дістав два каштани з кишені і простягнув їх дівчині. Вона ніжно торкається гарячими пальцями його руки:

Смішний ти.

О сімнадцятій Максим летить до кав’ярні, немов на крилах. Але у дверях завмирає… На розі полірованої поверхні одного зі столиків самотньо лежать два світло-коричневих каштани…

***

На лекції Максимові чомусь зовсім не хотілося. Поблизу університетського корпусу натрапив на Мишка Скляренка.

Привіт, Максиме! — раптом штовхнув у плече однокурсник. — Ти теж не йдеш на лекції… Пішли по кухлю пива вріжемо з… бичками…

А залік?..

Ти не повіриш! У деканаті запевнили, хто їде в будзагін, залік автоматом піде… Шахту в Донецьку будуватимемо. Їдемо?..

***

Вони пили пиво в накуреній до нестяму заміській кав’ярні.

Мені не хочеться зовсім жити! — виголосив байдуже Максим після другого бокалу пінистого. — Піду і втоплюся… мабуть…

Ти серйозно чи пивасик у макітру шибонув?..

Авжеж… в тебе ніколи і нікого не було… Клепаєш свої віршики…

Пішли на вулицю сходимо, — підвівся Мишко, — покажу тобі щось. Скляренко славився деяким романтизмом. Друкувався в університетській газеті. Видавався розумником. Вірити йому можна було. Проте Максим заперечив:

Мене вже нічим не здивуєш, друже

Не поспішай, дивись сюди: ось каштан маленький, але асфальт розламує, паростком до сонця пробивається. Думаєш, йому не важко?!. Але він приречений… на життя. Так природа розпорядилася. І ніяка проблема не владна відібрати у нього цю жагу… А тобі Бог і мама дали його. Повір, все владнається! Втопитися легше. Треба жити, друже, за будь-яких обставин!

Вони повернулися в кав’ярню і заходилися мовчки спостерігати за сусіднім столиком у найвіддаленішому кутку, де дві молодиці щось гаряче обговорювали. Одна чорнява, друга — білявка. Їх напомаджені губи тонули в піні «Чернігівського» і власних сльозах і сизому смутку.

Чому мене ніхто не розуміє, Оксано? — запитала вже захмеліла білявка. — Чи я винна в тому, що ми не зустрілися з ним раніше. Коли плетуся до свого благовірного, лише й рятує те, що думаю про нього. Хочеться літати! А коли його немає поряд — життя зовсім безпорадне. Він завжди іде додому, до своїх дітей, дружини. Ти мене розумієш?

Це вже не має значення.

А що має?

Не знаю… можливо, конфлікт між моїм тілом і її душею…

Мишко штурхонув Максима в плече:

Ти, друже, швидше владнай цей конфлікт, тоді все буде «Ок»! Отож гайда на Донбас!

***

На Донбас поїхала з ними й Даринка. Красуня з їхнього курсу. Непідступна фея. Майбутня телезірка. Доки хлопці іноді пили пиво замість лекцій і безтурботно ганяли м’яча за гуртожитком, Даринка вже мала практику на одній зі студій столичного телебачення. У цю карооку білявку була закохана вся чоловіча половина майбутніх журналістів. Не рівно дихав, коли вона проходила повз, і Максим. Вони навіть якось разом пропустили кілька лекцій, сидячи на підвіконні гуртожитку, розмірковуючи про найближче майбутнє. Проте Максим не робив доленосних висновків. Розумів — вона не його, бо й Тоня не виходила ніяк з голови. Хоча він і не підозрював, що мине кілька місяців і білява мрія стане цілком реальною. Але… Зараз Максиму хотілося нестерпно спати. Кілька ночей підряд вкалували на шоколадній фабриці. Треба ж було заробити гроші для поїздки до Горлівки. Там — докорінно зміниться його доля.

Заледве притулившись до подушки, Максим миттєво заснув.

***

Максим поглядом ковзнув по стіні, прилип очима до шибки, заснованої павутиною. Раптом якась невідома сила притисла до ліжка, наливаючи свинцем руки й ноги. Здавалося, от-от луснуть від неймовірної натуги м’язи, вилізуть із орбіт очі. Раптом вибухнуло, заскреготало. До стелі шугонув стовп з вогню й диму. Пекучий біль пронизав скроні. Вирячкуваті жаб’ячі очі, розсунувши, мов штори, шибку, втупилися в самісінькі зіниці…

Підйом, писако! Пів години вже пупки надриваємо від твоїх жутиків. Знову цілу ніч «видяки ганяв», — прогугнявили «жаб’ячі» очі, і з диму «проявилося» вдоволене обличчя будзагонівського бригадира Мишка Скляренка. — Досить боки відлежувати.

Слухай, розумнику, мені колись набриднуть твої пласкі вибрики і я просто намилю твою начальницьку пику, — вимовив Максим, протираючи заспані очі. — На самому цікавому місці розбудив. Чого розходився?

Підводься вже, — заспокоїв друга Мишко. — Ти справді не на жарт захопився видіннями. Навіть стогнати почав… А он і наш годувальник їде.

За вікном вискнули гальма. З кабіни «газика» викотився Альфред Бігулько.

Привіт, флібустьєри пера і… лопати!, — крекнув, переносячи свою стокілограмову величність через траншею. — Бачу, щось уже не поділили з моїм заступником.

Ми мозолі на задах скоро матимемо, — буркнув Максим. — Де обіцяний бетон?

Ви що, хлопці, думаєте, шахту… Це ж адмінприміщення? — присів товстун на тачку. — Стіни звели, радійте. Решту й без вас завершать…

А чи не заваляться вони? — підвівся Максим. — То бетономішалка ламалася, то бетон не тієї концентрації. От і пхали в стіни будь-що…

Вам, хлопці, не сподобалося в нас? — розвів руками Альфред Степанович. — Зараз усе владнаємо. Не псуйте нерви, спудеї, вони не відновлюються…

«Ні, Степанович таки — справжній начальник. Не те, що наш бригадир. Степанович — реаліст. Якщо захоче, знайде вихід із будь-якого становища. Особисто мені ці «врегулювання конфліктів на веселу голову» теж набридли. Мишкові легше. Він здоров’я має геркулесове. А я тільки трохи переберу, заснути нормально не можу, різна наволоч у голову лізе. Ні, мабуть, досить, квасити, треба за розум братися, як каже Даринка».

От, голова! — ляснув несподівано себе по стегну виконроб. — Мало не забув… З вчорашнього дня ношу в кишені телеграму і все забуваю віддати. Вибач, друже…

«Ось і сон у руку», — майнуло в голові. Узяв згорнутий вчетверо папірець, відійшов під стіну, розгорнув. В очі сипонули іскрами перші слова: «Виходжу заміж. Ти повинен зрозуміти Якщо зможеш, приїдь. Тоня».

Що там? — запитала Даринка і, лукаво посміхнувшись, спритно одягнула на голову Максима вінок з польових квітів, зазирнувши через плечі до телеграми.

Відчепися, прошу…

Даринко, йди краще до мене, бачиш, нашому Ромео не…

Скляренко не встиг договорити свою єхидну фразу. Максим різко розвернувся і затопив йому в плескатого носа. Що тут зчинилося! На ногах бригадир, звісно, встояв, але Максима теж дістав. Він одразу відчув, як гаряче запливає ліве око. Вуха різонув Даринчин лемент. Вона повисла на Мишкові. Між студентів викотився Альфред Степанович:

Хлопці! Цього від вас зовсім не чекав, інтелігентні ж люди, журналісти майбутні… Все! Давай, до мене в машину…

Болить? — підійшла до Максима Даринка. — Може, щось холодне прикласти?…

Чого ти в’яжешся! — сердито відсторонив її Максим.

***

Вибравши останній бетон, будзагонівці заходилися збиратися. Через мить засигналив автобус.

Хлопці й дівчата, швидше! Зараз дощ вперіщить! — скомандував Альфред Степанович.

Враз усі дружно потягнулися до обшарпаного «пазика». Насуплене небо вивергнуло раптом тепло-серпневу сльоту.

Максиме… замешкалась навмисне Даринка на сходинці..

Юнак мовчки підштовхнув її до салону. «От уже… Здається, ми все з нею ще в Києві з’ясували… Тим паче, що й про Тоню знає…

Стійте, хлопці! — почувся стурбований голос з підсобки. — Хто завершував кладку стіни!

Де?

Та тут, у підсобці…

А що не так? — запитав Мишко.

Вона ж дугою випнулася. Ось-ось завалиться…

Подумаєш, підсобка… аби начальству було де керувати, — махнув рукою Сашко.

Проте майже всі висипали з автобуса й кинулися до будівлі. В автобусі залишився тільки Максим. Але через хвилину він знехотя поплентався за всіма. Глянув на тонку перегородку в побутовці. Це була та стінка, куди вмурували все, що потрапляло до рук під час «бетонного цейтноту». Стіна й справді вигнулася дугою. Даху ще не було, і дощ настирливо розмочував шарварок. «Ми що, винні. Підрядник не доставив блоки, цегла «останньосортова»… Альфредович премію пообіцяв, от і «гнали». Ні, це вже без нас…»

Овва! — Скляренко поплескав по стінці. — Витримає…

А якщо ні?..

Дощ… дрібненький, — скривився Максим. — До завтра протримається, а там…

Настирливо засигналив автобус.

На нас чекають! — поквапив Микола.

Гаразд, напартачив — виправлю! — зголосився Сашко.

Хлопці, він же самотужки нічого не зробить, — втрутилася Даринка. — Ви як хочете, а я лишаюся допомагати.

Що, думаєш, орден дадуть? — зіронізував Микола.

Їдьте, ми швидко впораємося, — запевнила Даринка.

Максимові раптом стало ніяково від цих умовлянь, від нерішучості хлопців, від затятості Даринки. «Вічно вона… Я що, гірший? Нічого тут особливого, скільки вже переробляли то одне, то — інше».

Ви не про орден, а про совість подумайте… Слухай, Сашко, ти — молодець, вже навиправляв… бери Даринку і дуйте в автобус! — випалив Максим.

Так… гайда вечерю прощальну готувати, а ми вже тут якось самі… — Скляренко подав Максимові лопату. Коли всі поїхали, запитав:

А ти про совість, справді… Чи. може, так, для красного слівця?..

Потім, — відмахнувся Максим.

***

Працювали мовчки. Дощ, сонце, знову дощ… Сяк-так розібрали свіжозведену стіну аж до дуги і загодилися робити нову кладку. Стіна на очах випрямлялася. Юнаки були вже без сорочок, змокрілі до кісток, вкрай стомлені й кожен зі своїми думками.

От шахтарі дякуватимуть нам! — раптом вигукнув Мишко.

Угу! Їх начальники, — кивнув Максим. — Знаєш, я чомусь і не сподівався, що саме ти залишишся.

Чому?

Ти непередбачуваний… Та й до роботи, здавалося, не дуже…

Просто не цікаво… Сам знаєш, чому я тут. Я люблю справжнє діло. А тут усе, як у нашому колишньому колгоспі. Людям байдуже…

Це ти про совість?..

Я не ангел, чесно, але совість маю. Мій батько… От він не зміг свого часу піти на компроміс… Так принаймні моя мама казала.

І що?

Застрелили його… браконьєри. Лісником був.

А на журфак чого подався?

Філософське питання… — усміхнувся Максим. — Про совість хотілося написати… Мріяв утнути щось грандіозне про лісників, про батька…

А я теж ще з п’ятого класу бігав до районки. Вірша якось надіслав, надрукували…

З ними у тебе краще виходить… Щось не помічав, щоб душа горіла до цієї професії. Можна ж на філологічний перевестися…

Минулася пора очей…

Чому?

Я й сам після практики зрозумів, щось не так. Розумієш, журналіст, вважаю, повинен бути в усьому вільним. Думках, прагненнях, діях… А нас постійно затискують у певні рамки. Мов ті песики, на кого покажуть, на того й цявкаємо. Редактор мені якось сказав: «Дурниці пишеш…». Не можу я так, щоб усім розжувати та ще й до рота покласти. Ніби в лікнепі. Не той час сьогодні. Читач, повинен думати. Ми ж йому повинні лише інформацію підкидати, нехай самотужки «розжовує». А філфак?.. Вчителювати? Хоча, може, ти й правий. Там не писанина, а якість… я про вірші Усе без викрутасів… рими, метафори, афоризми. Серцем і душею мислиш…

Здається, у тебе щось на душі й досі не так, — відклав кельму Мишко.

Не знаю… Може, й так. Тоня телеграму надіслала, заміж виходить…

А я думав, що ти вже забув про неї і на Даринку налаштувався…

Скажеш таке. Ми вже давно все з’ясували з нею.

Не ображайся, але, здається, ти не бачиш свого щастя, Максиме. Я вже казав одного разу тобі про конфлікт між тілом і душею… Будеш потім потилицю чухати. Бачив, як вона кинулася захищати тебе?..

Не впевнений…

Мишко простягнув руку до Максимового обличчя:

Ти вибач, мій язик… погарячкував…

Пусте… сам винний…

***

Автобус із будзагонівцями поволі шурхотів мокрою жорствою. Розморені теплом, однотонним гуркотом двигуна, студенти дрімали. Тільки Даринці було зовсім не затишно. Вона раптом підвелася, підійшла до водія і скомандувала:

Повертайте назад!

Ти що, з глузду з’їхала! — випалив здивовано водій. — Це що, захоплення?..

Кажу, повертайте! — схопилася за кермо тремтячими руками.

Навіжена!..

Різко завищали гальма. Старенький «пазик» став, як укопаний. У заспаному салоні зчинився галас.

Писаки нещасні! Кинули там хлопців і дрихнете спокійно! А гроші на всіх ділитимете! Тільки й думаєте про себе!..

То куди їхати? — запитав збентежено водій.

Повертайте назад!..

***

Мишко Скляренко спритно вискочив на риштування і картинно проголосив:

Думаєш, моя Оленка — мед? Такого було!.. І до бійки доходило навіть. Ні, все правильно, ти сам повинен в усьому розібратися і розставити, так би мовити, акценти. Хоча кажуть, перше кохання запам’ятовується на все… А втім…. Глянь, туди!

Віктор примружив очі. Біля вимитого серпневим дощем «пазика» стояли будзагонівці. Серед них — Даринка. «Як раніше не помічав, що в неї таке чудове золоте волосся!» Заплющив на мить очі й уявив до болю знайомий станик, повні, мов малинові ягідки, вуста…

«Але ж добре, що пішов цей дощ, що вигнулася та стіна, мабуть, і зовсім, здається, непогано, що я поїхав сюди».

Уперед, Ромео, на тебе чекають, — підморгнув Мишко.

***

На ті кошти, що їх заробили в будівельному загоні, Максим з Даринкою облаштували скромне студентське весілля. Мабуть, краще сказати, скромну гуртожитівську вечоринку. У вересні однокурсники поїхали на сільгоспроботи, а вони подалися на море, так би мовити, у медово-оксамитову подорож.

Чого тільки не побачиш і не почуєш на морському пляжі. Ось прийшла ще купка відпочивальників. Молода дівчина з чорним пасмом волосся і граціозним стаником, і тітонька років під шістдесят. З усього було видно, що познайомилися вони недавно. Дівчина увесь час сиділа до Максима спиною. Коли Даринка йшла в море, він всіляко намагався розгледіти обличчя. Проте дівчина прикрилася крислатим капелюхом і великими темними окулярами. Але голос її видався Максимові геть знайомим. І він уже намірявся підійти.

Оце покинь тебе на хвилину! — громом пролунав голос Даринки. — Не можу дивитися без злості, як ти поїдаєш очима ту чорнявку!..

Наступної миті вона зібрала свої речі і пішла з пляжу.

Через кілька хвилин і Максим поплентався за розгніваною дружиною. У тісній кімнаті бази відпочинку сварка досягла апогею — Даринка навіть зібралася поїхати додому, перервавши «медову відпустку». Максим пішов з кімнати, щоб не ускладнювати. Та й винним себе не вважав. Ноги знову повели його на пляж. Але на тому місці лежала тільки одна замріяна тітонька.

Вибачте, а де ваша… та чорнява дівчина? — запитав з надією.

Сказала, що їй зле і пішла, — відповіла тітонька.

А ви часом не підкажете, де вона живе?

Що сподобалася? — підвелася тітонька і лукаво усміхнулася. — А ваша… не прибіжить слідом? Хоча це не моя справа, отож скажу…

***

Тоня сиділа на ліжку в помаранчевому капоті. Лівою рукою перебирала пасмо волосся. Помітивши стривожений погляд Максима, відвела очі. Він плюхнувся на стілець біля ліжка і витиснув і себе:

Як?..

Я відчувала, що ти мене знайдеш… — промовила спокійно Тоня. — Вже кілька днів за вами спостерігаю… Ти одружився чи так?.. Вона симпатична! А ми розлучилися недавно…

Тоню… ти мені й досі снишся, — підвівся Максим.

Стілець грюкнувся на підлогу.

І розповідаєш про це дружині, — на обличчі Тоні з’явилася хмільна усмішка.

Я навіть не сподівався тебе зустріти тут, — Максим підсів до неї на ліжко.

Його тіло раптом пронизав струм високої частоти. Все сталося надзвичайно швидко. Поли того, вже до болю знайомого халатика, здавалося, самі розлетівся в сторони, виставляючи на показ всю принадливість бажаного тіла. Вмить зникли кудись перестороги, дозволи. І все це вже було. Здається, зовсім недавно…

Ясні очі Тоні байдуже вп’ялися в стелю. Вона лишень прошепотіла: «Тільки… Не хочу ще й до всього завагітніти… Максе…». І міцно притисла його до своїх пружних грудей. На її щоку скотилася кришталева сльоза… Максима огорнула могутня хвиля млості. Але то на кілька секунд. Він заплющив очі і, стиснувши зуби, знеможено відкинувся на ліжко…

***

Автобус знову добряче тряхнуло на вибоїні. Тоня ніби прокинулася, відсахнулася з Максимових грудей..

Ти ж тоді, мов ужалений, вискочив з кімнати, залишивши мене на самоті…

Коли?

Сам знаєш…

Після того… листа в мене вселився якийсь монстр… Приревнував. Хотів повернутися і…

— …одружився на зло… — завершила фразу Тоня.

Так…

І що, ти щасливий?

А ти? — відповів спантеличено на запитання запитанням Максим.

Дурниця.

Що?

Відповідати питанням на питання…

Ні, Максе, все набагато складніше. Заплуталися ми, здається, самі у своїх стосунках. Звичайний лист, а ти цілу трагедію влаштував. Виходила тоді заміж за Сергія і чекала до останнього, що приїдеш. Покликав би, й пішла б за тобою, куди завгодно… Але ж… мабуть, сама винна, хоча й ти міг би допомогти. Ті листи, що ти писав, твоя однокласниця, а моя сусідка — найкраща подруга — залишала собі. Вона поштаркою працювала. По вуха закохана в тебе. А я теж кохала, і боялася сказати про це… Думала, ти мене й не кохаєш зовсім… так собі. Студент престижного вишу, а я ким була? А ще та ніч… Подруга натякнула, що чоловіки не люблять легких перемог. Геть заплуталася. Тут і Сергій заходився писати перед демобілізацією. Повернувся і все завертілося, як у кіно. Наполіг, щоб я вступила до вишу, обіцяв забрати із собою на край світу. Автівкою щовечора прилітав. Вчив, як потрібно жити, не жалкуючи за минулим. Був добрим, хоч до рани прикладай. І хоча дала йому слово, думала, коли приїдеш на весілля, покину все і всіх — і за тобою, куди скажеш…

Ні, такого Максим зовсім не сподівався почути. Аж дух перехопило. Защеміло в серці.

Чому ж тоді, на морі, не розповіла?..

Знову забоялася… не хотіла псувати зустріч… Чому той лист тобі трапився на очі, не розумію… Можливо, доля так розпорядилася. Правду кажучи, не думала, що ти гайнеш у кущі, — у Тоні заблищали очі. — Невже тільки через лист?..

Жінка змахнула чубик з очей і докірливо глянула на Максима. До його горла підкотив тугий комок.

Щасливий?… Щастя — воно різне. І в мене так… якось… — заходився виправдовуватися Максим.

Не треба, Максе. Я — щаслива… І вже остаточно вільна… — раптом лукаво примружила очі Тоня. — Побачила трохи світу, незабаром знову в рідну оселю. Вже Юльцю назавжди привезла сюди. Лишилось квартиру здати й деякі речі перевезти. За Сергієм не жалкую. Запив, від дому відбився. Все, Максимчику, моя зупинка, — підвелася рішуче Тоня.

Ти у Місті живеш?.. — здивувався Максим.

Так, і частенько бачила тебе, — вона міцно потиснула його руку. — Хай і надалі щастить тобі!

З різким шипінням відчинилися двері, й Тоня ніби розчинилася в темряві.

«Щастить… Тоню! Хіба ж тепер збагнеш, як усе трапилося. У той же злощасний день, вийшовши з електрички, присягнув… На зло… Кому? Собі… Тоді така образа взяла. Вирішив: будь-що, а свого доб’юся. У будзагоні собачкою ходив за Даринкою, кожного дня залишав під дверима червоні троянди, присвячував вірші. Їй, мабуть, набридли ті залицяння, вона й згодилася. Святкував перемогу, і навіть не підозрював, що чекає на нас потім. Щоб то була любов, не скажу… Сварилися, розлучалися, сходилися…

З часом і я звик говорити ласкаві слова. Не згадувала про любов і вона. Отак і жили. З’явився синочок. Одержали двокімнатну квартиру в центрі Міста. Плазму японську придбали, пральний комплекс імпортний, посудомийку, автомобіль. Собаку завели. У банальних сімейних турботах забули про високі почуття. Не зриваємо квітів на клумбах, не лазимо у вікна до коханих. Боїмося зайвого теплого слова, зайвий раз привітатися, соромимося, скажімо, у ліфті не те що поцілуватися, а й навіть із сусідом поговорити. Таке щось… Отож, здається, все є, тільки справжнього щастя катма… Тоню, де знайти те примарне щастя? Чи існує взагалі?..».

***

Автобус чмихнув і рушив далі. Максим пильно вдивлявся у промерзлу шибку, ніби щось вишукуючи поглядом.

На іншому боці, засніженої передноворічним снігом, вулиці, одиноко стояла тендітна жіночка в хутряній шапочці, з-під якої вибилося сріблясте пасмо волосся.

Максиме, зовсім забула сказати, що Юльця геть схожа на тебе! — прокричала вона навздогін напівтемному рейсовику, що поволі розчинявся в грудневій віхолі.

Віктор Васильчук

Leave a Reply