Колодій Ілько. Тут колиска моя

Левко РІЗНИК

93

КОЛЬОРИ ЙОГО СЛОВА

«Дивись на Слово знизу догори,

Немов із Богом, з кожним говори.

До сонця завше повертай, як скло,

Й пізнаєш там предивні кольори».

Ілько Колодій «Рубаї»

Колодій Ілько «Тут колиска моя»: поезія, поеми, присвяти, переклади, пісні. — Львів, «Сполом», 2020, — 224 с.

Колиска поета Ілька Колодія давно лишилася в селі Коропужі на Львівщині виколисувати інших славних сельчан. А нині він у Львові той, що скромно закликає: «Агов, гадки, агов бджілки мої, // Тривожте в грудях золоті рої, // Зберемо мед в рядочки-щільники… // Комусь та й придадуться…» — у випробуваній віками поетичній формі рубаї.

Ба, зверху — скромність, але, як на теперішній зрілий вік Ілька Степановича, в душі таїться непростий інтелектуально-творчий шлях і набуток у переломові часи знову ж складнющої української визвольної історії, у якій завше стояв на позиціях із героями. Тому має право в поезії «Україна» щиро й просто заявити:

Тут колиска моя і майбутня труна.

Батьківщини ніхто не замінить.

Найдорожча вона,

Найсвятіша вона —

Україна!

Доля звела його з журналістикою по закінченні Львівського університету імені Івана Франка, багато літ віддав газетярській справі. Зате глибоко опанував секрети української мови, збагатив душу потужним інтелектом. Завдяки цьому зумів легко подолати журналістський рубікон (де домінує чинник інформаційности) й сягнути широт художньої творчості (де панують образ і почуття). Книга й засвідчує, що вроджений талант образно-чуттєвого мислення не загубився на просторах «засобів масової інформації», а розцвів запахущими квітками в розмаїтих формах.

Поет задемонстрував у збірці весь свій жанровий зріз: поезії, балади, поеми, рубаї, пісні, переклади. Власне, таким чином розкривається перед читачем у всіх своїх творчих іпостасях, — ризикуючи навіть наразитися на критичний закид: ануж у якомусь жанрі автор «недотягує» — і це кине тінь на всю творчість… Однак він поводиться цілком відкрито, усамостійнено й у випадках методу… Користується старим добрим ямбом, — ігнорує популярний модерн і глуху асоціативність, — проте з яскравим проявом самобутності.

Ось на початках збірки цикл поезій тематично й рефлекторно високого рівня інтелекту, гуманістично-суспільної тематики. Це — загалом. Проте візьмімо, зокрема, поезію «Дощ»… наче маргінальну в циклі:

Вона була, мов янгол, біла.

І ним гордились Небеса!

Та Хмара Грому не схотіла

Й стялися — камінь і коса.

Грім не вагався про покару,

Не стримував ревниву лють,

Тож розітнув надвоє Хмару,

Ввігнавши блискавку у грудь.

За мить вона уся зчорніла,

А він — у танець …чобітьми.

Хотів іще торкнутись тіла —

Не далася, стекла слізьми.

однак вабить до поважного аналізу. Дощ, сніг, вітер… зрештою всі атмосферні явища оспівані поетами давно й розмаїто, пам’ятно. Хоч би в «Енгармонійному» Павла Тичини, де дощ «війнув, дихнув, сипнув пшона — і заскакали горобці!..» — і вже є завершений малюнок. У Володимира Свідзинського — шедеври: «Негода», «Ударив дощ…» вельми чарують. Однак Ілько Колодій відважився на свій «Дощ», та, як то в народі, «не вдарив лицем в грязь», а цією «круглою» метафорою, емоційно вельми насиченою, вніс в українську літературу власний оригінальний набуток; наповнивши метафору філософським змістом, який веде читача до буттєвого осмислення пристрасті найвищого трагізму. Тому в поета природно звучить поезія війни — «Снайпер»:

«Сепарам» Оля — монстром…

Бо хто ж, як не вбивця, снайпер.

На війні все відверто й просто.

Урвався зв’язок на скайпі.

«І що ж то їй за неволя?» —

Збагнути не може ротний.

Завмерла в «зеленці» Оля,

Спеціальний боєць піхоти.

Палець затерп на спуску…

Хухнула у долоні.

Постріл би здавсь… На відпустку…

Шарф дов’язати доні.

Отож — високої напруги мисленно-чуттєвої, що дихає і філософським узагальненням, автор досягає парадоксальним сусідством драматичного, аж до трагізму, з життєво-буденним. І це його особиста властивість стилю, — як то і в останній строфі вірша «Важко повертатися з війни»:

Важко повертатися з війни…

Вдома і напалено, і зварено…

Але навіть на пательні деруни

Зло шиплять, мов ти в «котлі» в Ізварино…

Цей метод автор уміло використовує й у «мирних» творах — проста рефлексія, а навантажена вщерть. Ось «Осінній сад»:

На землю впали ризи золоті.

Старий мій сад. Він не боїться суду.

Дерева голі, гідно, мов святі,

Одпочивають од тяжкого труду.

Чи перший іспит — їм зима в житті?

Нехай лютує хуртовина світом.

Скидають віти ризи золоті,

Щоб знов у травні вибухнути цвітом.

Парадокс: осінь — смуток, дерева ронють пожовклий лист, а насправді — спасенний чин, — аби, звільнившись від листяного тягаря, залюбки перебути «люті зимові хуртовини» й у травні вибуяти новим зеленим убором, ще кращим, ніж торік. Так, що поети, колеги Ілька Колодія, врешті, облиште ображати «осінь» смутними мотивами; і це явище природи з волі Творця таїть у собі оптимізм і життєствердну філософію: не алюзія людської безнадії, а зразок здорового прагматизму і мудрої передбачливости.

З-під його пера з’являються твори, що новизною не поступаються найновішій «модерністській метафориці». Парадокс! — поеми наче глухо традиційного письма, однак читаються мов суто сьогочасові за пафосом. До того ж тематично ніби чисто просвітянські… от собі знайомство читача з історичним фактом у віршованій формі!.. (Нині аматори навіршовують гори «шедеврів» про будь-яку політичну подію… голосну, але скороминущу… задля кращого запам’ятовування силою дзвінкого слова.) Ба більше — він бере й по-просвітянськи теми, — прямолінійно, з поверхні, — демонстративно «оголошуючи» назвами — без будь-якого фахово-метафоричного втаємничення: «Син Божий», «Душпастир», «Стяг Бандери», «Шухевичеві сни», «Міф» (псевдо на фронті Василя Сліпака — Л. Р.), «Хруні», тощо.

Та не було б про що говорити, якби це творилося неусвідомлено; насправді ж тут дотепний методологічний прийом. Отой же, що проявлений у віршах.

Ось — «Син Божий»… явно замах на атеїстів, щоб навернути їх до Бога. Ні! Це справа священнослужителів. Поетові ж євангельський всесвітньо відомий сюжет служить для поважного художнього надзавдання: нагадати нинішньому читачеві прикрий парадокс, прадавній історично, водночас актуалізований за новітніх цивілізованих моментів; людина жертовно йде з божественною правдою до суспільства, проте суспільство замість дякувати герою за подвиг розпинає героя на хресті… Знову ж не таке тут аж велике творче відкриття. Одначе відкриття в іншій іпостасі твору — в стилістиці й тональності. З перших рядків читачеві здається, ніби він переноситься у глиб тисячоліть в душу старця-євангеліста, що знав Ісуса Христа й, повний трагічних переживань, спогадує про Сина Божого задушевно просто, щиро… по своїй простоті… в далекій історичній Галілеї; крок за кроком оповідає… прочулений, з жалем, бо знає, що оповідь має скінчитися розп’яттям улюбленого Учителя. Автор на відомі євангельські тексти накладає живе, уособлене сприйняття подій, і таким чином досягає ефекту цікавого художнього «преображення»; не відступає ні на крок від фактажу в метафору чи вигадливі сентиментальні красивості, штампи, тому читач відчуває тільки чар чистої естетики.

Довкола учні… І юрма людей…

Письменні і далекі від письменства…

Вітрець ніс прохолоду, мов єлей.

А Він їм рік про справжню суть блаженства.

У минулі періоди — античності, середньовіччя, романтизму — в поетичній творчості, по суті, домінувала поема розмаїтих модифікацій, стилістичних структур; є з чого черпати нині традиціоналістові. Проте Ілько Колодій далеко не йде — якщо мовиться про тяглість творчої традиції, спирається насамперед на «Мойсея» Івана Франка, де у формі сувора лаконічність, а в змісті, в суті, глибока філософська мудрість… та й істинно пророча… й правдива багата психологія. (Недаремно Юрій Шевельов 1967 року в передмові писав, що поема «Мойсей» — це другий «Заповіт» української літератури!) І в поемі «Син Божий» не на вітер звучать рядки в кінцівці:

Христа розп’яли на хресті. Вінець

Чоло кривавив… Та ж колюче терня…

Імперська з ним розправилась майстерня…

Та став Початком той його Кінець!

Поеми про героїв Української Повстанської Армії вражають знову ж своєрідною знахідкою. У них відгомін повстанської поезії, що творилася в лісі, на галявинах, де таборилася сотня перед рейдом, або в криївці, де повстанець-поет «Полтава» друкував листівки на машинці й при тім наспівувались рядки похідних пісень. Від поеми про священника Ковча, що рятував євреїв од розстрілів, за що «домігся» нацистського концентрака, віє табірним стражданням До теми про велич таланту і патріотичного духу видатного українського оперного співака Василя Сліпака, що загинув на фронті, Ілько Колодій перший звернувся поетичним словом добротно, відповідально, у тій же своїй «святій простоті», не заводячи допитливого читача в нетрі модерного словоблудства. Як це у фіналі — й без грому литавр:

Співай, Василечку, співай

На сцені янгольських Небес,

Твій голос чує рідний край, —

Ти тут загинув… і воскрес!

У книзі чимала добірка перекладів із російських поетів — це могло б збентежити нинішнього читача: чи нема серед них шовіністів, що схвалили агресію Путіна?

Одначе з першої ж поезії Олександра Бившева, поета з Орловщини, «Україні» читач переконується, що й у Росії лунають суголосні загальному настроєві збірки мотиви:

Тримайся твердо і єдино

В своїй геройській боротьбі.

Борись, борися, Україно!

І допоможе Бог тобі!

а ще якби добрий друг-«москаль» згадав російську мудрість: «На Бога надейся, а сам не плошай!» — його пафос набув би повного довершення.

Зато Святослав Огренчук із віршем «Украина вся позеленела» звучить у перекладі українською доволі радикально:

Україна вся позеленіла

Й душу роздирає чорний щем,

Що в похабних жартах отупіла

І слугу поплутала з царем.

Тож вставай і рабства тінь плюгаву

Скинь з очей, за спадок свій борись,

Честь відроджуй і святу державу.

В українськім дусі відродись!

тож сподівання, що, очевидно, й у Росії суть сили, що посприяють братам-українцям у «відродженні» держави в «українському дусі». Дай Боже!

Збірка завершується циклом пісенних текстів, з яких читач винесе певність, що Ілько Колодій і в пісенному жанрі не зраджує собі ні в методі, ні в духовній настроєності.

У потоці поетичних збірок праця Ілька Колодія безумовно своєрідне явище.

Левко РІЗНИК

Leave a Reply