Вихованиця Піддубного Агафія Завидна

Олена і Тимур Литовченки

150

Олена і Тимур Литовченки

Нікопольський самородок, або

Вихованиця Піддубного

(уривок з історичного роману)

Пропонуємо увазі читачів «Літературної України» чорновий варіант уривку з нового роману творчого подружжя Литовченків. Він розповідає про життя Агафії Завидної — уродженки Нікополя, видатної спортсменки-борчині та силачки, вихованиці Івана Піддубного. Оскільки твір на стадії написання, то є велика ймовірність унесення до тексту надалі змін і доповнень.

Нікополь, початок ХХ століття

Після розмови з Григорієм минув тиждень. Увесь цей час Агафія була під враженням від розмови, весь час думала: а чи варто змінювати своє життя? І дедалі впевненіше доходила висновку: так, обов’язково треба! А тут знову ярмарок у місті завирував, тож роботи в готелі побільшало…

Коли до міста приїхав цирк, частина трупи оселилася в готелі купця Мілкова. Треба зазначити, що жителів Нікополя не могли здивувати якісь там клоуни, акробати, ба навіть силачі: їх не бракувало і в повсякденному житті. У доках Нікополя можна було побачити й справжніх акробатів, які скакали та стрибали серед скирт і пагорків розвантажених товарів не гірше від мавп, і неабияких силачів, які залюбки гнули підкови та кидали важелезні лантухи, немов пухові подушки. А п’яниці іноді поводилися смішніше від клоунів…

Інша річ — виступ борців! Розклеєні по всьому місту афіші сповіщали, що в атлетичних змаганнях братиме участь сам Іван Піддубний. А ще там писалося, що помірятися силою в чесному поєдинку з «чемпіоном чемпіонів» й виграти грошовий приз зможе кожен охочий. От на такі вистави народ валив валом, квитки розкуповувалося миттєво — особливо на гальорці.

Агафія, надихнувшись байками Григорія, вирішила почати жити по-новому. Тепер вона хапалася за будь-яку роботу: мила підлогу, витирала пил, стелила ліжка, носила воду, колола дрова… проте грошей від цього не додавалося. Управитель готелю не платив їй принципово, чудово розуміючи, що простачка все одно сумлінно і беззаперечно виконуватиме всі його накази. Натомість дівчина все сподівалася, що начальство помітить і оцінить її старання — але все було марно…

Настав час обіду. Агафія попрямувала на кухню, де рожевощокий кухар Макар поклав їй у тарілку гарячих вареників і рясно полив їх жирною сметаною. Як раптом на задній двір в’їхав навантажений продуктами віз. Агафія й оком моргнути не встигла, коли перед нею бозна-звідки виринув Петрович — управитель готелю. Мерзенний тип, хам, злодій і підлабузник. І водночас — улюбленець і довірена особа господаря…

А-а-а, то ти вже тут, — негайно мовив він. — Годі прохолоджуватися, Агафіє, нумо починай підводу розвантажувати. Давай, давай, швиденько!

Ти, Петровичу, не до тієї звернувся, — заступився за Агафію дідок-сторож, — наш господар тримає двох вантажників: Петьку і Стьопку…

Ти що, старий дурень, вказівки мені роздавати збираєшся?! — обурився управитель. — Дивись-но, будеш мудрувати, то швиденько по світу з торбою пущу! А ти, Агафіє, негайно починай підводу розвантажувати.

Гаразд, ось зараз попоїм тільки… — відповіла дівчина, відправляючи до рота черговий вареник.

Ні! Я сказав негайно! — гримнув Петрович і простягнув руку до її тарілки.

Нумо руку прибрав… — дівчина грізно зсунула до перенісся біляві брови й додала: — Між іншим, ти зі мною ще за минулий раз не розрахувався, тож я нічого не зобов’язана розвантажувати.

Що-о-о?! — управитель аж отетерів від подібного нахабства якоїсь там дурнуватої покоївки.

А оте саме, — Агафія непохитно наполягала на своєму: — Не буду нічого розвантажувати. Ти, Петровичу, гроші за минулий віз обіцяв пізніше віддати, а сам, напевно, вже й думати про них забув? То я тобі нагадую. Отже, або ти негайно розраховуєшся зі мною і за минулий віз, і за цей — або йди від гріха якнайдалі, шукай собі Петьку зі Стьопкою, нехай вони із цим горбатяться, бо вони вантажниками наймалися, не я.

Нічого я тобі не обіцяв. Наснилося тобі! — зойкнув управитель.

Ні, обіцяв та ще й додав: мовляв, якщо я розвантажу віз якнайшвидше, ти заплатиш мені в подвійному розмірі.

Для тебе, дівко, грошей тут немає. Забула, що господар готелю всю твою платню віддає твоїм батькам?! Тож нумо працювати! І хутко!..

Я покоївка, тож за розвантаження возів мені не платять. І я цього не робитиму, можеш навіть не мріяти. Ач який пуриц!..

Раніше слухняна в усьому Агафія раптом вирішила йти наперекір — та що ж це таке?! Управитель загарчав від люті й накинувся за неї:

Ах ти ж мерзота! Тебе, селючку невмиту, купець утримує тільки з особистої ласки. Живеш у нашому готелі як королева, харчуєшся в ресторації. Гроші твоїй родині йдуть чималі. Чого тобі ще треба?!

На крики Петровича на ґанок висипали челядники готелю й ресторану. Всі завмерли із роззявленими ротами, спостерігаючи за упокоренням бунтівної дівки-покоївки.

То що, ніяких грошей я не отримаю? — між тим загрозливо спитала Агафія.

Ані ламаного шеляга!

І на квиток до цирку не даси?..

Для особливо настирливих повторюю: грошей нема і не буде.

Ну, тоді сам і розвантажуй! — з викликом кинула дівчина.

Утім, управитель не мав наміру здаватися, тому вирішив налякати норовисту служницю:

Ти, Агафіє, мені тут характер свій не демонструй, бо посади своєї за дві секунди позбудешся…

Це якої ж такої посади, дозволь поцікавитися?! Покоївки?.. Водоноса?.. А може, дроворуба?.. — дівчина вперла руки в боки, всім своїм виглядом демонструючи рішучість. — Платять мені тільки за прибирання, тоді як воду з Дніпра ношу і дрова рубаю я абсолютно задарма. Тому і годують мене з ресторану, і комірчину під сходами виділили, щоб весь час під рукою була…

Челядники, які зібралася на ґанку, захвилювалися. Зусібіч залунав боязкий шепіт:

А й справді: якби не Агафія!.. Якби не вона, довелось би трьох людей брати… І водоноса… І ще дроворуба… А також третього вантажника!.. Так, на допомогу цим неробам — Стьопці й Петьку!.. І хтозна, чи впорались би всі вони… Та ще й так вправно!..

Але управитель не вважав за потрібне дослухатися до розмов якоїсь там челяді. Норовлива покоївка замахнулася на святе — на його право безроздільно володарювати в готелі, звітуючись тільки перед господарем. Тому він грізно гримнув:

Та пішла вже ти нарешті розвантажувати воза! Бо зараз дістанеш!..

Тут за дівчину заступився швейцар Венька:

Петровичу, віддай дівчині чесно зароблені гроші. Я ж бо добре знаю, що для розвантаження возів господар тобі виділяє гроші аж на чотирьох вантажників, а ти половину собі до кишені кладеш, бо вантажників у нас…

Венько, стули пельку! — управитель скроїв жахливу мармизу, сподіваючись, що зарозумілий швейцар усе второпає. Але той не вгамувався:

Вона ж зовсім трохи ув тебе просить, тільки на квиток до цирку!..

Та замовкни ще й ти нарешті! Господар готелю ще досі не знає, як ти третього дня на роботу не вийшов. Хочеш, щоб із твоєї платні за прогуляний день гроші вирахували?!

Та ти знаєш, що мені зле було! Це ж лише один день… — негайно почав виправдовуватися швейцар. Проте, відчувши його покірність, Петрович тільки рукою махнув, потім озирнув решту челядників і голосно гукнув:

Нумо швидко розбіглися! Бо вистачить всього одного мого слова, щоб завтра ж всі ви лишилися роботи…

Усіх немовби вітром здунуло. Але цього Петровичу було замало. Він, підбігши до воза, вихопив із рук здивованого візника батога, невміло ляснув ним у повітрі й натужно загорлав, звертаючись до дівчини:

Нумо, Гапко! Кажеш, тобі цирку бракує?! Я тобі зараз!.. Та я тобі, паскуднице, такий цирк влаштую!.. Мало не здасться!

Ох, дарма управитель назвав її Гапкою! Бозна з якої причини від самого дитинства дівчина ненавиділа, коли до неї так зверталися. Тож годі й дивуватися, що Агафія вкрай розлютилася. Жалісливо дзеленькнули друзки тарілки, яка розлетілася від потужного удару об ґанок, протекли густим вишневим соком, схожим на темну кров, два недоїдених вареники. Завжди добродушна усміхнена дівчина буквально на очах перетворилася на розлючену фурію, що, опустивши голову, почала грізно насуватися на управителя.

Ой!.. Допоможіть, вбивають!..

Прочитавши в очах покоївки щось дуже нехороше, переляканий Петрович смертельно зблід, затремтів як осиковий лист, жбурнув під ноги батіг і кинувся геть, не розбираючи дороги. Агафія ж нахилилася, підхопила із землі батіг, одним легеньким рухом переламала його руків’я, після чого так само легко, немовби тоненьку бавовняну ниточку, розірвала плетений шкіряний ремінь і кинула все це візникові, який дивився на покоївку виряченими від переляку очима. Даля дівчина скинула фартух, обсмикнула тісну і дещо коротку сукню, полишила задній двір готелю та попрямувала в бік цирку. Його строкате шатро височіло вдалині над дахами приземкуватих дерев’яних будиночків, символізуючи нове, ніколи ще небачене життя.

Поблизу цирку дівчину зустрів франтувато вдягнений Мишко-білетер. У цирковій трупі його дуже не любили за дурнуваті розіграші, тупі жарти й постійні доноси директорові, але терпіли, бо він не просто вмів читати й писати, а не був обділений справжньою красномовністю, швидко рахував гроші й мав чудову пам’ять. Коротко кажучи, то був той ще типчик…

Чого жадає мадемуазель? Квиточка купити? — поштиво звернувся він до Агафії.

Хотілося б квитка купити, так… хоча б на гальорці, — охоче підтвердила дівчина, лють якої за час дороги поступово вигасала. — Але тільки… тільки…

Тільки що?..

Тільки от грошей у мене катма.

Як, тобто грошей катма?! — обурився Мишко.

Та отак…

А хто ж це по квитки без грошей ходить?!

Та діло таке: прийшла я до директора спитати, чи не знайдеться тут, у цирку для мене якоїсь роботи?

Спочатку білетер хотів прогнати непрохану гостю, проте його підла натура не дозволяла відпустити сіромаху без належної порції знущань і кпинів. Від передчуття майбутнього задоволення Мишкові очі спалахнули хижим вогнем. Він озирнув Агафію знизу вгору й мовив нахабним тоном:

Ну, я тут директор. А що шановна мадемуазель робити вміє?

Я підлогу мию, воду ношу…

Ах, он воно як… — промовив пройдисвіт і зневажливо випнув нижню губу: — Я думав, ти сальто-мортале крутиш або якісь інші штуки знаєш.

Утім, Агафія не розгубилася. Відразу відчувши, що Мишко вирішив тільки познущатися з неї, відповіла різко:

Я не знаю, що то за дивина така — ця твоя «сальта-мортальта». Але ти, пане директоре, покажи сам, як там її крутити! Багато хто вважає, що я дуже талановита і кмітлива, тому хтозна — раптом і я зможу щось таке утнути!..

Їхня розмова привернула увагу артистів, які з цікавістю спостерігали за Мишком і Агафією, очікуючи, чим усе скінчиться. Підбурений неабиякою кількістю глядачів, уявний «директор» запалився диким захватом. Він озирнувся навкруги, і на його обличчі заграла демонічна посмішка:

Гаразд, мадемуазель, я забезпечу вас квитком на виставу. Щоправда, місць на вашій улюбленій гальорці вже немає, та містечко в партері знайдеться. Звісно, якщо ви позбираєте о-о-он ті невеличкі гирьки о-о-он до тієї скриньки.

І шахрай кивнув у бік великої скрині, довкола якої були розкидані пів дюжина пузатих двопудових гир. Артисти обурено загули, бо знущання білетера переходило всякі розумні межі. Проте Мишко грізно гримнув:

Нумо мовчати! Ми тут із мадемуазеллю розв’язуємо проблему її безгрошів’я, а ваше яке діло?! Нумо, нумо, не заважайте! Розходьтеся, друзі, розходьтеся.

Ти їй спочатку квитка випиши, пане директоре! До партеру, як і обіцяв, — порадив хтось із натовпу.

Квиточок? Це легко, ось він! У третій ряд, де резервуються місця для самих тільки принцес і королев!

Мишко помахав у повітрі дорогоцінним квитком і спитав глузливо:

Ну що, переконалися? Тепер справа тільки за мадемуазеллю…

Ніхто нічого не встиг сказати насмішникові, коли Агафія спитала найбуденнішим тоном, немовби йшлося про прибирання готельного номера:

А ці… як їх там — гирьки оці… Їх усі треба позбирати?

О, так! Усі шість зібрати й до скрині покласти.

Передчуваючи неабияку кумедію, Мишко тільки-но зібрався насолодитися видовищем… Проте дівчина з хазяйновитим виглядом підійшла до скрині, відкинула її кришку, потім без жодних зусиль позакидала до неї важезні гирі, немовби м’ячики, блискавично підлетіла до розгубленого білетера, під бурхливі оплески артистів висмикнула з його тремтячих від переляку пальців чесно зароблений квиток і пішла собі геть.

Тобто пішла тільки спочатку, але хвилин за десять уже щасливою пташкою летіла на пристань — туди, де зазвичай вештався колишній моряк-інвалід.

Агов, Гришуню!

Агафіє!.. А чому ти не в готелі? Зараз там роботи, мабуть, що…

Однак не дослухавши приятеля, дівчина переможно здійняла над головою руку із затиснутою в пальцях дорогоцінною контрамаркою, помахала нею в повітрі й радісно вигукнула:

Та який там готель?! Ось поглянь тільки, що у мене є!..

І що ж це за папірець такий?

Та це ж квиток на сьогоднішню циркову виставу!

Колишній моряк заусміхався і радісно мовив:

Я так бачу, дівчино, ти до моєї поради дослухалася, і ось тобі результат! Ну, що тут можна сказати… Продовжуй у тому ж дусі. Гадаю, приємні сюрпризи у твоєму житті ще далеко не скінчилися. Все ще попереду.

Знаєш, Гришуню, а я сьогодні ще й із Петровичем посварилася!

Та що ти таке кажеш?!

Чесно, чесно! Між іншим, я вже давно хотіла йому в обличчя висловити всю правду про те, ким він є, але не наважувалася. Як раптом сьогодні взяла та й висловила — отакої!..

Ну що ж, це також добре, колишній моряк схвально кивнув і додав: — Гадаю, сьогодні цей покидьок багато чого зрозумів.

Ой, Гришуню! Виявляється, зміни в житті — це так добре!..

Мабуть, це так… але не для всіх, — філософічно зауважив інвалід.

 

* * *

Звістка про те, що якась дівчина-провінціалка несподівано втерла носа самому Мишкові-білетеру, моментально облетіла весь цирк. Найменші подробиці такої видатної події передавалися із вуст до вуст. Нарешті артисти почали наввипередки вправлятися, хто з них дошкульніше покепкує над нещасним білетером:

Пане директоре, а подаруйте-но мені квиток у перший ряд, ми вам залюбки цирк приберемо!.. Покажіть, будь ласка, як треба «сальту-мортальту» крутити — а раптом і я теж зможу, як-от ви!.. А чи можете ви сам-один цілий парад-але зобразити?! А навчіть-но мене, як слона дресувати!.. Або ще краще — ведмедів!..

Не витримавши знущань, остаточно зацькований білетер сховався від насмішок у своїй комірчині. Звідти його й витягнув ніхто інший, як «чемпіон чемпіонів» Іван Піддубний:

А чого це ти, Михайле, ховаєшся від людського ока, як гриб від грибника? Нумо зізнавайся, що там сталося, кого і у який спосіб ти на цей раз в дурні пошив…

Та нікого я не обманював… — спробував відповісти Мишко.

Аякже, аякже! Ти ж нічого більше не вмієш, окрім як гроші за продані квитки рахувати та з людей знущатися. Оскільки ж перше у тебе виходить значно краще, то… нумо зізнавайся, пройдисвіте! Мене не обдуриш.

Та звідки ж я міг знати, що ця клята діваха залюбки підхопить ваші гирі та до скрині одну за одною покладе… — промимрив хлопець, почервонівши.

Що за діваха така?! Які такі гирі?! — борець не вірив власним вухам.

А ви хіба нічого не чули? — здивувався, своєю чергою, Михайло. — Адже весь цирк тепер із мене кепкує…

Ні, не чув, якщо цікавлюся.

Ні, Іване Максимовичу, не вірю я, що не чули! Ви також із мене познущатися хочете, як і решта, — по тону його голосу відчувалося, що Мишко образився. Натомість Піддубного все це потроху починало дратувати. Він схопив небораку-білетера за комір сорочки, як слід трусонув і гримнув якомога грізніше:

Ах ти ж сякий-такий бісів син! Та в мене навіть у думках не було нічого такого, щоб глузувати з тебе… Розповідай негайно, що там і як сталося, не ятри душу!..

А чого розповідати?! Я ж уже казав: прийшла така собі діваха-переросток і позакидала ваші гирі в скриню. Ото і все.

Отак взяла і позакидала?!

Так.

До скрині?

Так.

Мої двопудові гирі?! Усі шість?!

Так-так. Взяла і позакидала, як ті м’ячики. Усі це бачили.

А потім?..

А потім взяла квиток, що я їй за це пообіцяв…

Ага! То ти їй за це квиток пообіцяв? І за яку ціну?..

Так, пообіцяв в патері, причому безкоштовно. То вона квиток той відібрала й пішла собі геть. Добре, що хоч мене опісля не побила…

Ой, Мишко, Мишко! Треба було б тебе віддубастити за твої витівки, за те, що безоплатні квитки в партер виписуєш, ні з ким не порадившись, але…

Піддубний трохи помовчав, потім почухав потилицю, крекнув і вигукнув:

Але до чого ж добре все склалося!..

А чого такого доброго сталося? — обережно спитав Мишко.

Та ти тільки уяви собі, хлопче: жінка-богатирка в нашому цирку!.. Так на афіші й напишемо, а?! Як тобі?.. Оце номер буде! От на кого народ повалить! Звісно, якщо тільки ти правду кажеш, а не брешеш, як завжди.

«Чемпіон чемпіонів» загрозливо подивився на нещасного білетера, який аж затрусився від переляку й дрібно закивав: мовляв, не брешу, можете ні на хвилину не сумніватися!

Ну, гаразд. Тільки якщо все ж таки збрехав — тоді начувайся! Впіймаю, руки-ноги повисмикую!..

Нещасний Мишко аж зойкнув від переляку. А Піддубний, уже не звертаючи уваги на його переляк, заговорив із пафосом:

У мене таке відчуття, що наші потішні циркові бої публіці невдовзі набриднуть. А ми їм тоді — жінку-богатирку: ось вам, шановні добродії, дивіться, тільки грошики за квиточки платіть, а не те, як ти, Мишко, безкоштовними контрамарками розкидаєшся!.. Де, кажеш, її знайти можна?

Від цього запитання білетер знов розгубився і з острахом промимрив:

А й справді, де ж ми візьмемо цю жінку-богатирку…

Овва! То ти не такий кмітливий, як видається на перший погляд, — розчаровано зітхнув Піддубний і про всяк випадок перепитав: — То ти справді не знаєш, де саме можна знайти цю твою діваху-богатирку?

Навіть гадки не маю, Іване Максимовичу! Хоча…

Хоча? Зачекайте, вона розповіла, що миє підлогу і прибирає.

А де саме?

Напевно, в готелі.

Е-е-ет, «напевно»! Який мені толк із цього твого «напевно»…

Ну що ж, Іване Максимовичу, тоді нам лишається дочекатися вистави: я ж цій дівасі власноруч контрамарку на місце в третьому ряду виписав!

Ну гаразд, зачекаємо, — погодився Піддубний.

Вистава розпочалася рівно о сьомій вечора. Глядацька зала була забита повністю. Піддубний з-за лаштунків крадькома спостерігав за публікою, намагаючись відшукати «жінку-богатирку».

І нарешті таки знайшов! Агафія сиділа в третьому ряді й із неприхованим, якимсь навіть дитячим задоволенням стежила за виставою. У першому відділенні виступали жонглери, летючі гімнасти, акробати; друге відділення віддали на відкуп дресувальникам. Між окремими номерами шановну публіку тішила парочка веселих клоунів — Білий і Рудий. Але публіка терпляче чекала третього відділення, у якому мали виступати борці.

І ось настав довгоочікуваний момент: ревонули фанфари, потім оркестр голосно заграв марш, тоді на арену вийшли й напівколом вишикувались шестеро силачів-атлетів у різнокольорових масках. Під відкритими тоненькими трико невимушено вигравали чудові рельєфні м’язи. Вигляд кремезних, але водночас пропорційних тіл заворожував і примушував заздрити чоловіків, а також розбивав вщент серця провінційних панянок.

Потім розпочалося шоу. Директор цирку (він же за сумісництвом і головний арбітр) разом із суддями презентував поважній публіці кожного борця. Сутички атлетів відбувалися за палкого підтримання публіки й тривали по десять хвилин кожна, в проміжках між двобоями якийсь із бійців демонстрував свій оригінальний атлетичний номер: один рвав товсті якірні ланцюги, інший в’язав зі сталевих смуг гігантські «краватки» і «химерні браслети», третій підіймав штангу, четвертий — живого коня, п’ятий жонглював гирями, шостий ламав підкови, гнув п’ятаки, а потім знову рівняв їх, а ще забивав кулаком довжелезні цвяхи… Атлетичних номерів було багато, і всі вони були видовищними. І все ж таки публіка нетерпляче чекала «чемпіона чемпіонів»!

І ось настав довгоочікуваний момент: під звуки хвацького маршу на арену вийшов сам Піддубний. Борці зустріли його, вишикувавшись у дві шеренги — по троє ліворуч і праворуч. Як не дивно, але публіка відреагувала на «короля арени» вельми скептично. Обивателям здалося, що Іван Максимович був не таким уже високим… і на вигляд навіть не надто сильним. Та й, зрештою, назвати його молодим також язик не повертався.

Однак насправді це уявлення було помилковим. Піддубний був у чудовій фізичній формі, його сталеві м’язи були налиті гігантською фізичною силою, а реакція на найменший рух супротивника — блискавичною… Щоб продемонструвати це нікопольській публіці тут і тепер, потрібно було відшукати сміливця, який би наважився зійтись у двобої з «чемпіоном чемпіонів».

Хто бажає поборотися зі мною? — звернувся Іван Максимович до публіки й додав, щоб підігріти пристрасті: — Не забувайте, що на переможця цього поєдинку чекає винагорода…

Я бажаю, — раптом пролунав вигук із гальорки. Усі обернулися туди, але, побачивши, хто спускається дерев’яними сходинками до арени, — негайно запосміхалися: адже на арену виходив місцевий водонос Юрій. Зросту він був справді величезного, статури могутньої, але мав слабкі ноги. Цього богатиря не раз збивали з ніг. Між іншим, хоч би та сама покоївка Агафія з готелю Мілкова: коли дівчина воду з Дніпра в готель тягала, бувало, зійдуться вони з Юрієм, полишать осторонь відра і!..

Утім, якщо водонос хоче помірятися силами з «чемпіоном чемпіонів» — що ж, нехай! То його особиста справа.

Результат був закономірним: не минуло і трьох секунд, а лопатки Юрія вже були міцно притиснуті до циркової арени. Публіка зустріла його поразку мовчанкою, бо навіть найменші нікопольські хлопчаки знали ціну амбітному, проте слабкому на ноги водоносу.

Нумо наступний! — скомандував Піддубний, дещо розгублений такою прохолодною реакцією глядачів. Цього разу на арену вийшов портовий вантажник Афіноген. От тепер уже публіка завмерла, затамувавши подих: адже ніхто в Нікополі чи навіть за його межами не міг взяти гору над людиною, яка легко підіймала вантаж вагою у вісім пудів!.. Агафії, яка також заклякла на своєму місці у третьому ряді, навіть стало трохи шкода цього симпатичного, проте явно нерозумного «чемпіона чемпіонів». Вона вся стиснулася й напружилась, очікуючи початку двобою.

Побачивши Афіногена, Піддубний одразу ж зрозумів, що перед ним дуже небезпечний супротивник. Проте Іван Максимович чарівно посміхнувся і простягнув вантажникові руку для традиційного рукостискання. Професійний борець посміхався навіть тоді, коли Афіноген штурхонув його в бік. Атлет не лише встояв, а й, своєю чергою, зробив оманливий випад уперед і наступної ж миті повернувся на місце. Вантажник сприйняв оманливий маневр за повноцінну атаку, тож негайно подався всім своїм важелезним тілом уперед, втрачаючи рівновагу…

Ця помилка дорого коштувала Афіногенові: трохи присівши, Піддубний «пірнув» під супротивника, обійняв його за боки, напружився і різко випростався. І тут сталося щось неймовірне: ноги вантажника відірвалися від килима! В обіймах професійного борця він здійнявся у повітря, описав пірует і, недолуго змахнувши руками, гепнувся на спину так, що в повній тиші, яка панувала в цирку, відчутно пролунав глухий удар об арену могутнього тіла… й навіть хрускіт кісток!.. Публіка зачаровано дивилася на борця і приголомшливо мовчала. І коли під куполом цирку прокотився могутній одинокий вигук Агафії: «Браво!» — тільки тоді решта глядачів також вихлюпнути весь свій захват у бурхливі тривалі овації.

Іван Піддубний і Агафія Завидна

Leave a Reply