Олесь Воля. Безкровна війна

ЗНАКОВА КНИГА ПРО ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ

У тому жахливому тридцять третьому Україна була засіяна голодоморськими кістками так рясно, як рідко яка держава у світі зазнавала таких жертв із самого початку виникнення роду людського.

Олесь Воля

Наше суспільство поступово навчилося повертатися до важких моментів не просто історії, а живого життя, перекресленого безглуздою, але жорстокою смертю, навчилося згадувати й ставитися до трагедій насамперед як уроку, щоб — ніколи знову…

Та говорити про страх і відчай, ненависть і втрату мають таки пасіонарії, сильні духом люди, ладні віддати частину душі, аби тьмяні провулки минувшини зблиснули хоч єдиним вогником.

Відомий український письменник Олесь Воля (Олександр Міщенко) — один із найавторитетніших дослідників Голодомору в Україні — написав своєрідну книгу про смерть. Він удокладнено вивчив архівні документи, вдумливо переглянув світлини, пережив історію-катастрофу «маленьких людей» — очевидців, жертв, мучеників. Цей наскрізь пронизаний тяжкою жалобою, страхом, відчаєм і непокорою труд — стосилий інструмент осмислення та передачі досвіду, ціннісної й культурної ідентифікації.

З’ява народної епопеї з промовистою назвою «Безкровна війна» — небуденна подія в духовному житті України. Опубліковано неоціненний документ, який відтворює в усьому обширі одну з найтрагічніших сторінок нашої недавньої минувшини — Голодомор 1932–1933 рр. Він фіксує цю наповнену болем подію по-стефаниківськи «коротко, сильно і страшно», а ще — переконливо, з опертям на неспростовні докази, які наводять ті, хто пережив лихоліття, на власні очі бачив і на своїй шкурі відчув його. Фундаментальна праця Олеся Волі — це, з одного боку, свідоцтво, що офіційно підтверджує акт геноциду українського народу, а з іншого — заклик до того, аби страшне вбивство мільйонів людей жахливою голодною смертю ніколи й ніде не повторилося.

Про «безкровну війну» в Україні на початку 30-х років ХХ сторіччя ми знаємо далеко не все. Проблема Голодомору, на жаль, не стала предметом прискіпливої уваги тих, хто вивчає, аналізує під різним кутом зору історичне минуле нашої багатостраждальної держави. Це пояснено головно тим фактом, що донедавна про невинно убієнних людей у 1932–1933 рр. говорити суворо заборонялося, власне, на тему вигублення українців було накладено табу. Сміливці, які противилися цьому, зазнавали жорстоких переслідувань. Комуністична влада ретельно замітала сліди антиукраїнської діяльності: знищувала важливі юридичні акти про організацію навмисного голоду, публічно приховувала свої злочини, уселяла страх у людські душі, який почав передаватися спадково, запускала в хід легенду про неврожай в Україні та його тяжкі наслідки. Адепти совєтського режиму не любили й навіть сьогодні не воліють згадувати лихої пам’яті «Закон про п’ять колосків», що має офіційну назву «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Він передбачав «покарання за розкрадання колгоспного і кооперативного майна у вигляді розстрілу з конфіскацією всього майна. За пом’якшувальних обставин цей вирок міг бути змінений на позбавлення свободи строком не меншим ніж 10 років із конфіскацією усього майна. Амністію… було скасовано». Доречно у зв’язку із цим подати таке порівняння: «…за тодішнім законодавством навіть навмисне убивство каралося ув’язненням до 10 років, а за крадіжку чужого майна присуджували три місяці примусових робіт». Утілення в життя документа, про який ідеться, уражає своєю зухвалістю й цинізмом: «На літо 1933 року було засуджено 150 тис. осіб. Зокрема, карали дітей, які намагалися знайти хоч яку їжу».

Як не прикро, але й дотепер не встановлено точної кількості заморених людей. Відомо, що протягом «1932–1933 років 28 тисяч українців умирали від голоду щодоби; 1168 осіб — щогодини, 20 людей — щохвилини». Ті, хто передчасно відійшли в засвіти, могли б «скласти населення цілої держави: 8-мільйонної Австрії або 5-мільйонної Данії». Інститут демографії та соціальних досліджень подає таку статистику: «…демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932–1933 роках становлять близько 8 млн осіб, у тому числі 3,9 млн — втрати, пов’язані з надсмертністю, а ще 600 тис. — із дефіцитом народження».

Не понесли заслуженої кари винуватці спланованого геноциду, яких уже немає з-поміж сущих. Проте народ повинен знати їхні імена й засудити цих злочинців навіть мертвими. Не лише верховні вожді винищували Україну, були і свої губителі, які запопадливо виконували наповнені помстою, злобою, холодною байдужістю накази, що надходили згори. І ці домашні посіпаки мають зазнати справедливого людського осуду, хоч і запізненого. Важливим кроком на цьому шляху справедливості стало ухвалення Верховною Радою України 8 листопада 2006 р. Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який визнав штучний голод геноцидом українського народу. Світ підтримує нашу державу, трапляються, щоправда, й ті, хто «не погоджується з класифікацією Голодомору геноцидом українського народу», тому що він нібито «був запланований та втілений на основі політичних розрахунків, а не расових чи етнічних переконаннях». Однак навряд чи вдасться будь-кому знайти аргументи, які б заперечували, що «Голодомор — єдина подія ХХ століття, яку можна порівняти з двома іншими — найбільш дослідженими — випадками геноциду: геноцидом вірмен та Голокостом». Українцям треба ще добре попрацювати, аби перемогла історична правда і міжнародна спільнота об’єктивно оцінила жорстоку політику сталінського режиму щодо українського селянства.

Дивовижну справу зробив Олесь Воля, підготувавши двокнижжя «Безкровна війна». Автор по-своєму оригінально відповів на закономірні запитання: «за що?», «навіщо?», «як могло таке страхіття статися у ХХ столітті?» Він переконливо довів, що криваве і схарапуджене ХХ сторіччя було багате на абсурдні трагедії та карколомні зміни, що не одне людське життя піщинкою змив той ураган історії. Сама назва народної епопеї точно передає сутність трагічної події. Умирали мільйони тих, хто з діда-прадіда ходив коло плуга, сіяв на споконвічно своїй землі хліб і годував людство, мріяв про добробут, ростив дітей, вірив у справедливість, чесність, порядність, мав Бога в душі й серці, любив ближнього й увесь світ у його багатогранні. Не лилася кров, не було на рідній землі вбивці-ворога — безжально виморювало людей безхліб’я. У дбайливих господарів відбирали останню пригорщу збіжжя, наражаючи їх на нестерпні муки й голодну смерть тому, що ті не сприймали сталінського міфу про посуху та неврожай, мріяли про національно-визвольні змагання, усвідомлювали, що йде винищення непокірної нації, яку ніколи не полишала ідея про самостійність.

Талановитий майстер слова Олесь Воля одним із перших виказав устами сотень свідків в усій повноті оголену правду про винищення українського народу в 1932–1933 роках. Про цю нашу незагойну рану він знав іще з дитинства. «Пам’ятаю, — наголошує письменник у вступному слові до народної епопеї „Мертві волають до живих”, — п’ятирічним хлопчиком я дивився крізь причілкове вікно і бачив біля всохлої груші-дички чотири перехняблені хрести. Запитував у моєї побожної бабусі Килини: „Бабусю, а навіщо хрести біля хати?” Бабуся довго мовчала, скрушно хитаючи головою: “„То, онучку, тридцять третій. Страшне тоді було. Ой страшне…”»

Достеменно про все «страшне» Олесеві розповіла вже матуся: у могилках отих покоїлися вічним сном її сестри «Люба, Галина, Маруся, брат Гриша. Від голодної смерті на той світ відійшли». Не можна читати без сліз, як «останньою помирала найстарша Маруся. Трудилась вона в полі, і батьки їй купили на зароблені гроші червоні чобітки — не довелося походити в чобітках. Від голоду й недоїдання Маруся злягла і, передчуваючи смерть, покликала до себе маму, тихим, ніби потойбічним голосом попросила: „Мамо, покажіть мені оті червоні чобітки…” Мати, намагаючись полегшити страждання доньки, хутчій дістала чоботи з-під полу. Висохлими, посинілими руками Маруся взяла чоботи, поцілувала неньку в чоло та стала бездиханною. Навіки закляк подарунок батьківський у її ослаблих руках…» «Наш рід, — каже Олесь Воля, — поменшав на п’ятьох душ». Забрала лиха смерть і діда Хому, який, «не бажаючи йти в колгосп, заліз… на піч у хаті, пролежавши отак двадцять один день, доки не зняли його з печі мертвого». Те, що випало на долю Міщенків із полтавського села Винники, пережила майже кожна українська сім’я на початку 30-х років ХХ століття.

Цінність народної епопеї «Безкровна війна» передусім у тому, що її автор «ходив од хати до хати й записував слово до слова розповіді людей, нічого не вигадуючи». Утворився міцний сюжет правди про, за визначенням Олеся Волі, «голодоморське чавило смерті», яке прокотилося фактично всією Україною, крім західного регіону й Криму. У книзі вміщено сотні новел-спогадів очевидців 1932–1933 років із різних куточків України — хлібодарних, щедрих країв. Така далека для нас, нинішніх, Україна випливає із сутіні років, огорнута солов’їними садками, звеселена піснями над левадами, виблискує розлогими чорноземами під сонцем, розпросторюється духмяними степами, гомонить із вітром високими кронами. Україна — світ, у якому випливають із найглибших глибин і стають до бою всі архетипи: Мати — на прю зі Смерті, Батько — супроти Сваволі, Дитя — наодинці з Голодом. Час рукотворного варварства, набутого дикунства, коли страшно вмерти, а ще лячніше — вижити й загинути двічі, утративши в собі людину, піддавшись темним інстинктам, стати звіром без мови, пам’яті, без роду й народу.

Є спогади короткі — страх і довга мовчанка зробили вуста оповідачів скупими на слова, та чи й скажеш словами те страшне, що стало тоді повсякденним. Є спогади довгі — як моторошні казки на ніч, із болісними описами, жахливими деталями, за якими проступає вже нетутешній — інший, потойбічний світ. І десь там борсається людина, бореться за власну душу, тримається за пам’ять, чи то пам’ять, як рана, кровоточить, бо — ще жива. «Пам’ять голоду сильніша від пам’яті серця», — так сказано в одному зі спогадів. Але тільки серцем і можна закарбувати найважливіше, нести в життя — як долю, як хрест чи як єдину розраду. Людина — слабка, проте в пам’яті нелюдська сила.

Спогади й спогади, рядки за рядками, сторінки за сторінками… Медичні й історичні відомості, суха мова фактів і термінів, важка правда світлин, живі голоси тих, хто ніс хрест пам’яті, не впустивши й не переклавши на чужі плечі. Постає перед світом дивна країна Україна — з чепурними хатками й чорними могилами колгоспів, у яких наспіх поховане українське селянство, і над ними, здається, — ні слова, ні сльози, ні молитви… Хтось знайде в цій книзі знайоме прізвище, а хтось і не одне, хтось шукатиме своє село і, знайшовши, розпитає когось зі старожилів, спробує й собі воскресити мертве, а чи просто помолиться за невинні душі.

Дослідник Реймонд Курцвайл справедливо зауважує, що першим винаходом людства було саме оповідування. Навчившись передавати думки словами, ми створили писемність, яка розширила можливості людського мозку від розпізнавання символів до формулювання власних ідей. Розповідаючи історії, ми творимо цивілізації, розгортаємо нові часопростори й опроявлюємо невідомі досі нові сутності. Історії в народній епопеї Олеся Волі «Безкровна війна» інші. Це історії, які перевинаходять усе довкружжя наново. Передовсім людей. Сотні. Тисячі. Мільйони людей. Сповіді про геноцид 1932–1933 років тепер наповнюють гарячою кров’ю судини, щоб запульсувало життя старшого брата Андрія, батька Василя, мами Явдохи, сестри Сані, тітки Векли, її сина Семена, баби Дуні, діда Ананія, сусіда Миколи, його жінки Анастасії, дядька Пилипа, Йосипа, Оксани, Мелашки, Марії, Матвія, Івана… «Як на небі, так і на землі». Звістка від них буде не благою, але спасительною — істиною про вічність буття в нашій пам’яті.

Понад дві тисячі сторінок повернули їм ґанки, хати, городи, сараї й сади, посадили на лавках біля двору, підіпнули спале з-під хустки вологе волосся, хрусткою шкірою пересохлих пальців підчубили поріділі вуса, втерли підкоченим рукавом краплю густого молока на ледве виточеному малому підборідді. Хтось голосно видихне, опустить очі, задумається. І розкаже свою Історію хрипким чи дзвінким, глухим чи басистим голосом.

Треба зізнатися, що непосильна відповідальність тримати ці життя теплими в пам’яті, тому ми запалюємо свічки. Їхній хиткий гарячий пломінь здіймає світло, щоб у чорному небі дати знак про себе: ми живі, ми знаємо. Мереживом страшних слів і потоками безсилих сліз приєднуємося до всесвітнього пошуку справедливості й правди. Десь у підсвідомості випадково й незбагненно виринає їхній приспаний смак: кисло-солодкого картопляного лушпиння, терпких липових ошурків, в’язкої тирси, гострої морозяної води, скрипучого попелу на зубах. А іноді — солодкуватий, дивний і незвичний запах. Так живуть їхні історії.

Титанічний труд автора проєкту зібрати спогади й оповідки, а ще — означити їх на карті. Землеписом міст, сіл, хуторів, оборонних містечок, залізничних станцій, козацьких зимівників, сторожових постів, половецьких курганів, скіфських поселень Олесь Воля ніби ретельно інспектує нашу культуру пам’яті. Це мапа вже не мертвих пейзажів, отруєних голодною смертю: там поодиноко видніються високі широкі хрести («Без дзвонів. Без відспівувань. Без плачу»). Вони — символи людської присутності.

Технологія оречевлення історій покликана спрощувати все, що нас оточує, робити довкілля зрозумілим і доступним для адресатів. Так працюють міфи, легенди, казки. У невигаданих розповідях народної епопеї «Безкровна війна» світ лишатиметься незбагненим, не з’ясованим у віковій безкарності, у безправ’ї й несправедливості. Серед прадавніх історій про богів і богинь, титанів і воїнів, деміургів і демонів, смертних і безсмертних видніється сонм інших героїв, яких торкнулося чорне крило Голодомору.

Зібрані документальні свідчення рвуть серце, ятрять душу. Огортає єство невгамовний жах, як можна було пережити такі нелюдські знущання. Крізь розпач, нестерпну муку народну просочується в спогадах і те, що свавілля над українським народом чинив не лише Йосип Джугашвілі та його поплічники — Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов, Влас Чубар, Григорій Петровський, а й «доморощеного ґатунку гнучкошиєнки» (Олесь Воля), про яких, наголошує Марія Войтович із Вінниччини, «ніхто … доброго слова не скаже», з яких «ніхто путнім так і не став: таке поріддя гидотне».

Треба зробити все можливе й неможливе, щоб народна епопея «Безкровна війна» Олеся Волі опинилася серед знакових українських книг про перебуле нашого народу, які магнетично притягують до себе читача, формують його національну свідомість. З певністю можна твердити, що «з плином часу вона набиратиме ще більшої ваги й цінності», бо в ній «немає жодного слова вимислу, і кожна сповідь очевидців про людомор, кожна смерть неповторні, як неповторні … лінії життя на руці, як благання до Бога, як останні зойки вмираючих у муках». Це видання вщерть наповнене терпкою реальністю про бузувірський злочин голодовбивства, а його автор живе «тим світлим, праведним передчуттям, що як би глибоко не закопали правду диявольські послушники — правда воскресне! Воскресне найперше для нас, українців, задля істини, задля прийдешнього». Він закликає співвітчизників «краплина по краплині, зернина по зернині» збирати «докупи слово правди, несмертне слово» й пересвідчує, що в такому разі «несмертні і ми, українці». Ніхто за нас цього не зробить, ми маємо знати про себе все добре й лихе, уміти цінити й боронити себе — і в цьому наша і слава, і воля. Вельми важливо, щоб у книзі національної пам’яті кожен знайшов і розказав свою історію про Голодомор, аби пізнати справжність і сенс недопрожитих життів мільйонів жертв безкровної війни. Отож не мовчімо. Тримаймо свічку запаленою. Бо так і нам тут, і їм там буде світліше.

Микола СТЕПАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор