Вільне слово американської України

ПОВТОРЕННЯ ПРОЙДЕНОГО ДОВЖИНОЮ ПОНАД СТО ДВАДЦЯТЬ ЛІТ

«Вільне слово американської України» та автор цієї книги Петро Часто

Я запізнився з цією рецензією аж на вісім років.

Запізнився, бо не знав про появу такої важливої книги. Петро Часто взяв на себе обов’язок стати не лише істориком, біографом та бібліографом найстарішої й найвідомішої української газети «Свобода», а й став осмислювачем і коментатором усіх особливостей існування українців Північної Америки, їхнього сприйняття всіх помітних процесів і в ново набутій через еміграцію країні, і у «Великій Україні», ба навіть і в усьому світі. І то ж протягом понад ста двадцяти років, коли людство пережило неодноразові періоди турбулентності, і перед ним поставали нові й нові виклики та загрози.

Чи й треба казати, що завдання автора тільки позірно не надто складне: мовляв, нанизуй дати, події, імена й нагадуй, як на все те реагував часопис, що має таку амбітно-важливу мету — передовсім консолідувати еміграційне українство, допомогти йому зберегти національну ідентичність.

Важко визначити жанр цієї книги.

Вона — мовби мозаїка, викладена з тисяч яскравих мінералів. Тобто тисяч фактів. Мозаїка інформаційна.

Цей текст можна читати, починаючи, як кажуть, ab ove. Від хронологічних початків історії «Свободи». І можна з будь-якого абзацу, скажімо, навіть і з середини, бо кожна тема чи кожний епізод тут мають логічну завершеність і промовляють кожне само за себе. Ось у такий вигадливий спосіб автор розв’язав складну композиційну проблему, котра постала перед ним, коли він лишився наодинці з морем фактографічного матеріалу, котрий, здається, міг розсипатися навіть від самого авторського подиху. Не розсипався, бо щось таке, відоме, певно, тільки авторові його, тримає в загальній конструкції. Очевидно, секрети архітектоніки цього незвичного твору.

Ще раз про цей важливий момент. Переконаний: перед тим, хто береться писати про історію «Свободи», може постати не одна спокуса, продиктована бажанням якомога спростити й улегшити свою роботу. Комусь може запрагнутися подати «життєпис» газети як щось на взір Святого Письма. Мовляв, «Свобода» завжди все знала, все розуміла і всевидющо наперед усе прогнозувала. Тому «Свобода» була — і є — істиною в найвищій інстанції.

Ще хтось спокусився б батальною історією «Свободи» (бо ж і такий сюжет за нею проглядається!), цілковито зосередивши свою увагу на тому, як різні політичні сили, прагнучи підпорядкувати собі авторитетний часопис, починали з ним не просто ідеологічні дискусії, а розгортали проти нього активні воєнні дії, котрі могли тривати десятиліттями.

Ще хтось міг спростити своє завдання хронографа «Свободи» до того, щоб створювати розлогу, справді широкоформатну, трохи замасковану туманною специфікою жанру рекламу: мовляв, ось така вона, «Свобода», яку належиться без вагань канонізувати й вірити тільки їй.

Одне слово, все тут залежить од авторських інтенцій, від його розуміння суті справ усього українства не лише в екзилі, а й «удома» сущого; залежить і від авторової совісності, де моральне нерозривно має бути пов’язане з професійним і де авторові не зраджує дорогоцінне почуття міри, яке може порятувати від багатьох рифів у неоглядному морі фактів, що їх треба систематизувати, пояснити й, надавши переконливої логіки, інтерпретувати з відповідним концептуальним «знаменником».

Уже не мовитиму тут про те, що в автора цілком природно можуть бути суто свої політичні й людські симпатії, і це спричинить, непомітно і для нього самого, контроверзійні оцінки в тексті, коли йтиметься про ті події, де, на гадку автора, це мало якесь інше значення, ніж стверджувала газета. Те може бути тільки авторовою ілюзією, але йому невсилки через неї переступити.

Беручися до читання цієї книги, маєш відчуття, начеб ти вирушаєш у далеке плавання через неоглядний океан, а потім ще, прилаштувавшись до повільного в русі каравану, терпляче йдеш до пункту призначення. Змирившись із непоквапливим і докладним за плином оповіді фактоописом, мимоволі згадуєш сентенцію філософа античного світу про те, що головне для подорожанина не якнайшвидше прийти до мети, а якнайбільше побачити в дорозі. Принаймні саме в цьому варіанті.

З глибоким подивом замислюєшся над цим — таки справді сенсаційним! — феноменом: 15 вересня 1893 року з’явилося перше число газети, що її засновником і першим головним редактором став отець Григорій Грушка. Для кого призначалося видання? Для загублених по всьому просторі велетенської країни емігрантів — Грушчиних земляків, які подалися сюди з рідних осель на іншому континенті в пошуках кращої долі. І сподівалися, що «цісар Америки» (як то описав Мартін Поллак) буде прихильним до них і надарує ґрунтами. Але тут багатьох чекало розчарування, бо «цісар Америки» навіть не зауважив їхньої появи у своєму краю. Повертатися було далеко та й часто ні за що. Мусили хто як міг загосподарити на новому місці поміж чужомовного люду. Переважна більшість з українських емігрантів була напівписьменна, а національно, то й упереваж малосвідома. Дехто ідентифікував себе русином, навіть не підозрюючи, що це те саме, що й українець. Здавалося б, романтична ідея видання часопису для такої людності, яка передовсім клопочеться тим, щоб якось дати собі раду й прижитися тут, де на неї впало стільки випробувань, — така ідея нежиттєздатна, бо вона передчасна й не має за собою ентузіазму та охочої на підтримку її маси.

Однак «Свобода», як кажуть, була народжена під щасливою зорею. Вона, як крихітне деревце, вперто проростало вгору й углиблювалося корінням в американський ґрунт. Автор докладно пише про те, як багато для нього зробило українське священництво. Воно рекрутувало з-поміж себе і перших редакторів, і меценатів, кольпортерів.

Читаючи цю книгу, відразу помічаєш, як поступово ускладнюється авторське завдання. Бо ж розповідати тільки хронологію існування «Свободи» — це майже те, що показувати зусібіч обтесаний стовбур замість змальовувати ошатне, з розлогими кронами дерево й сподіватися, що його легко доуявлять в усій красі й неповторності. Петро Часто змушений не лише нагадувати ті чи ті факти з історії газети, Українського Народного Союзу — всюди в діаспорі знаної допомогової організації, з котрою пов’язане все існування часопису. Бо УНС завжди був меценатом цього часопису, що став його органом. Кожен, хто читав «Свободу», відразу ж допевнювався: вона анітрохи не схожа на ті партійні бюлетені, що, вигадливо замасковані під газету, агресивно обстоюють вузькокорпоративні інтереси, лише сяк-так приховуючи свій партійний егоїзм. У таких часописах кліка політичних діячів намагається нав’язати своєму читацтву вигідні для себе інтенції зі зрозумілою метою — показати свій портрет у найпривабливішому освітленні й цим навербувати собі якнайбільше однодумців і симпатиків. До речі, маю всі підстави для такого твердження. Я добре знаю ті газети і їхні незмінні лейтмотиви. У ті часи, коли я був головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради (це 90-ті роки минулого століття), я мав змогу регулярно читати всі партійні часописи діаспори й «Свободу», яка тоді ще не стала тижневиком. І саме в «Свободі» мені не траплялися публікації відверто тенденційні, як це бувало у партійних часописах, де незрідка оприявнювалися рецидиви партійних міжусобиць. Дискусійні матеріали були (часом і дуже рясно), але партійної пропаганди не пригадую.

Звичайно, «Свобода» на різних етапах свого тривалого існування мала смуги складних випробувань, коли змушена була обстоювати свій незалежний статус і статус Українського Народного Союзу. Добре пам’ятаю, як дещо з того розповідав мені восени 1992 року тодішній її головний редактор Зенон Снилик. До речі, він був широко знаний в українській Америці не тільки як головний редактор найпопулярнішої української газети. Пан Снилик очолював національну збірну США з футболу. Він був нерядовим спортсменом. Отож його знали не тільки в українському середовищі. Я тоді неодноразово побував у редакції часопису. Інтерв’ю для нього в мене брали Раїса Руденко й Любов Коленська.

До речі, Петро Часто подає реєстри голосних імен авторів «Свободи» різних періодів, супроводжуючи кожне ім’я цікавими характеристиками. Ось тільки окремі з яскравого сузір’я авторів часопису: Іван Франко, Богдан Лепкий, Олександр Кошиць, Роман Купчинський, Осип Назарук, Микола Сціборський, Арнольд Марголін, Іван Кедрин-Рудницький, Улас Самчук, Богдан Кравців, Микола Шлемкевич, Євген Онацький…

Уявімо собі: за всі роки свого існування часопис повідомив про тисячі й тисячі резонансних подій. Нагадуючи такі публікації, Часто характеризує їхні тодішні причини й наслідки, а також подає сьогоднішню рецепцію того, що відбулося тоді та як воно відлунилося на майбутнє. Подеколи він, відчувши в тому потребу, доповнює тодішню інформацію про учасників подій, розповідаючи про те, що, як мовиться, лишилося «поза кадром» і що та чому було далі. До того ж досвідчений автор, який поставив перед собою зрозумілі «правила гри», ніде не загрузає у фактах — їхній мінливий калейдоскоп лишається заворожливим тлом усього того, що з дистанції літ коментує Петро Часто.

Важливо, що він не тільки переповідає події та зміст публікацій, незрідка докладно реферуючи їх або подаючи експозе. Автор успішно послуговується колажним монтажем, широко подаючи тексти з газети й нагадуючи характерні прикмети всього історичного контексту, який сучасному читачеві без пояснень уже нелегко уявити. Тобто автор нагадує досвідченого гіда, який веде людей через великі зали музею минулого й добре знає, що саме там чи там вимагає й найдокладнішого пояснення. Чи й треба наголошувати, якою серйозною має бути гідова підготовленість для такої ролі? Бо ж мало все те знати, розуміти, уявляти рівень обізнаності чи необізнаності читача — треба ще мати й дорогоцінне почуття міри, щоб у своїх інтерпретаціях фактів не бравувати ерудицією і зуміти не заступити другорядним головне, як це часто буває в таких сюжетах у реальності. І ще важливо те, що Петро Часто надарований хистом виразно формулювати й популярно викладати думку, не спокушаючись бажанням, впадаючи в пафосність, переводити розмову з читачем в абстрактику, яка неминуче затуманює зміст. Доречно тут згадати сентенцію видатного француза про те, що хто ясно мислить, той ясно викладає. І це саме той випадок, коли є всі підстави сказати, що тут до справи взявся вдумливий професіонал. А те, що Петро Часто тривало редакторував у «Свободі» й особисто знає чи не всіх її редакторів останніх десятиріч, багатьох читачів і головних фігурантів політичного, релігійного та культурного життя української Америки, також мало позитивне значення для цієї роботи. Гадаю, конкретизувати й пояснювати це твердження немає потреби.

Я не знаю, скільки часу забрала ця копітка робота в автора. Певен, що немало. Зі свого досвіду пам’ятаю: писати щось на серйозній документальній основі — заняття марудне й забарне. І тільки глибока переконаність у тому, що твоя праця справді дуже важлива для всього загалу, може виконати роль своєрідного творчого допінгу.

Ця книга окрім цікавої екскурсії в історію унікального часопису відкрила в імені її автора своєрідну творчу особистість. Петро Часто для мене — то не тільки текст, у якому відчувається пієтет до об’єкта, уособлення непоспішної оповіді, відповідальності й повага до читача. Автор ніде цього не декларує, але те легко відчувається в тексті. Як відомо, розповідаючи про щось, ми — почасти навіть самі того не усвідомлюючи — розповідаємо й про себе.

Я дізнався, що Петро Часто родом із села Долобичів Грубешівського повіту на Люблінщині. І з’явився він на світ напередодні сумнозвісної акції «Вісла», коли почалася депортація з Польщі в радянську Україну нашої людності. Виростав уже на Волині. Здобув журналістський фах у Львівському університеті ім. І. Франка. Газетярював. А ще понад півтора десятиліття працював в Ужгороді завредакції відомого видавництва «Карпати».

Тридцять років тому через тяжку недугу доньки вимушений був переїхати до США. Дивуюся, що ми з ним особисто не зазнайомилися під час моїх неодноразових перебувань в Америці, коли я в різних ролях належав до УВКР.

Петро Часто успішно працює в різних жанрах. Він — автор прозових книжок «Високе село» й «Самотності просто нема», публіцистики «Між…», «Звідки ти, Росіє, і куди?», «На полі Куру», «Пам’ятай», «Жовте листя по синій воді», збірки інтерв’ю «З нашого поля», де запросив до розмови о. Бориса Гудзяка, Валентина Мороза, Анатолія Солов’яненка, Дмитра Павличка, Мирослава Мариновича, Аскольда Лозинського й інших видатних людей.

У його активі й книжка перекладів релігійних праць «Володимир Соловйов — про Вселенську Церкву». А все те, що йому довелося редагувати за цих три десятиліття, має аж надто довгий реєстр, тому я тут його не конкретизуватиму.

Я свято переконаний: «Вільне слово американської України» — важлива лектура не тільки для наших істориків, дослідників преси, політологів і соціальних психологів, які намагаються пояснити материковій Україні загадковий феномен діаспори, без якого непросто збагнути наш національний характер. Бо всі розмови про нього без тих сюжетів і доль, без того вирування ідей і неминучих ілюзій, сміливих чи наївних пророцтв і надій — без усього того ці уявлення неповні, бо вони не охоплюють своєю увагою цінного матеріалу з життя українців поза Україною, які там будують Україну. Гадаю, той, хто тільки в загальних рисах обізнаний із закордонним українством, після прочитання цієї книги матиме приблизно таке відчуття, ніби він побував на іншій планеті…

Тому автор має всі підстави сказати собі, що його зусилля, пов’язані з народженням цієї книги, були недаремними. Його змобілізували на важливу, національного значення справу.

І це важливий факт не тільки в його особистій творчій біографії.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ