Оповідання
І
В той січневий вечір мороз тріщав. Кілька днів тому народженого мене врочисто везли додому із пологового будинку. Нова, ґлянцева дев’ятка молодого лісника Зеника, себто мого старого, по-фігурному ретельно минала поворот за поворотом, невпинно наближаючись до місця призначення, — краю всесвіту, навколо якого розкинувся безмежний старий ліс, — до Заріччя. Чим далі татова чортопхайка віддалялася від міста, чим старий сильніше тиснув на газ, тим більш невдоволеного виразу набувало моє обличчя. Навряд чи таке немовля, як я, могло усвідомити усю безвихідь, яку старе подільське село мені готувало, але з іншого боку тут було до біса таки красиво. Білосніжні сонні поля змінювали міські тротуари, завжди переповнені базарні площі поступово переходили у безлюдні грабові ліси, які усе дитинство лякатимуть мене бабаями. З-за соснового ліску тато повернув в одне з найбільш занедбаних та безпонтових сіл усього краю — це і було наше Заріччя.
Випускниця місцевого технічного коледжу, себто моя мама, тримала мене усього закутаного на руках і дивилася на мене, мов у дзеркало, — я вдався на вроду, брехати не буду, і був точною копією її вицвілих дитячих фотографій. Мама почала тихенько співати колискову.
— Любця, будеш співати вдома, — десь роздратовано, але не підносячи голос обізвався старий, якому вже вкотре не заплатили за тяжку єгерську працю, віддавши йому патиками з модрини, хоча він просив принаймні з ясена. Та ще й до того три ночі тому мама розбудила його о другій годині ночі — якраз тоді я знудився в утробі, і мені захотілося побачити той білий світ. Напевне, старому це не надто сподобалось. На щастя, я був хлопчиком, тому він і відвіз маму у роддом.
В ці краї рідко коли заїжджали машини, тим більше в ті роки, а тим більше зимою. В грудні зарічанське чоловіцтво брало у руки батоги і запрягало у сани коней. У селі кінь виберунок безпрограшний. До лісу за дровами поїхати — не треба ніякої солярки. Дорогу вкрило льодом — саням так добре на такій слиганці, як відьмі на мітлі. Окремі цікаві персонажі замерзлі річки переїжджали на санях, як от вісімдесятирічний Дисько, на машині на таке важко наважитись. Єгер Зеник того вечора також хотів би опинитися на санях. При в’їзді в Заріччя лежав і до нині лежать дуже крутий пагорб, на який машини і влітку виїжджають тяжко, а в таку ожеледицю і поготів. Молодий батько намагався вижати із своєї дев’ятки усі соки, та колеса ніяк не могли добре зачепитися за слизьку дорогу. Зіновій Степанович, накинув не себе просякнутий нервово викуреними сигаретами плащ і пішов просити допомоги у першу-ліпшу хату.
В той січневий вечір з неба падало усе, що тільки могло. Сніг, град, морозний вітер скидав з дерев померлі гілки. Я з першого дня побачив на власні очі, що цей світ буває холодним і похмурим. Мою душу розривав сум, і я закричав на всю силу, яка тільки могла утворитися в моїх маленьких легенях. Мама, змучена, — роди тривали більше дванадцяти годин, — але безмежно втішена моїм народженням почала всіляко заспокоювати свого первістка. Зеник повернувся за кермо і машину почало кидати то вперед, то назад. У теплій ватяній куфайці та вушанці набакир на допомогу прийшов старий Міхал — ветеран війни. Його хата була найпершою в Заріччі. Кажуть, на війні з ним сталося щось дуже дивне, і коли всі вояки, які вижили, після перемоги їхали з Берліну додому потягами, то старий Міхал йшов колією пішки. Бог його знає, як тоді двадцятирічний Михайлик знав, яка одна дорога серед тисяч інших веде додому, та йому таки вдалося дійти до Заріччя живим і неушкодженим — на це у парубка пішло тридцять сім днів.
Дівчат у повоєнні роки в Заріччі було хоч відбавляй, на кожного кавалера чекали мінімум три кралі. Весілля тоді були бідними, але в танцях і звуках бубна хай і на короткий час та все таки губилися гіркі спогади про війну. Тому забаву справляли часто. На одному з таких весіль сильно нетверезий і ще не жонатий Міхал сидів під парканом і випивав із знайомими з сусіднього села. Один з них запитав:
— Міську, скажи, а шо ти там на війні видів?
Місько довго не думав:
— Зеленого коня, — і лише завдяки двом словам назавжди став чи не головним героєм зарічанського епосу. Так і до старості не покидало його це глузливе прізвисько. На весіллях, як не знаєте, то розкажу, в старі-добрі часи кожному з гостей гострі на язик музиканти співали вівати — віршовані рядки, в яких висміювали певні риси характеру гостей. З Диська сміялися, бо він пияк, з Гіля глузували, бо той був скупий, як чорт. На кожному весіллі старому Міхалу співали один і той самий віват:
“Ой, служив у войску, при військовій часті,
Я там видів коня зеленої масті”
Народ розходився реготом після таких віватів. Та й сам Міхал з легкістю сміявся з себе і своїх байок. Жодне застілля не обходилося без його історій про зеленого коня. Здавалося, що дід і сам повірив в існування жеребця настільки неприроднього кольору. Хоча звідки нам знати.
Відмовити Зенику у послузі у той страшний морозний вечір дід Міхал не мав права ні через те, що в машині була щойно народжена дитина, ні через те, що батько тої дитини був єгером, адже допомогти єгеру в селі означало задурно забезпечити себе дровами на цілу зиму, а то й на дві. Машина рушила з місця.
— Файний перший тобі пішов, Зенику! Най росте здоровий. — Старий просілий голос змішався із поривами вихлопної труби і за якусь мить загубився у темній безодні зимного січневого вечора.
ІІ
Зіновійович ріс, і трава росла, та сам Зіновій з нами вже не ріс. Одного прекрасного весняного ранку він пішов і більше не приходив. Історію про Зеленого коня і той січневий вечір мама мені і не думала тоді розказувати — це був час, коли історії відбувалися, а не розказувалися. Таким був і четвертий рік мого життя. Я знудився на полі. Літо того року було дощовим, тому вересень видався неабияк щедрим на врожай. Мама посадила шістнадцять соток картоплі, десять соток буряка, майже двадцять соток кукурудзи. Були ще цибуля, капуста і огірки, але огірки того року вродили погано. Решту поля засіяли пшеницею — свині і кури також хотіли їсти, і їх потрібно було чимось годувати. Я з сестрою, яка стала поскриптумом молодого лісника Зеника, були єдиними маминими помічниками, і вже у трирічному віці ми напам’ять вивчили дорогу з дому до поля.
Настала пора копати картоплю. Мамин брат Іванко вперше жнивував на своєму новому тракторі — справжньому монстрі харківського заводу, жодне поле, яке б не закручене, не було для нього непрохідним, кожен менш-більш пристойний фермер мріяв про таку техніку. Допомагати прийшло чимало рук, тому я з сестрою лише осторонь спостерігали за цим дійством і говорили про щось своє незначне, дитяче. Раптом у мою незрілу голову прийшла жахлива ідея — запрягти дідові коні і поїхати на возі додому. Сестра подивилася на мене з-під лоба, але погодилась. За мить ми вже сиділи на фірі і думали, як змусити молодого жеребця Каштана рушити з місця.
Пастухи спокійно пасли за нашим полем корови. Мама збирала картоплю і слухала дідову байку про те, як він шпекулював у Ризі андрутами і амоняком.. Іванко поспішав додому — на нього там чекала своя жінка з дітьми і своя невикопана картопля. Він сів у трактора. У ті часи, коли хтось заводив трактора у Заріччі, то було чути аж до Магдаліївки, що за сім кілометрів звідси за густим лісом. І навпаки, коли з Магдаліївки хтось заводив трактора, то Дисько вже по звуку мотора знав, чий це трактор заводять. Птаство одразу піднялося у небо, корови здригнулися, але ніхто не очікував побачити страшенну картину, яка постала перед очима за декілька миттєвостей — дідові коні сполохалися. У возі був я із сестрою. Нас одразу викинуло із сідла у задню частину возу. Коні неслися, мов скажені, не пропускаючи жодної ямки і горбика. Нас кидало з одного борта підводи у інший, піднімало угору — ми були гральними кісточками у величезних руках долі. На якусь мить я повністю відключився і різко пробудився від страшного болю. Мою щоку пробив цвях, котрий відірвався від низу возу. Сестра плакала від болю і страху. Дивлячись на неї, я відчував одночасно переляк, пригніченість, злість та приреченість. Мені чотири роки, тобі лише три, і ми женемо зі швидкістю понад шістдесят кілометрів за годину на фірі, яка от-от розвалиться і усі цв’яхи з якої вб’ються нам в голови у найкращому випадку, а у найгіршому — ми просто потонемо в ріці разом з тими триклятими конями. Чим тут допоможе плакати? Хоча сестра, звичайно, була ще занадто малою, щоб думати. А я був занадто переляканий. В ту мить я думав, що ми помремо.
— ТРРРРРР… — раптом здалеку хтось прогримів на всю округу. Чоловік тягнув це “Р” тисячами ударів молота в секунду, точно Сварог, котрий невпинно кує свій меч. Коні стали від цього крику на диби і заржали, ніби їх ріжуть. Він такого різкого маневру гривасті прудконогі від’єдналися від возу, але продовжили свій скажений галоп бозна у якому напрямку.
За кілька секунд мама і всі інші вже були біля возу. Мені з рота потекла кров. Сестра ще більше злякалася і ще сильніше розплакалася. Мама взяла її руки. Вони обидві тремтіли. Хтось витягнув мені зі щоки цв’ях і полив водою, я ледь знову не вирубався. До нас підійшов пастух із паличкою, і відчужено спостерігав, як пустельник, не вимовивши ні слова. Десь глибоко у дивом вцілілій голові я безкінечно програвав це “ТРРР” і згадав, кому належав той голос. Йому. Зеленому Коневі.
ІІІ
Він помер у жовтні наступного року, тому того дня я бачив його востаннє. Не довелося жити мені у Заріччі тих часів, коли головним героєм чи не усіх жартів місцевих великих компаній був Міхал і його зелений кінь.
Я добре спав, коли мені було тринадцять. В голові гудів вітер з поля і було пусто, як у дзбані. Тоді ніщо мене не їло, я нікому нічого не був винен. Остання така ніч мені трапилася двадцятого серпня. Я заснув, як тільки приклав голову до подушки.
…Смарагдовий, ідеально підстрижений газон, на якому ростуть всі найкрасивіші квіти у світі, бджоли мирно збирають мед, дзюркочить малесенький потічок. Вдалині пасуться корови і кози. Я біжу щасливий по цьому райському пасовиську, бачу, як хлопці ловлять рибу. На полі хтось обробляє землю. За секунду усі присутні в моєму видиві падають, якась невідома сила обрубує їм голови. Зараз літній луг стає зимовим пустирем, якому нема ні кінця, ні краю. Небо чорніє, з нього на мене летить вершник з косою. Вершника, щодуху перебираючи копитами, несе кінь. Зелений. Я намагаюся бігти та мої ноги не біжать. Намагаюся покликати когось на допомогу та рот мене не слухається. Я опиняюся на тому пагорбі, де нас колись врятував Міхал. І не можу далі бігти — тут слизько, як під слимаком. Вершник наздоганяє мене. Страшним, ніби із-під самого пекла голосом він питає мене:
“Що ти бачив на війні?”
І починає сміятися. Його регіт підтримує і зелений кінь. Я, не знаючи, що робити, починаю реготати також. Як раптом вершник замахується косою і відрізає мені голову.
Увесь мокрий із швидким серцебиттям я пробуджуюсь і кричу. На крик приходить мама. Я не встиг вимовити і слова, як ми з мамою заціпеніли від страху — на дворі блискало, хоча небо було вкрите незліченними зорями. У нас горів дах. Мама чимдуж побігла до сусідів, вимкнула всю електрику вдома, піднявся страшний ґвалт. Хтось викликав пожежників, люди бігали, як бджоли у вулику, і всі щось кричали, хрестилися, божилися. Та якось обійшлося — на горищі через велику напругу згорів кабель і, крім нього, у цій пожежі ніхто не постраждав.
Люди розійшлися, а я стояв збоку каменем, і мій розум не покидало це питання. Що ти бачив на війні? Чому той вершник був на зеленому коні? Чому він пробудив мене і врятував від смерті у вогні всю мою сім’ю?
“Що ти бачив на війні?”
Наступного дня я пішов на цвинтар. Я бачив могилу старого Міхала і раніше, але цього разу мене охопило якесь і досі незбагненне відчуття. З двох дат, які залишилися після нього, я звернув увагу на першу. Тисячі питань пронизали мій розум. Ось він там давно лежить під землею, а я, врятований ним, ходжу по травичці і щовечора граю футбол. Чи ходить по травичці він? Що він думав тоді, коли тягнув машину з щойно народженою людиною? Чи заздрив він мені? Як він спинив тих коней, які несли нас до загибелі? Над сумною епітафією на мене дивився зовсім юний, хоча й чорно-білий, але рум’яний парубок. Проникливий і спостережливий його погляд, чуб, який швидше за все був кольору достиглого ячменю, зловили мене на думці, що ми з ним настільки не схожі зовнішньо, як Гітлер і Ісус внутрішньо. Його очі не були пустими очима тих, хто далі свого обійстя нічого не бачив, проте гиготали, як скажені, коли почули історію про зеленого коня. Звідки їм було знати, чи є зелений кінь чи нема? В той момент він був для мене якимсь невизнаним генієм. Сьогодні було його день народження. А я не маю ні квітів, ні свічки. Я промовив молитву і подякував йому про себе, ледве стримуючи сльози.
— Ти видів колись зеленого коня? — До могили підійшов Дисько. Зморщений, як стара картопля дід, згорблений так, що крім своїх ніг майже нічого не бачив.
— Нє, — хоч я і відчував перед старим Міхалом якийсь обов’язок і хотів би сказати Диську, що бачив, але я лише сказав правду.
— І Міхал не видів, — іронічно сміючись відповів Дисько.
— А шо ж він бачив?
— Смерть. Зелений кінь несе смерть. Спитаєш колись ксьондза.
Я не знав, що має на увазі Дисько і не був впевнений у тому, чи був він тверезим. Сумнівів у мене не викликало лише те, що людина, яка бачила зеленого коня, тричі врятувала мені життя. Я почекав, поки мій випадковий партнер помолиться, і ми разом пішли додому.
Така історія навряд-чи колись повториться. Зараз вже і зим таких страшних нема, машини хоч на гору можуть виїхати, та і трактори заводяться набагато тихіше. Дисько мені розказав, що в той день, як ховали Міхала, сільські коні наче всі подуріли — ржали і не могли знайти собі місця цілими днями і ночами. Заспокоїлися воґери, як тільки за старим справили дев’ятини. Звичайно, великою людиною Міхал, як і усі інші зарічанські селяни, не був. Проте він був єдиною людиною у світі, яка своїми власними очима бачила зеленого коня. Що б це не означало. Спочивай з богом, смарагдовий скакуне. Хай рай буде для тебе лугом у червневе надвечір’я.
2021
З досьє “ЛУ”
Назарій Малачинський
Народився 22 січня 1999 року в селі Новосілка на Тернопільщині. Закінчив НВК “Школа-ліцей №6 ім. Назарія Яремчука” у Тернополі.
Навчається в Інституті журналістики КНУ на 4-му курсі, спеціальність “Журналістика та соціальні комунікації”.
Leave a Reply