Михайло Сидоржевський. Візерунки на пергаменті часу

Михайло Сидоржевський

201

(уривок)

ти кажеш, що спогади спопеліли, лягли прахом; але ж куди сховатися від них, куди втекти, у яку глуху нору, на який безлюдний океанський острів, де на тисячі кілометрів довкола не буде живої душі? але скажи мені, прокричи мені голосно, прокричи мені утробним криком, щоб я нарешті почув тебе: чи можна втекти від себе? і куди, у який закуток світу власної змореної душі можна втекти від себе? і що мене триматиме на світі, коли світ тане нестримно, мов день, який треба прожити й вимолити в Господа як благодать, як милість, і темна ніч затулить небо, і ранку не буде, а душа тремтить, як гілочка осики в передчутті осінніх вітрів? скажи, чому так мало сонця й так багато смутку? скажи, дай відповідь, бо я стою на цьому березі й не знаю глибочіні ріки! а ти знаєш, як перед ранком виють пси безнадії — провісники смерті? чому ти мовчиш? ти не знаєш? можна втекти від кого завгодно: від найлютішого звіра, від найбільшої небезпеки — сховатися в натовпі, заритися в землю… але від себе втекти неможливо, бо ти — в мені, ось у цьому серці, у цій душі, у цих думках; скажи мені, як втекти, у які найвіддаленіші закамарки сховатися від свого серця?.. зірко вечірняя, коли ти вибиваєшся, а куди ж ти, мій милий, вибираєшся?.. вибираюсь, моя мила, в далеку дорогу, переночуй, мій милий, хоч нічку зо мною… радий я, моя мила, ще й дві ночувати, боюся, моя мила, похід не проспати… ночуй, мій милий, я молода, не засну, а перві півні запіють, я тебе розбуджу… піють півні, піють другі, вставай, милий, годі спать, уже коні воронії в запрязі стоять, вже хлопці молодії на повозках сидять, а мого милого вже не чуть і не видать… так поїду я, милий, над річку гулять, і стану я, милий, сірі гуси заганять, гиля-гиля, сірі гуси, вже наплавались, годі ж плакать, чорні очі, вже наплакались… якось, коли сірі обриси старого берега потонули у нескінченному мороці каламутних днів, а до нового він ще не пристав, чи не щоночі у його сни неспокійні почав навідуватися жовтий загадковий місяць-пес, — так ніби вкрасти їх хтось хотів, а він втікав у снах у дивну країну, звідки цього разу прийшов сюди — там поснулі гігантські дерева з коричневими товстими кронами, там золотом гаптоване лапате листя і чудернацькі екзотичні квіти в обрамленні темного лісу, там пахне солодким димом і рибою, і мускулисті чоловіки із засмагою кольору бронзи заходять у воду і сідають у човен, щоб зникнути в пащі океану; там солоний глибокий простір і безкрайній піщаний берег, і каміння згромаджене чорне, блискуче, що в нім відбивається сонце; він вдивлявся у відшліфовану тисячоліттями поверхню каменя, тримаючи його в руці, і бачив чорний оксамит, і пурпурові ризи… що це? з якого його життя ці дивні візії, прочитані з каменя на березі великого океану? він слухав звуки, вловлював запахи, бачив біле сліпуче сонце, і відчував, як час перетинає його, пронизуючи наскрізь і переплітаючи невидимі потоки у шалених ігрищах всезнаючих і мудрих богів… а іншим разом йому приснилися щурі, чорний і білий, за нами полював чийсь кіт у чиємусь чужому помешканні; спершу щур, здається, чорний, виглядав з нори внизу стіни, було видно лиш кінчик його носа, і кіт намагався лапою, пазурами дістати щура крізь вузький отвір, однак без успіху; згодом виникла інша картинка: кудись пропав і чорний щур, і кіт, натомість здається, просто посеред кімнати безпечно виклався, може, навіть голічерева, білий щур; потім сюр продовжився: він побачив, як сестра виносить живого чорного величезного щура завбільшки з кота, тримаючи його за хвіст, кудись на незнайому вулицю, і, розмахнувшись, кидає його в напрямку, здається, якогось будинку; у сні він обурювався, що сестра пожаліла щура і випустила його живим… трохи раніше, в ту пору, коли ночі найдовші, а дні найкуціші, йому всю ніч снилися миші: руді, теплі, живі; перебирав їх руками в мішку, а вони пищали й вислизали поміж пальців, і тільки огидне шерхотіння їхніх м’яких тілець залишилось на ранок у пам’яті, наче приліплене на долонях; здається, тоді ж якоїсь ночі йому приснилось, що він їде довгим вузьким і низьким коридором; їде, як йому здавалося, нібито на якомусь авто; коридор звивистий і порожній, але страху він не відчував, лише якесь заціпеніння і тривогу в грудях; аж тут йому назустріч з глибини коридору, з пітьми і темряви, вийшла стара сива жінка з розпатланим волоссям і вогненними очима, якими вона, одразу побачивши, пронизала його, хоч він притиснувся до стіни, силкуючись сховатися, зіллятися з нею і стати невидимим у цьому дивному вузькому коридорі; йому здалося, що він впізнав її; це була божевільна, яку він якось бачив у київському метро — стара, одягнута в біле, з пасмами давно немитого сивого волосся… у сні вона наближалася до нього, і його ноги зробилися наче дерев’яні, смертельний страх і відчай паралізували тіло з голови до п’ят, і тут раптом ніби якийсь невидимий режисер перемкнув стрічку, і на екрані його свідомості з’явилося поле, яким він іде, самотній, і довкола, скільки видно на всі боки, — жодного дерева, жодної оселі; тільки він — і широкий, вимощений шлях, і ще сонце в небі, яскраве і якесь зловісне… раптом він почув якийсь гул у тиші, далекий, моторошний, одночасно почало темніти небо, з усіх боків стрімко злетілися чорні хмари; сонце світило так само яскраво в небі, хмари ніби наштовхувалися на нього і відступали, і тільки гул, далекий і незрозумілий, все наростав і наростав, і на шляху, хоч це він добре пам’ятає, вітру не було зовсім, стіною здіймалася сіра курява, почало темніти, гул усе наростав і зненацька з-за темних хмар виринули великі блискучі птахи з довгими металевими носами; їх було сотні, тисячі, вони затулили сонце, затулили небо і все летіли й летіли кудись, і гул наростав і ставав нестерпним для його вух, і від того він прикинувся… а пам’ятаєш той день з навскісними довжелезними пасмами сивого і, здається, нескінченного й понурого осіннього дощу над несподівано зчужілим і якимось аж химерним до непізнаваності, наллятим дощами спорожнілим полем пізньої осені? там переважали бляклі невиразні барви, і простір був заштрихований у сірі мінорні тони, а душа залишилась як сирота просто неба, гукає не догукається до батька-матері під височенним господнім куполом; той куций хуткоплинний день, затиснутий між пізнім, до дрижаків колючим і холодним ранком, і швидкоспілим, похапцем, вечором, тривав безмірну й безкрайню вічність, а табуни кошлатих, як старе пошарпане клоччя, безбарвних хмар густо громадилися крайнеба десь далеко, аж за засинілим лісом під Беркасом, і звідти натужно, насупившись, пливли загуслим простором, мокрим рядном зависаючи над упокореними полями, кволо чіпляючись за верхівки найвищих вільх при долині, що нагиналися при самій землі — чи то від поривів вітру, чи від густої пелени дощу, — і вглибали за обрій по той бік Коденського лісу, туди, де щоранку народжується сонце, щоб благовістити день новий; той сірий сльотавий присмерк, з навскісними пасмами холодного дощу, заповнював світ мінорними акордами й гнітив серце, нівечив душу, бо що є людина, розтерзана любов’ю й ненавистю, під вічним небом на роздоріжжях життя? і що триматиме її на білому світі після того, як надія згасне, і ти як ніколи гостро відчуєш самотність вночі у порожній батьковій хаті; лежатимеш і будеш дивитися в темінь, слухаючи моторошну тишу і незмигно вдивляючись у невидиму стелю над головою, і чекатимеш холодного ранку, і скупого сонця, що прозиратиме крізь заплакану шибу, і будеш силкуватися, аби позбутися нав’язливих думок про швидкоплинну марноту життя, проте відчуватимеш, як крізь твоє тіло висотується час — ніби пісок крізь пальці сиплеться, і ти не маєш сили зупинити перетікання невидимого піску крізь пальці; стомлений цим життям, і цим зчерствілим, збайдужілим часом, і бездонним і холодним небом тривожно-блакитної барви, ти відчуватимеш, як життя щодалі стрімкіше летить повз тебе; ще безпомічно намагатимешся зупинити його лет, стримати бодай на якийсь час, хай би осінній сад не так швидко порожнів, гублячи пожовкле змарніле листя; хай би квіти востаннє подарували радість надії, але намарне… а ще він писав про те, як осіннього похмурого дня голіруч ламав крихкий пересохлий очерет на березі, щоб розпалити вогнище над Дніпром, і як жовте листя впокорено падало до ніг у понуру осінь, і як порізав руку очеретом, і червона кров заюшила пальці й долоню; підійшов до води, щоб помити руки; занурив їх у холодну воду, тамуючи біль, і бачив, як кров витікає, і забарвлює воду в багряне; така прозора й студена вода, і тоненька цівочка червоної крові, і дивний стан умиротворення на душі, — так ніби ось ця сторожка радість відчуття холодної води, і споглядання крові в ній — щось надто важливе, потаємне, і ти мусиш запам’ятати цю миттєвість, і близьку, перед очима, чутливу присутність прозорої води, і покритий зжовклою, пожухлою травою піщаний берег, і ламкий очерет оддалік, і перелітних птахів у позачасся, і це небо над головою — сизе і непривітне, як мачуха; таким небо буває лиш пізньої осені, коли яскраві барви землі стають тлінними і блідими, а безпритульна душа особливо болісно відчуває марноту життя; з роками це відчуття пригніченості посилюється — як глухий біль, як приречена неминучість, якої нізащо не уникнути, не позбавитись і в якої не відпроситися; проте в щоденній захеканій гонитві за феєричними тінями облуди це забувається, і лише темної безсонної ночі невидимі ковалики своїми молоточками — тук-тук, тук-тук, тук-тук — заганяють цвяшки, методично б’ючи в скроні і відлічуючи нараховані тобі миттєвості між небом і землею; проте зараз ти тут, і ночі нема, а лиш — на відстані руки — прозора вода, що холодить долоні, і цівочка крові червоної, і біль у задерев’янілому пальці, і напоєний тривожною осінню високий простір довкола — від голови до небес — нема тут ночі самотинної й глухої, нема тут страху приреченості, нема тут невидимих і невблаганних коваликів — і ти хочеш зупинити цю миттєвість: «тож зупинися, мить, бо ти прекрасна!»; і хай зійдуть боги на землю, хай станеться диво, хай буде цей вечір осінній завжди, і ця вода студена, і сизе небо, і жовтий очерет, і зламаний холодний простір; бо що залишиться тобі, як все скінчиться? — лиш відгомін часів, лише короткий і легкий, мов змах крилець метелика, відблиск осяйного світла на мурованім камені вічності…

буде тьмавий холодний ранок, і скупе сонце прозиратиме крізь заплакану шибу на білий світ незмигними очима… останнього дня він прокинувся вдосвіта, якийсь час лежав незворушно, знову й знову перебираючи в пам’яті події останніх днів, нанизуючи спогади і вертаючись у думках до того, що тяжким каменем громадилося, осідаючи десь у найпотаємніших глибинах зболеного серця, а потім піднявся і вийшов босоніж у сад, ступаючи по холодній росяній траві і голими ступнями відчуваючи пружну вранішню вологу; жовтаве холодне сонце ще тільки-тільки починало сходити, кволо і неспішно надимаючись над сонним світом десь прямовисно над полями за Розкопаною Могилою; стояла насторожена тиша, від його ніг до високого неба, здавалося, вібрували невидимі струмені, які в’язали небеса з землею; він боявся — зайвим рухом, а чи й суєтною думкою — необережно порушити це сакральне німування високої трави і дерев у саду; він зупинявся і так незворушно стояв, не сміючи ступити бодай крок далі і прислухаючись до звуків настояної на пахощах розкішної серпневої ночі музики досвітнього інтермеццо… наступної миті він несподівано відчув нестримне бажання дороги, яке приходило до нього колись, у дитинстві, але чомусь лише напровесні, вечорами, коли стишувалися звуки гамірного життя, і фіолетові барви сутінків не могли погамувати нутряної тривоги і безпричинного неспокою в грудях; так чув він світ тільки тоді, напровесні, і більше ніколи; якогось березневого вечора, коли куций день згасав, і сонце догоряло за потемнілими вербами, він, ніби відчуваючи якусь нестримну силу, ступив за поріг принишклої хати і відчув — плечима, спиною, потилицею — довгу дорогу в сутінках вечора; там, попереду, була дивна сполошена тиша, аж тоскно дзвеніло у вухах, і гострі запахи раннього березня пронизували серце гострими ножами наскрізь; раптом захотілося розплакатися і голосно кричати — від нестримно-солодкого і разом із тим болісно-щемливого відчуття — чи то щастя, чи якоїсь радості неземної від передчуття дороги, а чи від болю пекучого, котрий так незвідано-солодко народжувався ось саме цієї миті десь глибоко в грудях, під самим серцем…

Leave a Reply