Сергій Демчук: «Я не бажав зробити героя ідеальним»

284

Сергій Демчук – представник когорти прозаїків, що ввійшла в українську літературу вже у ХХІ столітті. Його творчість розвиває тему спорту, зокрема футболу і боксу, що досі були побіжно представлені в українській прозі. У Сергія вже вийшло два романи – «Міжсезоння» і «12 унцій», – а ще один уже чекає на видавця.

– Сергію, як взагалі так трапляється, що живе собі людина – і раптом робиться письменником?

– У мене завжди були неусвідомлені прояви творчості. Я завжди малював щось у зошиті на останній сторінці – чортиків, емблеми футбольних клубів, назви музичних гуртів… Тоді я почав захоплюватися музикою і писати пісні для виконання під гітару. Відтак я почав цікавитися поезією, читати вірші. А вже після школи, десь у вісімнадцять років, зацікавився прозою. Якось прочитав книжку Андре Моруа – біографію Віктора Гюго – і мені самому захотілося спробувати писати прозу. Це були несистемні спроби. Серйозніше я почав писати десь із 2008-го, коли написав своє перше оповідання. Виходить, я вже давно пишу [сміється].

– Ти ще захоплювався спортом: футбол, бокс, карате. Як ці доволі брутальні активності поєднуються із письменницькою діяльністю?

– Я пізно захопився літературою – мабуть, саме через те, що у шкільні роки займався спортом. П’ять років займався карате, потім іще кілька років – боксом; їздив на змагання, уявляв себе чемпіоном і зовсім не думав, що щось писатиму.

– Одне іншому не завада. Гемінгвей був і спортсменом, і чудовим письменником…

– Гемінгвей, здається, ніколи не брав участі у спортивних змаганнях – лише тренувався в залі. Про нього ходило багато історій – наприклад, як він на тренуваннях у Парижі брав участь у боксерських поєдинках з іншими письменниками. Часом він отримував по пиці, і це просочувалося в пресу, через що він дуже нервувався.

Так, спорт письменництву не заважає. Але в дитинстві я відчував якусь суперечність. Спорт і музика мені здавалися несумісними. Я любив і те, і те, але вважав, що не можна одночасно стати чемпіоном з боксу і рок-зіркою, як Курт Кобейн. Або спортсменом і письменником. Одне з двох: або ти хочеш стати чемпіоном з боксу, або чемпіоном з літератури. Тож творчість спершу була на другому місці, після боксу. Але після випуску зі школи пріоритети змінилися.

– Але заняття спортом уплинули на твою творчість. У романі «Міжсезоння» ти порушуєш цікаву, мало описану тему футбольних фанатів.

Це вже третя грань – людина-вболівальник, що не відбулася як чемпіон із боксу. Часто такі люди опиняються серед футбольних фанатів. Ні для кого не секрет, що футбольні фанати влаштовують між собою поєдинки, «стрєлки», «стінка на стінку». І часто люди, які люблять футбол і займалися спортом, зокрема боксом чи бойовими мистецтвами, опиняються серед футбольних фанатів. І таких людей насправді багато. Тому не вірте, коли кажуть, що футбольні фанати не люблять футбол, і їм – аби побитися. Це неправда. Повість «Міжсезоння» – саме про це середовище.

– А ти це середовище знав зсередини?

– Так. У 2000-х я деякий час перебував у ньому, їздив на виїзні матчі.

– Із опису твого нового роману «12 унцій любові» складається враження, що він автобіографічний. Це так?

– Я використав під час написання свій життєвий досвід, описав усі етапи своїх захоплень. Мій герой займається спочатку футболом, потім – карате, боксом, а тоді захоплюється літературою. Щодо фактажу, то він не є повністю документальним; половину взято з реальності, половину – вигадано.

– Але головного героя ти малював із себе, зі свого дитинства?

Загалом, так. Але я намагався бути іронічним щодо нього, не ідеалізував його. Не думав, мовляв, от, він виглядатиме недорікувато в деяких моментах. Я не бажав зробити героя ідеальним. І, здається, добре з нього познущався [сміється].

«У першому раунді суддя зробив три зауваження нашому Льосі – за удар відкритою рукавичкою, а на початку другого Льоха відправив суперника у нокаут, і нас повели їсти пельмені.

Льоха був надзвичайно “корявим” і непередбачуваним боксером. Тренер його дуже любив, і мене – теж, тому й ставив нас у пару на тренуваннях, щоб ми доповнювали один одного.

– Як це одягати? – спитав Льоха в роздягальні, розгублено крутячи в руках захисну боксерську мушлю, яку ми позичили в бердичівської команди. Директор нашого клубу мав купити мушлю, одну на всіх, а також – кожному по капі, але пропив гроші.

– На носа надінь, – роздратовано гаркнув Ігор. Льоха так і зробив, він справді не знав, що та штука для паху. Для нас то були перші змагання.

Нашу команду поселили в невеличкому двоповерховому гуртожитку з височенними стелями. Десятьох – в одну кімнату з лікарняними койками. На вікні не було фіранок, у шибку бив в’їдливим світлом ліхтар. Вапняно-білі стіни спалахували в темряві, ніби рекламні стенди. Падав сніг, і блакитні тіні сніжинок бігали стелею, як таргани. Кілька разів за ніч директор нашого клубу підхоплювався з ліжка й поривався в кальсонах бігти за пивом, але тренеру вдавалося його вгамувати. Тоді він піднімав когось із нас і просив, щоб били в голову, а він ухилявся від ударів. Потім усі на якийсь час засинали.

Вранці ми знову йшли їсти пельмені. Директор замовив собі стакан водки і вкотре почав розповідати, як чемпіон надіслав йому ящик шампанського».

(С. Демчук, «12 унцій»)

– Як ти оцінюєш ситуацію в сучасній українській літературі? Кажуть, що термін «сучукрліт» відходить у минуле, бо він уважався окремим літературним напрямком для певної читацької аудиторії. Зараз же з’явилося багато літератури на всі смаки й для різних категорій читачів.

– На мою думку, теперішній час в українській літературі характерний саме тим, що кожного року з’являються все нові автори, зокрема автори, які не лише вміють писати, а ще й добре розуміються на соцмережах і маркетинґу.

В літературу приходить багато авторів, які можуть знайти шлях до читача, зацікавити його. І читацький інтерес до української літератури теж зростатиме завдяки таким авторам, що будуть підтягувати його. Це добре, коли в літературі багато письменників – як у Франції, Німеччині, Японії… Не так, коли є три імені, й усі читають лише їх.

Також з’явилося літературне агентство «Ovo», що за цей рік видало більше десятка нових авторів-дебютантів. Невідомо, хто з цих людей залишиться в літературі, але принаймні всі вони отримали шанс, і це круто, оскільки в нас було менше можливостей в цьому плані. Проте в нас досі дуже мало журналів, а якщо й друкуються твори молодих письменників, то видавці не завжди зважають на ці журнали.

– Є ще інтернет, мережеві видання…

Так. Власне, це очевидно, що літератури стає більше, вона переживає піднесення. Ті автори, що прийшли в літературу в 90-ті – на початку 2000-х, продовжують писати і вдаватися. Деякі перетворилися на справжніх рок-зірок, як, наприклад, Сергій Жадан, і мають величезну аудиторію.

– До речі, про рок-зірок. Кажуть, що сучасна література почала нагадувати шоубізнес. Письменники себе рекламують, виступають на телебаченні, беруть участь в різних шоу, куховарять на камеру…

– Це тому, що у читання як дозвілля з’явилося багато конкурентів: кіно, соціальні мережі, відео… Зараз у людини набагато більший вибір, ніж у радянські часи, коли в телевізорі було три канали, в кіно теж не дуже було що дивитись, – лишалося читати книги. Тоді вибір був менший. Зараз більше авторів, бо цензури нема, книжковий ринок – один із найбільших в історії України.

– Судячи з Книжкового Арсеналу, він таки чималенький. 

– Існує конкуренція за читача, тому щоб привернути до себе увагу, письменники намагаються десь засвітитися – в соцмережах чи у шоу. Це прагнення автора знайти свого читача.

– Чи існує в нас інститут літературних агентів? На Заході, приміром, це дуже поширено.

– Наскільки я знаю, сьогодні є одне літературне агентство – «Ovo». Можливо, були ще якісь проекти. Але саме зараз є лише «Ovo», і воно є першопрохідцем. Це не зовсім той варіант коли знаходять авторів, видають бестселери, отримують великі гроші і платять великі гонорари. В наших авторів мізерні гонорари через невеликі наклади, хоча вони й зростають останнім часом. Але в нас досі література є неприбутковою справою, тому інститут літературних агентів – лише у зародку.

Агенти – це круто. Не всі письменники вміють шукати видавців, читачів, рекламувати себе. В багатьох краще виходить писати. Я знаю людей, які добре пишуть, але, маючи сорок років, не видали жодної книжки. Літературні агенти могли б розв’язати цю проблему.

– Ти – досвідчений письменник, маєш кілька виданих книг. Що б ти порадив початківцям?

– Є така затерта фраза: «Стукати в усі двері». Я б порадив створювати коло спілкування з таких же авторів, як вони самі. Коли вас багато, хтось може знайти видавця, підтягнути інших. Ідеї генеруються швидше – можна влаштовувати літературні заходи, привертати людей, що цікавляться літературою.

І, звісно, виписуватись, писати якомога більше. Дуже мало випадків, коли люди одразу починають потужно писати.

– Які твої письменницькі плани на найближчі десять років? Чи будуть нові романи?

– Один роман я вже закінчив і збираюся видавати. Ще один у мене в роботі. Збираюся писати і по можливості видавати, а що з того вийде – подивимось.

Нещодавно на Форумі видавців у Львові в мене була презентація у «Книгарні Є». Також я беру участь у проекті «Літературний календар» на 2022-й рік, для якого фотографувався. Це ще один спосіб привернути увагу до читання.

Спілкувався Дмитро Княжич

Фото автора

Leave a Reply