Сергій Таран. Ієрархія смислів

Сергій Таран — український письменник, політолог і науковець.   

*        *        *

Привид з міжчасся приходить,

говорить про нові транзити,

нагадує про незакриті гештальти,

які тобі треба закрити,

з якими тобі жити,

з якими тобі не спати,

з якими тобі зачинити

усі порожні кімнати.

Привид з міжчасся затятий —

докоряє тобі помилками,

докоряє тобі думками,

на площах — чужими полками,

втоптує у глину сумління,

яку дуже важко

змити.

І коли ти,

розтрощений й втоптаний,

знову навчишся дихати,

знову наважишся знати,

вдивлятися в очі навпроти,

згадати

слова між рядків,

писати пером на папері, —

Привид з міжчасся піде,

тихо причинивши двері,

пообіцяє повернутися завтра —

або –

за кілька

життів.

*        *        *

Існує ієрархія смислів:

знизу — це найцинічніші?

Чи найсильніші?

Підводні течії

підмивають стіни

чиєї тиші?

Ієрархія бажань

завжди зрадлива —

тягне тебе у вир

їх химерна

злива.

Безкінечні числові ряди

не мають мети, —

там у кінці послідовності

все одно

будеш ти.

Ієрархія простору –

лише сіра брила, —

допоки

її не впорядкують

контури

твого

голого

тіла.

*        *        *

Серед мільярдів рівнянь,

і квадрильйонів їхніх ймовірностей,

які відбуваються з тобою у кожнім квантумі буття

ти ніколи не вирізниш логічних сенсів і патернів,

твій мозок не наблизиться навіть на мить

до тіні похибки формули всесвіту.

Але одного разу ти несподівано збагнеш

увесь розв’язок всесвітньої формули,-

коли пояснюватимеш

табличку множення

своїй доньці.

*        *        *

Ти падаєш

у прірви свідомості,

чи будуєш дитячі кубики логіки?

Де ти креслиш лінії долі

на міському асфальті?

Крейдою білою малюєш

закручені хроніки,

І визбируєш розхристані миті,

космічного спокою

варті.

*        *        *

Алгоритм щастя —

простий:

спрощуй рівняння,

як в школі —

спрощуй ікси,

речення,

чиєсь значення,

спрощуй смисли,

натяки, фантазії,

незавершені

побачення.

Спрощуй формули,

секрети краси —

до однієї голої цифри

аби

у нашому кіно

лишалися легкі закінчення

і рубані

чорно-білі

титри.

*        *        *

З нір запрілих під’їздів

виходять вершителі доль,

ламають усталені практики знАті,

трощать каркаси логічних пояснень і догм, —

на їх прапорах — слова демократії.

Чорнильною масою

виліплюють правду й закон,

бюлетнем й гречкою формують суспільну апатію,

сократів видючих вкАтують в землю й бетон, —

на їх тротуарах — число демократії.

По зрубаних головах

пігмеї крокують незгодні,

на короткі уми натягують суддівські мантії,

вершини атлантів рівняють на площі холодні, —

між ребер їм тисне – кров демократії.

*        *        *

Потяги пізньої осені

вантажать у іржаві вагони

тепло київських вулиць,

відвозять у далекі склади,

лишають порожні перони,

маскують у олив’яні тумани,

твої хитромудрі плани,

в яких вже не знайдеш мети.

Везуть повз сірі панелі,

повз стіни з німого бетону

твоїх сумних пасажирів,

яких ти лишив в самоті.

Везуть крізь проспекти похмурі,

крізь зимних бульварів хрести,

крізь площі, що втратили змісти

й калюжі,

де на самому дні

спочивають штандарти літа, —

їх вірні солдати

теж відходять за місто

й присягають помститися —

навесні.

*        *        *

Сорок моїх предків

нічого не можуть вдіяти

з військом чотирьох тисяч пращурів,

які жили у печерах,

які дим від вогню

шанували більше, ніж свіже повітря,

які пили сире м’ясо як вино,

які не знали шлюбу і закону,

але знали мову вітру

і кохалися як звірі.

Чотири тисячі дикунів

змушують мене

не носити краваток,

вбирати легенями прілу траву,

хапати тугі стегна,

не мати упину,

торкати кору дерев,

терти в долонях стиглі зерна,

годинами втуплюватися

на шмаття вогню

у ямі комину.

Вони силують забути

кому я що винен

і для кого я значу, —

вони змушують іноді

позбуватися сорока наглядачів,

ставати вільним

разом з тими,

хто ще не відав,

що таке

права і свободи,

тарифи і плани

і суд Того,

Хто все бачить.

*        *        *

Твоя безодня

не в центрі галактик,

де причаїлись чорні діри,

і не в пристрасті до того,

хто лишив тебе посеред весни

у присмерку

однокімнатної квартири.

Твоя безодня

не в мурах міст,

де заховалися дракони,

де уживаються цілком

пафосні гімни

й розбиті

дзвони.

Твоя безодня

не за мільйони кілометрів —

вона – поряд.

Вона –

у дзеркалі навпроти, —

ти побачиш там,

на дні низин

крижані гори,

крихкі

як спогад.

Спробуй вдивитися в неї

хоча би п’ять хвилин,

не відводячи

погляд.

*        *        *

Ненароджені вірші уявляються красенями

із срібними манерами

й точеними лініями.

Ти їх уявляєш брамінами білими,

які мовлять правильними форматами,

промінять моральними правилами.

Аж поки муза брудна з серцем пожмаканим

не прийде, смалячи ядучі папіроски,

не пихне в тебе випарами алкоголю,

і не скаже – ну, що, ідеалісте,

давай їх робити!

Автобіографічні відомості

Народився 1969 року у Києві. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Шевченка, а також із відзнакою – магістратуру Університету міста Амстердама (Нідерланди) за фахом «політологія». Тривалий час працював журналістом, згодом – дослідницька і лекторська робота у низці університетів та наукових центрів в Україні та закордоном. Захистив дисертації у Київському національному університету ім. Шевченка та в Академії Гуманітарних Наук ім. Олександра Гейштора (Польща.)

Хобі – суспільно-політична міфологія.