Ми вистояли ще один непростий рік. Рік розлуки з близькими, непоправних втрат, але й сил та хоробрості йти далі. Про це у нових текстах рефлексують українські поети та поетки. Український ПЕН ділиться добіркою з десяти нових віршів про війну.
Юлія Мусаковська
***
Коли він говорить,
навіть стіни обертаються до нього
всіма обличчями портретів,
у столів і стільців підгинаються ноги
вони стають перед ним навколішки, мов коні чи олені.
Ми притримуємо серця, щоб стрімко не вилітали з грудей.
Він розщіпає тісний комірець сорочки і випускає
нескінченну історію.
Ось за його плечима з’являються суворі, усміхнені,
прямолінійні, дивакуваті, прості і не дуже.
Ті, що ходять важкими шляхами любові
з баулом за плечима й автоматом напереваги.
Один із них постійно потрапляє в халепу, інший
вірить у пласку землю, той
рубає правду в лице всім чинам,
а цей віддає все своє товаришам без останку.
В приміщенні стає людно, безпечно,
тепло від їхнього дихання.
Думаю: як же не хочеться його відпускати.
Але він мусить іти.
Обертаю його слова тричі навколо запʼястя,
останні два стискаю в долоні – до кривавого сліду.
Вдома не можу відірватись від сина
З так само коротко стриженою головою.
Дмитро Лазуткін
****
одного вечора
серця наливаються радістю
і говорить той
хто світить немов ліхтар —
я начальник служби
звязків з громадськістю
на попередній посаді
я мав позивний поштар
мені подобалася робота
хоча по мені стріляли
і я також розряджався
іноді геть під нуль
багато моїх співрозмовників
пішли до вальгалли
і переважна більшість
загинула не від куль
вони ставали героями
це вибір — не мати вибору
не те шоб про це дуже мріяли
просто доля і час
зустрілися між посадками
і їх закрутило у вихорі
так як одного разу
може закрутить нас
покликами і відгуками
і дивовижними вчинками
наші життя наповнюють
ці степи й ліси…
в небі ранньої осені
що летить павутинками —
ночі стають холодними
глибокими — голоси
і ти між хмарами блискітко
засвідчуєш перетворення
вишіптуєш заговорюєш
висвітлюєш темноту
де ми тримаємо землю цю —
як можуть тримати корені
допоки планети падають
згораючи на льоту
Маріанна Кіяновська
***
знайомі загинули в азовсталі
внучка товаришки під час обстрілу на вокзалі
друга розстріляли під час допиту
вся сім’я знайомої була в маріуполі тобто вдома
а тепер невідомо
де чи ніде
син подруги загинув під бахмутом
друг загинув під бахмутом
друг пропав під бахмутом безвісти
син подруги загинув під бахмутом
син подруги загинув під бахмутом
син подруги загинув коло авдіївки
син подруги загинув під києвом
брат подруги загинув коло авдіївки
друга розстріляли під час допиту
знайомий помер від тортур під час допиту
однокурсник загинув
однокурсник моєї доньки загинув
донька подруги загинула
чоловік знайомої вбитий
чоловік подруги вбитий
батько знайомої загинув
загинув хлопець доньки знайомої
син подруги пропав безвісти
син подруги пропав безвісти
син подруги пропав безвісти
син знайомої в госпіталі помер від ран
син знайомої помер від ран на позиціях
розівало артерію
слів нема
це не слова
вже майже десять років пімста росте з землі як трава
віднедавна трава росте на руїнах вісімнадцяти міст
десь пологового десь висотного будинку десь школи
днесь небо ворогу пімстою очі коле
вітром світлом дощем і просто з неба водою
правдою і собою любов кличе до бою
руїни полів каліки садів убиті мости розбиті хрести
перебиті хребти доріг кличуть до бою
до болю кличуть любов’ю кличе до бою собою сніг
град і шквал збивають ворога з ніг
любов і більше ніж біль звуть іти захищати
свічечку букви «ї»
українське розсміяне вишиване і хрещате
кожен загиблий мій — наче квіточка букви «ї»
вбиті — усі мої
закатовані — всі мої
згвалтовані — всі мої
живцем закопані — всі мої
спалені — всі мої
слів нема під серцем розірвало аорту
це не слова
я трава всюди де тільки можу живу росту і триваю
тут і там я трава
ці не слова із болю моєї мови немов останці
але триває трава
пречиста армія світла
рядами шанці
несказане цебенить в окопах
слів нема невимовного ростуть острови
але трава радіється діється фотосинтез
робота зі світлом триває в листі трави
я трава робота зі світлом триває і кожен мій атом
ми ви ти він вона я вони
вишиване і хрещате я ми ти ви вони
відтепер робота зі світлом і світло
вчиться нас захищати
вже майже десять років війни
Сергій Жадан
1
Я все чекав, коли перейде час
і світла жила золотого шалу
промиється піском, коли стожалу
ламку печаль, з якою сперечавсь,
охопить протяг зимної тривоги,
пронижуть русла охололих рік,
і можна буде зважитись на крик,
і вірш постане з грунту і вологи.
2
І ось це золото, ця вагота зап‘ясть
опівночі, це дихання і тяглість
пробудження, слова, що з нами стались,
жорстокість, що забутися не дасть —
усе лишилося потойбіч листопаду,
потойбіч осені, потойбіч завмирань,
сходить ритм, і втримай, не порань
це сходження, цей плин, цю безпораду.
3
Уривчасто і хистко, навздогін
промовчаному, наче біль по втраті,
що прийде згодом, тлом у листопаді,
крилом на вітрі виростає він —
окреслюючи порубіжжя року,
різкий, як сплеск, важкий, мов поговір —
цей ритм, що повертається, як звір
крізь темряву, від мороку до вроку.
4
Вертаючись із тим, що хтось стеріг,
по зморі і виправі, по мандрівці,
гіркі блукальці, мовчазні мисливці —
ступають переможно на поріг,
приносячи утіхи і щедроти,
всі обіцянки, сутінки, чутки,
суворість шляху і розгін ріки —
все, що вдалось здолати і збороти.
5
Як звір, що довго віднаходив слід,
вистежував, сполохував, нагонив,
вертає ритм вокзалів і вагонів,
натхненний, мов пташиний переліт.
Звучи, звучи, тональносте зимова,
ця щедрість, до якої не привчив,
нічне світіння, як одна з причин,
тепло, як головна передумова.
6
Тривай, пташиний ґвалт нічних підпіль,
звучи, неспішна, непорушна зимо,
я ще тебе згадаю, ще нестиму
твій спів, як шанс заговорити біль.
Твій шум, як тло, з якого проросте
тоді, коли триматись буде нічим,
відбиток мови — точний і граничний,
відлуння голосу — графічне і просте.
7
Залучені у співи і сніги,
приречені лишатись і звучати,
ці діти, що стоять позивачами,
ці півчі з вічним відчуттям ваги,
і вміння завжди перейматись чимось,
і здатність далі говорити щось,
і подив від всього, що відбулось,
і вдячність за усе, що закінчилось.
Катерина Калитко
Дощ обіцяє довго, а тоді починається.
Скільки могли – тривали лагідні дні повільні.
І хоч усе на світі зараз – рима до слова «війна»,
хай з нами зможе статися щось понад смерть і війни.
Води старого болю врешті-решт закипають.
Відступімо від берега, не попекти би стопи.
Хай так побуде до ранку, ти її не чіпай –
обіцянку майбутнього, ніби новий правопис,
ніби інакше, гостріше звучання власних імен,
простір взаємного дотику, що, як повня, ростиме.
Тільки ось пам’ять, як сирота, нікому віри не йме,
пише щоразу власне на білих аркушах зим.
Та хай нас відпустять на волю її тугі письмена,
у поле, де всіх очищує і причащає вітер.
І хоч усе між собою ділять смерть і війна,
хай нам ще станеться те, що коять лише живі.
Бо, слухаючи тривожне серцебиття твоє,
пригортаю міцніше, аби віддати сили.
Бо по всьому, що сталося,
встає це світло взаємне
і чути навіть узимку горличі голоси.
Світлана Поваляєва
Відстані корелюють близькість плеча —
Маневрувати — нам, а ворогові — січА
Ти там не думатимеш, як підставити мені плече
У мене тут, у центрі столиці, наче в селі,
непроглядну темряву сніг січе
Тримаюсь обіруч за просмолену дерев’яну браму глупої ночі
Ич!
Жоден ще не облетів коло мене сич
А значить, жодна ворожа ракета не здійме ріллю
Дякую Збройним Силам України,
Молюся, не сплю
Молюся найперше (каюся, та не дуже) за смерть ворогам
Молюся за Чисту Землю усім нам
Молюся за точну, як Himars, відомсту їм
Молюся аби ми вистояли
СМС прилітає: «стоїм»
Галина Крук
Епоха
друга сигнальна система реагує на вислів «більше ніколи»
пришвидшеним серцебиттям,
ніби вуличні музиканти збилися з ритму
через перепад напруги і тепер надолужують
перша — тупіє і не вмикається
а вона стоїть і пританцьовує, така віддана,
як позичена наніч книжка — ніби усім нам треба встигнути
прочитати її до екзамену зрілості
питають, що вам запам’яталося із життя в ХХ столітті —
а нічого не запам’яталося, можливо те,
що навіть великому та іронічному Френкові Заппі
не пробачили спроби кандидувати на президентських виборах
ХХІ-ше — не таке, тут кожному можна
коли всі її сукні підуть на війну і їй більше не буде чим
прикривати голу правду життя, всі нарешті побачать,
яка вона страшна:
шрами від пожеж, сліди від затушених цигарок, порізи від скла,
близни від близькості
не треба нічого прикрашати, каже, любіть мене такою, як є
іншої мене нема
коли бог дає вам вигоряння, каже, це добре —
значить ви хоча б чимось горіли
грійтеся від теплого попелу
Ірина Цілик
Як ми вибачимо собі, як подякуємо собі,
що лишилися там, де кожен день – нескінченний бій?
Але як інакше, якщо тільки тут у доріг курних
стільки каменів спотикання і стільки історій в них?
Теплі тріщинки, пряний вітер, волошки і звіробій.
Наші мертві нам пишуть листи і кидають в скриньки снів.
«Ми в порядку, – кажуть, – у нас є достатньо міцних човнів.
Стікс розлилась, Харон запив, а все решта – лиш суєта.
Люлі-люлі. Поспіть спокійно хоч трохи поміж атак.
Маєм досить чиїхось коханих, донечок і синів».
Як я хочу забути, запам’ятати цю круговерть,
де за кожним із нас голодною сукою ходить смерть.
Скавулять щенята і тягнуть даремно пусті соски.
В тихім-тихім полі лежать незібрані колоски
та шматки ракети, що вгрузли у сіру промерзлу твердь.
Ким ми вийдемо з цього поля назустріч усім вітрам?
Ось портрет покоління – замість обличчя суцільний шрам.
Але разом із тим і посмішки ніжний та злий зиґзаґ.
Люлі-люлі. Живімо щасливо разом поміж атак.
Наш портрет покоління – любові зрощений перелам.
Олег Коцарев
ЯКБИ Ж МОЖНА БУЛО ЗАПАМ’ЯТАТИ
Ракети — мов паломники — тиняються від міста до міста,
Металіє втома і тягне донизу,
Але шлях триває,
Гортаючи порядком належним
Члени
Речення.
Птахи розганяються по дотичній.
Павутиння тремтить.
Хто ти, місто призначення?
У нас буде мало часу на знайомство.
Якби ж можна,
Якби ж можна було
Запам’ятати
Всміхнені мордочки
Твоїх дахів.
Катерина Міхаліцина
рудий півень у горлі сутінків
збирає по нитці голос
ця — за дім, якому немає імені,
але є місце де його поховали
під покровою листя
ця — за страх, якому немає назви,
але є місце, з якого він виростає
і тягнеться назустріч любові,
щоб вона його відмолила
ця — за радість, якої немає,
але у неї віриться, тихо і обережно,
як у полохливого бога,
що тільки-но вчиться ходити,
поміж мінами і затягнутими першим льодком калюжам,
на помежів’ї деокупованих територій
нитки снуються
горло сутінків ширшає
і новонароджений голос
рудого півня випурхує в світ
пій, півне, вперше
за себе і за кожного, кого
цей відчаїстий листопад
намагається проковтнути
пій, півне, вдруге
за ніч, яку перебрідаємо
по горло в темряві
пій, півне, втретє
во славу світанку, в якому
ми недорахуємося своїх, але
будемо на одну боротьбу вищими
пій
Фото: Максим Дондюк
Leave a Reply