Для Юрія Олеші Одеса була батьківщиною, яка дала йому сили протистояти тоталітарному режиму
Що визначає належність письменника до тієї чи тієї культури? Франц Кафка — єврей, що жив у Празі, — писав німецькою, проте мало хто думає про нього як про німецького письменника. Володимир Набоков довго жив у США й писав англійською, але назвати його американським письменником можна лише через силу.
Михайло Булгаков був киянином, але українським письменником цього автора, котрий поважав владу, не назвеш. Микола Гоголь теж писав російською і навіть визначив цілий напрям російської літератури, але як письменник залишився чужинцем, котрий бачив Російську імперію крізь призму глузливого здивування, характерного для заїжджого мандрівника.
А як бути з етнічним поляком і одеситом Юрієм Олешею, одним із найкращих письменників ХХ століття, який теж писав російською? (Його знаменитий, але складний роман «Заздрість» читав далеко не кожен, але дитячу казку «Три товстуни» знають майже всі, чиє дитинство минуло в СРСР.)
Олеша народився 1899 року в Єлисаветграді (нині Кропивницькому), дитинство провів в Одесі й бачив себе одеситом до кінця своїх днів. «Одеса! Повітря батьківщини! Тут починалося життя», — писав він у щоденниках уже в зрілому віці.
Одеса початку ХХ століття для Юрія Олеші була воротами до західної культури та вільнодумства. Ось як бачилася вона письменникові: «Це місто зроблене іноземцями. Рішельє, де Волан, Ланжерон, Маразлі, Діалегмено, Рапі, Рено, Боніфаці — ось імена, які оточували мене в Одесі — на розі вулиць, на вивісках, пам’ятниках і огорожах. І навіть за прозаїчним російським — Демидов — майоріло пишне вітрило Сан-Донато». «Я був європейцем», — писав він у радянські роки, коли, щоб вижити, потрібно було бути радянською людиною, яка відмовилася від західного способу мислення. Протягом усього життя Одеса залишалася для нього образом краси, свободи та цивілізації — на противагу радянській Росії: «Образ Одеси, що зберігся в моїй пам’яті, — це затінена акаціями вулиця, де в рухомій тіні ідуть півколом по вітрині маленькі іноземні літери. В Одесі я навчився вважати себе близьким до Заходу».
Волелюбного Олешу тішила відкритість до світу, соціальна мобільність і демократичність портового міста. Будь-яка людина могла побачити світ і дізнатися про нього більше, ніж учень гімназії. Так «син двірника без жодних труднощів вимовляв: Коломбо, Сінгапур, Гонконг». «Якось, коли він (син двірника. — А.К.) повернувся після недовгої мандрівки, виявилося, що він побував у Марселі й на острові Мальта. Світ був до війни надзвичайно великим і доступним. Я не сумнівався, що подорожі будуть найлегшою справою мого життя», — писав Олеша.
Та після революції 1917 року світ надзвичайно звузився. Живучи за залізною завісою, яка відітнула його від Європи, Юрій Олеша, котрий надихався з дитинства вільним одеським повітрям, залишився внутрішньо вільною людиною. 1927 року, коли терор почав ставати нормою й радянська влада вже безнадійно зміцнилася, Олеша видав свій знаменитий роман «Заздрість», де не побоявся написати про радянську ідеологію як абсурдну, мертвонароджену гидоту. Героя роману звати Микола Кавалеров. За словами Олеші, це автопортрет.
Кавалеров — професійний комік, який пише для вар’єте. Він невеликий на зріст, і красенем його не назвеш. Він тимчасово мешкає у великого радянського начальника, завідувача продовольчого тресту. Кавалеров закоханий у племінницю цього чиновника, мріє про любов і славу. Але щоб здобути бажане, він має прийняти радянські цінності. Та раз у раз Кавалеров відмовляється це робити. Навіть розділити вечерю з представником радянської влади для нього неприйнятно. Олеша та його герой — це воїни, озброєні проти радянського ладу тільки іронією. Наприкінці роману герой Юрія Олеші, як і сам автор, втрачає навіть ту дещицю, яку мав. І героєві, й авторові дуже страшно, але жоден з них не стає конформістом.
У романі «Заздрість» Олеша відважно пов’язує радянських ідеологів і радянські досягнення з образом екскрементів. Свого благодійника-комуніста оповідач, не соромлячись, описує у вбиральні за актом дефекації. Головне досягнення цього комуніста, його гордість — створена ним недорога ковбаса для радянського виробництва. Але наш ідеологічно непохитний герой описує це досягнення як екскременти, що виходять із заднього проходу. «Нарешті породу було виведено. З таємничих інкубаторів вилізла, погойдуючись важким хитанням хобота, товста, щільно набита кишка». Звісно, це не просто ковбаса, а символ нового й огидного радянського світу, його прагнень і цінностей. Хотіли створити осяйну утопію, ніби говорить тут автор, а створили щось нестравне — неїстівне й мерзенне.
Юрій Олеша жив за часів, коли жива була віра в те, що світ можна змінити талановитим віршем, блискучою прозою, влучним словом. Ця віра надихнула його на нечуваний за радянських часів ризик. У своєму романі «Заздрість» він безстрашно здійняв руку на святеє святих — Леніна та його мавзолей.
Спочатку мавзолей Леніна в Москві побудували під впливом ідей художника-авангардиста Казимира Малевича як простий куб. І в цей куб у прозорій труні поклали набальзамований труп вождя революції. Саме з цього куба з лідером усередині Олеша вирішив покепкувати, поставивши під сумнів велич вождя і створення його штучного безсмертя.
Герой роману «Заздрість» згадує музей воскових фігур, де в прозорому кубі лежить воскова фігура президента Франції Саді Карно, який помирає. 1927 року, тобто лише за три роки по смерті Леніна, гадаю, було неважко помітити, що йдеться не про Карно, а про Леніна.
Мавзолей побудували недавно, і форма куба для споруди була колосальною новацією. (Згодом мавзолей втратив форму куба, і його облицювали мармуром.)
Як і смертельно пораненого анархістом Карно, Леніна теж було поранено під час замаху Фанні Каплан. Якщо читач чомусь забув про цю деталь, Олеша йому нагадує в тому ж абзаці. Головний герой розповідає, що пише репертуар для естради й блазенські вірші про друкарку на прізвище Каплан. Але й це ще не все. Герой мріє, що колись і його увічнять у такому самому кубі: «…і буде на кубі дощечка: МИКОЛА КАВАЛЕРОВ. І більше нічого. І все».
Сучасники, найімовірніше, легко могли розпізнати тут глузування над відомим висловлюванням члена ЦК ВКП(б) і натхненника ідеї мавзолею Леніна Леоніда Красіна, який пояснював у газеті «Правда», що в будівництві мавзолею найкращою буде простота й «найліпше рішення» — на його стіні «написати просто: Ленін».
Ніхто за радянських часів не наважився так відкрито заявити, що труп Леніна — це банальний муляж, воскова фігура, а якщо вже комусь і місце в мавзолеї, то це маленькому, але безстрашному комікові.
Зі зміцненням влади Сталіна Юрій Олеша опинився серед опальних письменників. Його прилюдно лаяли на з’їзді письменників 1934 року. Він публічно вибачався, каявся й, звісно, був дуже наляканий, але дотримуватися приписів соцреалізму, писати оди Сталіну й сталінізму одесит Олеша не став. Не маючи змоги писати чесно, цей блискучий автор практично відмовився від творчої діяльності.
Проте й для мовчання потрібна була відвага — диктатура вимагає від людей постійного підтвердження лояльності. Повз Олешу котилася хвиля арештів. Майже всіх його близьких друзів було заарештовано, заслано, розстріляно, замучено на смерть у підвалах НКВС. Протягом усього цього часу Олеша був під наглядом НКВС, і його ім’я з’являлося в документах допитів, де, як і сьогодні в Росії, свідчення вибивали із заарештованих катуваннями.
Так поет і перекладач Валентин Стенич свідчив на допиті, що 1936 року, проходячи повз будинок ЦК ВКП(б), Олеша заявив: «А я все-таки вб’ю Сталіна». (Стенича, який не приховував до арешту свого неприйняття радянської влади, розстріляли 1938 року.)
Якимось дивом арешту Олеші вдалось уникнути. Можливо, його врятувала популярність «Трьох товстунів», чарівної казки про справедливу революцію у вигаданій країні.
Та в країні, де жив Олеша, ніколи не було справедливості. Навіть по смерті Сталіна він не ризикнув повернутися до белетристики. Але письменник і далі вів щоденник, і з цих записів ми дізнаємося, що до кінця життя він любив Одесу своєї юності й тужив за західними містами й країнами, де йому не судилося побувати: «Я все життя кудись ішов. Нічого, думав, прийду. Куди? В Париж? У Венецію? У Краків? Ні, у захід сонця. Ось і тепер іду, вже розуміючи, що у захід прийти не можна».
Нині, коли Україна обстоює своє право бути європейською державою, Олешу як письменника слід повернути його батьківщині. Його чудовий і сміливий роман «Заздрість» — це частина української культурної спадщини, орієнтованої на свободу, збереження людської гідності й демократію.
Анна Бродські-Кроткіна, завідувачка програми славістики в університеті імені Вашингтона та Лі у штаті Вірджинія (США), докторка філологічних наук, журналістка
Leave a Reply