Додому Новини

Андрій Содомора. «Утоптала стежечку…»

10

               Утоптала стежечку

                              Через яр.

               Через гору, серденько,

                              На базар.

               Продавала бублики

                              Козакам,

               Вторговала, серденько,

                              П’ятака.

               Я два шаги, два шаги

                              Пропила,

               За копійку дудника

                              Найняла.

               Заграй мені, дуднику,

                          На дуду,

               Нехай своє лишенько

                              Забуду.

               Отака я дівчина,

                              Така я!

               Сватай мене, серденько,

                              Вийду я.

Не знаємо, яке лишенько було в тієї, що «утоптала стежечку». Не знаємо, яку пісеньку – веселу чи сумну – заграв їй «за копійку» дудник. Якщо лишенько не надто важке, то розвіє його весела пісенька. Якщо важке – полегшить сумна: потечуть «дві сльози по личеньку» (як у пісні «Заграй ми, цигане старий…»), а з ними спливе й біль, що обтяжував душу… Бо якщо при важкому смутку – гучна веселість, то смуток важчає («Огні горять, музика грає… / Тілько я, / Неначе за́клятий, дивлюся / І нишком плачу…»).

Знаємо, однак, що цю пісню (саме пісню, а не поезію) Шевченко написав у Косаралі якраз тоді, коли його, «Мов за подушне, оступили… / Нудьга і осінь»… Знаємо й дивуємось: як це в душі сусідують чи й обнімаються протилежні почуття – якийсь дивний, всупереч тому лишеньку душевний стан… Кажемо: «Не бери собі до серця», не побивайся над собою: від сльози до сльозливості – один крок.  Замість сльози – іскринка, яка випереджує чи висушує сльозу. Хто не народився з нею – ніякі поради не допоможуть. Дівчина у цій пісеньці – саме такої вдачі, з іскринкою, з огником: «Отака я дівчина / Така я!»

Шевченкові, коли йому було геть невесело, промайнув у душі, мов на контрасті до тягучої нудьги, саме такий, навіяний народною піснею («Ой ходила дівчина бережком…») образ не схильної до нарікань, зарадливої, пустотливої козир-дівки, яка, як кажуть, б’є лихом об землю.

Й тут, коли йдеться про вдачу, про тип, зважуся навести грецьку епіграму, де бачимо подібне, з іскринкою, дівча, що підморгує нам з-поза двотисячолітньої далини:  «До́ркія – з хлопцями все: уміє вона, як пустун той, / Запросто в різні боки стріли Кіпріди пускать. / Звабно й очима стріля з-під широкої шапки ефеба*, / Плащ – на плечі, але він… не прикриває стегна» («Доркія» – «сарна», «сарночка»).

Утоптує й наша «Доркія» стежечку через гору. Й вона – між козаками, вторговує п’ятака, певно, й підморгуючи їм… Початок пісеньки – пейзаж (яр – стежечка – гора). Потім – базар, виторг… Далі – найнятий дудник і прохання: «Заграй мені, дуднику…» – парафраза рядків зі згаданої народної («Ой ходила дівчина…») І – підсумкове: «Отака я дівчина…»

Мало б вартували оці роздуми, якби ми не вслухались у ритми тієї пісні. Можливо, саме цей твір – найцікавіший зразок прадавньої єдності слова, музики, танцю. «Утоптала стежечку…» – проспівуємо різностопним віршем: тут – різновид античного гліконея (⌣⌣ –́ ⌣ | –́ ⌣⌣ ). За ним –  танечний притуп (–́ ⌣ –́), амфімакр, тобто короткий склад, обабіч якого – два довгі (у нас – два наголошені), стопа, яка наче «підтакує» дактилічній кінцівці попереднього вірша, радше припечатує притупом: «Отака я дівчина, / Така я!..» До речі, «я» на слух можемо сприйняти тут  як займенник, або – як закінчення: «Такая!» (в одному з варіантів саме так і було); згадується «Цвітка дрібная» Шашкевича: дрібна-я.

Подібні приспіви з подовженням голосних ми спостерігали в поезії «Косар». А щодо дактилічних закінчень, то вони, зауважмо принагідно, споріднюють нашу поезію з середньовічними піснями ваґантів, наприклад: Écce grátum et optátum / Vér redúcit gáudia… – «Ось і знову нам чудова / Провесна всміхається…» Це споріднення – й у внутрішніх римах, які так часто звучать у народній пісні й у Шевченка: «Рано-вранці новобранці / Виходили за село, / А за ними, молодими, / І дівча одне пішло».

Отож «Я два ша́ги, два́ шаги / Про́пила…» Слово «шаги́»  тут – із послабленим наголосом, «хилиться» до акцентованого попереднього (два), тому-то, як і в попередніх кінцівках («бу́блики», «се́рденько»), маємо фактично – дактиль: два́ шаги (–́ ⌣⌣), а не амфімакр: два́ шаги́ (–́ ⌣ –́).

Про якісь «запозичення» античної метрики, звісно, не йдеться. Відчувається, однак, спільність світовідчування, світосприймання на рівні слуховому, пісенному між нами – й давніми еллінами (аеди – кобзарі). Згадаймо хоча б знаменитий «адоніїв вірш» (–́ ⌣⌣ –́ ⌣), що так часто звучить у нашій поезії, в  усталених висловах, зітханнях тощо: «Дай, Боже, щастя!», «Ой, Боже, Боже», «Многая літа», «Ой ти, дівчино, / зарученая…», «Вечір надворі, / ніч наступає…», «Сійся-родися, / жито-пшениця», «хлопці-молодці»… Втім, читаючи античну поезію в перекладах, Шевченко, зауважуючи подібні ритмічні перегуки, пісенні «подихи», міг акцентувати їх і в своїх творах.

Навіть із цих тільки-що наведених прикладів бачимо, сказати б, «забаву» («розмаїття – розважає») з наголосами: нормативні – поряд з пісенними. Співаємо: «Многая лі́та…», і тут же: «Многая літа́»; «хлопці-моло́дці» (замість «молодці́»); «Ой ти, дівчи́но…» У Шевченка: «Загляне їм в саму душу / Гли́боко! Глибо́ко!»; «Щоб хрест-кайдани донесли / До са́мого, само́го краю».  Вчувається, ще раз прислухаймося, гра наголосів і в цій пісні: «Два ша́ги, два́ шаги́…) Наголоси, які, як і в античній версифікації, стосуються до пісенного ладу.

Не можу й досі віджаліти, що не записав пісні, яку почув (співали хлопці й дівчата, їдучи в автобусі на село з пів століття тому): перша строфа – нормативні наголоси, друга (ці ж слова в приспіві) – пісенні. Слово в ті часи ще було забавою, поважною забавою: до нього дослухалися, приглядалися (не забуваймо, що й «школа» для римлян – ludus (забава, гра), для греків – дозвілля (schole)). Тепер – інші, не зі словом, забави до смаку. Та й мелодійність мови якось дивно, спрощено, розуміємо…

Але повернімось до  «Утоптаної стежечки…» Бувають піснí без слів; тут, навпаки, – слова, що є піснею. Тож іще раз прочитаймо (радше проспіваймо, читаючи) цю дивовижну Шевченкову пісеньку. Вслуха́ймося, вдивляймось у неї – і наш Кобзар постане перед нами малярем, психологом і тонкого слуху музикантом (в античних таким був Евріпід, автор «Медеї»).

Вслухаючись, ми зловимо себе на думці, що дотикаємося, власне, до душі, настільки промовистими є тут, окрім ритмомелодики, кінцеві здрібніння, в яких – сердечність української пісні: «стежечка», «серденько», «лишенько»… Дотикаємося, через слово, до душі нашого народу – Шевченкової душі…

_________________________

* Ефеб (грец.) – юнак, що досягнув зрілості (18 років) і проходив військову службу (крислатий капелюх, короткий плащ, хламіда – традиційний одяг).
Для ілюстрації використано картину Юрка Коха

zbruc.eu

Leave a Reply