Додому Новини

Надія Гаврилюк. Поезія полеглих: Артур Павленко

19

Творчість Артура Павленка належить до крила експериментальної поезії. Філософію її можна окреслити, покликаючись на вислів Ролана Барта про не підкорену нормам енергію слова, що вивільняється внаслідок бунту проти мови нормативної (зіставної з офіційною, отже і цензурованою). Ця енергія слова розцінюється то як глибинна (в регістрі осяяння творчого), то як вторинна (ніби підводна течія, що має, проте, потугу змінити поверхневі води, як було в період футуризму). Від останнього в Артура Павленка – динаміка і принцип технізації, де важить не початкова (нормативна) цілість, а нова – складена / сконструйована з фрагментів: звуків, математичних символів (+ і -), знаків пом’якшення (‘).

Поет писав: “Якщо немає експерименту… то залишається комбінаторика і гра”. Артур убачав у експерименті мету, що переростає ігрове комбінування за принципом калейдоскопа. Непідготовленому читачеві може видатися, що автор довільно розкладає слова на літери і грається з ними, мов із кубиками. Втім, за цим стоїть прагнення винайти власну поетичну мову, що відображає і вислів митця: “Я серед них, але не з ними”. Мова для поета – також і мрія, щось, що лише видніється-мріє на овиді.

Назва збірки Артура Павленка дуже відповідна не тільки через молодий вік полеглого воїна, мрії якого не встигли повністю зреалізуватися. А і тому, що йдеться про сукупність вагомих для поета явищ і понять, які він осмислює з запалом і серйозністю молодечого віку: Нація, Воля, Родові цінності, Поезія (Вірші), Кохана. З останньою більшість і співвідносить жанрове означення лірика, що вказане у вихідних даних книжки. На це є підстави в словах: “Країні тяжко без митців… Мені без тебе…” Жінка не є звичайною ліричною героїнею, автор шукає в ній/з нею глибоких і справжніх здивувань. Окреслюючи паралель до кінця, жінка з його книги – митець, яка впливає і на країну-поета, на його творчі шукання.

З цієї аналогії, як мені видається, можна виснувати взаємодоповнювальні твердження. По-перше, Артур Павленко мислить себе самодостатнім творчим світом, окремою країною (звідси – прагнення неповторного стилю, власного розуміння Поезії, прози, віршів). По-друге, Артур Павленко бачить Україну як “країну-поета”, країну стихійного романтизму, якщо так можна висловитися. І цей романтизм не визнає пут диктату, але все ж потребує митця-державника, що впорядкував би пориви, вивільнивши їх вітальну силу для розбудови Держави. В дусі такої державницької романтики і висловлюється молодий поет:

Я мріяв про Революцію. Природну як стихію.

Кажуть, тридцятилітня війна.

Краще чистий дух Нації. Її найкраща Воля. Її найкраща логіка.

Питають всі, за що я воюю. За Українську Республіку, кажу.

І націоналізм буде… І Республіка… Хоча це лише мрії…

Коли Артур Павленко запитує: “Так треба походу… вона? того варта…”, читач відчуває: питання стосується не так доцільності шляху, чи цінності тієї, заради якої долається цей шлях, як того, чи дійсно вона – омріяна Україна, Поезія, Жінка. Про Україну поет пише: “Я раз бачив Сузір’я України. Великої”. Україна для Артура Павленка перебуває над приземленим світом і є орієнтиром, за яким можна знайти шлях. У тім числі – з війни, до Свободи, бо “коли Свободи нема… завжди є якісь обов’язки. Це жахливо”.  Свобода – не свавілля, але і не припис / примус. Свобода співмірна з Поезією як сенсом. І про це Артур Павленко говорить так: “Поезія – це і є максимальна людяність. Інші форми слова, спілкування тупо не мають сенсу. Все спотворять. Поезія… це така штука… купа запобіжників …щоб відкрити двері в невідоме… вхід у несвідоме… Чи вихід”.

Запобіжник на зброї запобігає вбивству з необережності, тож є на сторожі людяності. Знімаючи запобіжники, поет прочиняє двері у невідоме і несвідоме, проте – не в підсвідоме. За останнє, з погляду Артура Павленка, відповідає проза: “Проза – це примітивна рефлексія. Вона вся наче однакова – наскільки форма не дає глибшого змісту. Типу похід до психолога”.  Мабуть, із цієї причини в поета мало думок про війну та її опису: “Війна це якась форма самотності… Час взагалі по-іншому. Чи відчуження. Мені треба вижити… За дорогою… життя чи смерті Тут скиди, дрони і арта… І купи трупів. Жесть. Не можу до тями прийти; Настільки сумно, що аж.. Всі ці смерті.. Страх.. Ну, терор, страшно це все…” Зате є чимало описів снів і мрій. Поезія – також мрія, зокрема і про те, щоб заціліти: “Марю невідомими віршами Аби вижити”.

Йдеться не про не написані вірші, тимчасом невідомі автору та іншим. Швидше про небачені (дивовижні, виняткові), незнані, ще не відкриті. А також і про непопулярні (це одне зі значень слова невідомі).

Проте варто почати з першого. Бо дивовижа – не конче щось засадничо нове. Часто мовиться про дивне бачення того, що давно знане. Настільки давно, що “затерлось” у щоденному вжитку. Тоді око митця чи голос його відсвіжує барву і звучання, очуднює і повертає поезію в слова. В Артура Павленка це має присмак словотвору з філософською підсвіткою: “Доброжерливість. Такого слова в гуглі нема.”; “Садизм – жадібність. Мазохізм – жадібність навпаки, тобто псевдожертовність”. Як на мене, остання з перелічених цитат – не тільки про еротику. Це ще і про справжність: псевдожертовність / жертовність. А вона не лиш в коханні між чоловіком та жінкою, але і в любові до України, а також – до себе в Поезії / Поезії в собі.

Здається аксіомою: перш ніж розкладати слова чи образ на складники, варто відчути свіжість отого слова /образу як цілісності. Тут помічна поетична традиція. Застерігаюся: традиція – не тільки про класичний римований вірш у ямбічному ритмі, а й про різновиди авангардного (футуризм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм) вірша, і про верлібр, схильний імітувати східну поезію графічно чи образно. До прикладу, вдаване хайку:

суниці сережки

старі схови дороги

в тиші колосся впасти

Графічно, як і хайку, – трирядкова поезія, однак її складочисельна основа відбігає від класичної (5-7-5 складів), бо довжина рядків тут інша: 6-7-7 складів. Подібно Артур Павленко підходить і до класичної японської танки, зберігаючи змістові складові (природа і людина), але відбігаючи від формальних, адже замість усталеної структури (5-7-5-7-7 складів) дає власну (6-5-4-7-3 склади):

павутиння вишні

рожеві сурми

затуманять

перестогін лілеї

на карті

Найуживаніший різновид віршових мініатюр автора – верліброві катрени, в яких щорядка змінюється ритм, як у наступному (амфібрахій, хорей, анапест, хорей):

будівлі                              

сколихнули час                

бо кроти вимагали           

вічної опори                    

Інколи поет виносить літеру в дужки, змінюючи так нюанси сказаного, бо ж втримали – притримали від падіння, а витримали – не зламалися під вагою:

Все просто

настав день

парасолі не в(и)тримали

такої вологості

Як зауважено в слові про поета наприкінці збірки, Артур “часто казав, що не вміє писати довгими реченнями та робити описів”. Однак наведені вище катрени демонструють, як окрема деталь стає предметом поетичної замальовки, іноді й з філософським підтекстом, як у першому з наведених прикладів, де кріт – іще й агент ворожої розвідки. Загалом кажучи, тяжіння до короткого катрена може свідчити про бажання автора до врівноваженої і стабільної структури, що її символізує квадрат. З іншого боку, нескладно згорнути такі тексти до одного рядка, що налічує 21/22 склади.

Однорядкові тексти мають у собі щось від імпресіонізму. Схоплюють переливи барв, крізь які ледь-ледь проглядає  людина з її відчуттям свободи. В Артура Павленка в таких творах завжди використано дві барви – основну і доповнювальну, що їх око максимально розрізняє. Цей прийом зближає поета з художниками-імпресіоністами, водночас даючи змогу фіксуватися на кожній з барв, “перемикати увагу” і настроєву тональність. Аби не бути бездоказовою, наведу приклади:

закуті зорі втекли стежками злив

грозова цятка калини пробила іржаву тканину бузку

Зорі залежно від температури мають блакитно-біле, жовтувато-біле, біле, жовтувато-червоне, жовте чи червоне забарвлення; колір дощу сірий, сірувато-сріблястий. Калина – червона; бузок – блідо-фіолетовий, білий, блідо-рожевий; а колір іржі – коричневий чи коричнево-червонястий. Отож кольорова палітра обох текстів варіативна, що дає простір читачеві за умовним “мазком” бачити мерехтливу картину.

Миготять і сенси. В першому тексті: неволя (закуті) – звільнення (втеча) – сходження з небес / стежка очищення (стежки злив). Перший компонент через слово закутий відсилає до назв п’єс Есхіла: “Прометей закутий”, “Прометей звільнений”, “Прометей-вогненосець”, отже – до теми тиранії та свободи, що важлива і для Артура Павленка. Сюжет нагадує про сузір’я України, що фігурує в молодого поета, тож зорі – українці, що втікають із неволі через жертовність усім життям. З погляду колористики рух сюжету проєктується на кольори, що всі ніби розмиваються в срібно-сірому, втрачають чіткі обриси.

В другому тексті: гроза – не тільки блискавка чи грім, а і символ сили (і загрози); цятка калини – цятка цвяха (його головка); бо іржа – то про метал насамперед. Іржава тканина – коричнева з червоною плямою крові як знаком поранення. В підтексті мотив жертви-смерті й окремої української людини-цятки.

Поезія сучасного авангардиста Артура Павленка генетично споріднена зі знахідками Михайля Семенка, що їх підхоплює і Юрко Позаяк, а саме: принцип поступової редукції, втрати звуків у слові. Не віднайдемо ні цілісного тексту на початку чи наприкінці вірша, ні рядків із суцільних голосних. Але є фрагменти слів, які відчитуються. До прикладу, ось це:

крига во

/ди}

мли»ййлла

чи(ссь\ду}-яно

Може бути прочитано “кригаво” – вкрите кригою. Правомірно відчитати протиставлення “крига / води”. Однак склад “ди” (як і “ду”) охоплено символом математичної множини. Він позначає єдність двох (жанр текстів А. Павленка – лірика, пам’ятаймо!) чи то як продовження (за аналогією до дилогії), чи то як подвійність (за аналогією до дуальності). Значок » – синонім павзи після “мли” –  туману. Тоді “-яно” – морфема з ознакою прислівника на зразок незрівнянно. Коли сприйняти фрагмент “-яно” як єдине слово (цьому сприяє скісна риска перед “ду”) – отримаємо припустимий варіант: духмяно. Всі ці експерименти показують різні грані кохання: взаємно перехідні (крига, води, мла) і взаємно заперечні, залишаючи відчутний, але прихований аромат кохання. З іншого боку Ерос сусідить Танатосу. Це демонструє фрагмент іншого тексту:

а.р влоно. ціле

…чи сме.рт’ ожити

згук… тане та рне

плі… сті й

стоми м леті

ті м

вли є та

ть   

Згадка про лоно – пряма вказівка на Ерос: близькість закоханих і зачаття нового життя. Ближче до завершення тексту зринає мотив смерті, адже “…чи сме.рт’ ожити” доволі легко реконструюється в чи смерть ожити. Нависання смерті воїн відчував над собою постійно (чи смерть?) і прагнув повернутися до життя (ожити). Простір оживання – звук. Він візуально тане (губить склад “не”, перетворюючись на “та”: тане – та), але набуває потужної сили: рне, тобто рине. Далі буквально чуємо команду до пострілу (“плі..”) і зупинки (сті й).  Тут знову перемикаються регістри і смерть заступається коханням, Танатос Еросом.

На це вказують буквосполуки “леті ті м”, які є фактично подовженим від летім – наказової форми дієслова, що передбачає бодай двох осіб. За аналогією утворено “стоми м” – стомимось. А фінальне “влиє тать” повертає до лона, в яке буде влито сім’я, щоб життя тривало. Хоч і конотація смерті звучить приглушено: тать – злодій, а влити – зробити частиною (не конче налити). Кулю можна влити в тіло як цятку-крапку і принести смерть (сме.рт’).

Запобігти смерті може слово про поета, щоб він не став одним із багатьох (цяткою серед інших вояків, що полягли). Тим більше, що експериментальна поетика його віршів робить постать Артура Павленка чіткою й унікальною на тлі авангардистських шукань його попередників.

zbruc.eu

Leave a Reply