Оксана Нахлік. Парадоксальне мереживо вічности

15

Мориквас Надія. Танець спійманої рибини: поезія. Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2023. 128 с. : іл.

Кожне нове видання Надії Мориквас – подія в нашій сучасній літературі. «Танець спійманої рибини» – чергове підтвердження то́му. Ця поетична збірка читається-літається на одному подиху. Одразу ж зауважу, що назва її – своєрідне загравання, оскільки лірична героїня «Танцю…» – вільна, невловима й водночас близько приступна, суголосна тим читачам, що на її хвилі.

Поетичне письмо “неспійманої”, але “добровільно явленої” – наскрізь імпресіоністично екзистенційне як за змістом (непередбачуване ширяння душі просторами вічности: «без сумнівів і перспективи | але який це був | прекрасний лет» – с.  36), так і формою (без перепон – розділових знаків: крапок і ком).

Збірка чітко структурована і з любов’ю нам подарована.

Літературний побратим Богдан Смоляк назвав своє передслово улюбленим Надіїним замовлянням-сповільненням: «лельом-полельом», а син – художник Юрко Мориквас огорнув-увиразнив вірші символічною графікою.

Як зазначено в анотації, «Вододілом на два розділи книжки [«Відміни» і «Помежів’я». – О. Н.] послужило помежів’я тисячоліть [другого і третього. – О. Н.], яке невідворотно привело наше покоління до нових випроб». А отже, як слідно зі збірки, і наростання тривог.

Обидва розділи складаються із тематично-настроєвих циклів (у кожному розділі – по три цикли).

Уся ж збірка обрамлена/об’єднана знаковими мініатюрами. У заспівній центральний образ-рефрен – «промінчик | свободи | цей погляд ласкавий | що ним доля грайливо | сяйнула з люстерка». Саме цей «промінчик» – «як вибір» (с. 11) – пронизує усю бузкову книжечку «необачної», бо довірливої, безборонної і глибинно щирої, часом самоіронічної, але завжди бажаної для поціновувачів:

спинитися – і відпустити

собі усі гріхи вчорашні

й по нитці насукати світла

на сорочину необачній

і знов навчитися чекати <…>

(«прокинутись і притулитись…», с. 37)

Фінальне «па» «Танцю…» – буттєве кредо Надії. Про нього – наприкінці рецензії.

Лірична героїня «Танцю…» напрочуд мінлива.

Буквально у другій мініатюрі циклу «пауза рівнодення» (перший розділ) Надія Мориквас лаконічно-містко фіксує парадоксальність духового простору, в якому ширятиме протягом усього «Танцю…»:

вибираю

цей простір і час і дорогу

добровільна заручниця

невідворотности –

цього синього неба

над головою

цеї ніжности і несамотности (с. 12).

Поетеса вільно бавиться традиційними мотивами та образами, зокрема метафорично інтерпретуючи народнопісенні:

дівчиною-рибчиною

пройду-пропливу

по краю землі

по самому споду –

осягну суть океану

<…>

а ти любий Данчику

пливи собі по Дунайчику

поплинь-поплинь –

по однім дунаї

по другім чи по третім

а я – по землі

а все одно стрінемося

хоч я для тебе –

і завелика риба (с. 13).

У «маленькій [а насправді глобальній. – О. Н.] поемі» «танці на льоду» анатомія душі ліричної героїні злита із круговертю навколишніх подій. Поетеса не конкретизує їх, лише напівтонами передає емоції від спілкування з непевним коханцем, прочування мінливих пір року та карколомних політичних подій. Первісне зухвале гірко-іронічне сольне звертання до втраченого коханого поступово трансформується у потужне, стійке «ми»: Україна – нація – надія:

в кінці століття

ми танцюємо на льоду –

не чекайте що ми

впадем

як нахилена вежа в Пізі –

ми втримаємось

нам акомпанує вітер (с. 47).

О, так! Природа – чи не найтривкіша опора.

Зворушливо спокійна і лагідна, євангельська дитяча довіра прострумовує із житейської міні-притчі «спекою припечена» (цикл «біг»):

мій сину то – химера

ні мамо це – земля (с. 49).

Знакова для Надії Мориквас взаємоперехідна тріада “душа – космос – природа” чи не найчіткіше виражена у вірші, назва якого стала назвою збірки:

я танцюю свій танець

по впійманій щуці

а може – танець

спійманої рибини

бо не вийти за межі сенсів

які визначила колись (с. 51).

Тут – черговий класичний парадокс: «я» – вільна і, водночас, – обмежена. В цілому ж збірка залишає відчуття вільної, крилатої душі. Вочевидь тому, що душа ця наповнена світлом, очищена морем, позачасова (вірш «одинокою подорожньою у древню воду забреду…», с. 52–53).

Надія Мориквас немислима без улюбленого львівського закутка (свого часу мешкала там) – йому й присвячений цикл «кінець літа на Левандівці»:

відважною

марнотратницею

переживаю літо

повна по вінця

палких сподіванок

що осінь

не остудить

мене (с. 55).

Можна лише милуватися і дивуватися, як знайомі українські слова у трансформації Надії набирають несподіваного, та одразу ж прийнятного і навіть цілющого звучання. Здається, чи не кожна чутлива читачка, знайде себе в них. Проте вже в іншому, ще незвіданому ракурсі, щойно відкритому завдяки поезії:

заходжу в осінь –

із острахом

перед її спокоєм

із подивом –

перед її спокоєм

із хистом

по-новому говорити

і вірити тобі й любити –

беззахисна

перед красою суму (с. 57).

А от чоловіче, в інтерпретації Надії Мориквас, – то звабливе, то загрозливе: «зорі на дні криниці» (с. 59). Поєднання трьох поезій – «ти не чаруй мене безоднями криниць…», «не блищать на дні криниці…», «моя журба зі мною…» – методом підхоплення [останнього рядка попереднього вірша першим рядком наступного. – О. Н.] творять тужливу й водночас скрашальну в’язанку посеред циклу. О́брази самозаперечувальні («не блищать на дні криниці | надії зірниці»), звукові, означальні («не дзвенить відро»), умовно-зорові («темний колодя́зь подвір’я | як конов’язь безнадійно міцно туго | душу прив’язав»), гра слів, поєднання реального/побутового й віртуального/духового («десь вітри кричать | і мости тріщать | від моєї туги | а тут | – дико й тупо – | у квадратній рамці | місто без дерев | і не чутно птаха | ні жодного звуку») – все це сконцентроване в одному вірші! Безсумнівний художній набуток у передачі вершинної туги: «без сліз моя мука» (с. 60).

Мотиви збірки – «вічні», та їх вираження багатогранне. Ось як лагідно бринить самота:

червоно-рудий собака

здивований і один

блукає навколо дому

немовби чекає мене

фігура його граціозна

у вірних очах – печаль

немає на світі нікого

хто б до мене його прислав (с. 62).

Триєдине сплетіння “душа/космос/природа” – найвизначальніший маркер самобутнього «Танцю…». Метафоричний «вірш про левандівських метеликів» якнайточніше передає найтонші порухи субтильної ліричної душі: неможливість «жити при зачиненім вікні», «приреченість» «на світло» й неминучість «болю» «обпалених крилець» (с. 63).

Буквально кожен твір збірки – то поетична новела, фрагмент сповіді-мережки, тонко вирізьблена перлина чутливої, глибинної, досвідченої мудрости.

Самотність ліричної героїні «Танцю…» не самотня, бо злита з природою, оперта на вічне. А трагічність земного буття – естетизована. Тому-то й малюються такі розкішні пейзажно-філософічні картини:

цвіте над цвинтарем осінній сад

цвіте безвітряно і мовчки

тут найтихіший листопад

листки роняє на горбочки

що нетривкіше золота листків

що нетривкіш надій людини?

Єдина певність у житті –

Цей листопад єдиний (с. 64).

У вічности немає часу, аналогічно й у поезії Надії Мориквас. Так тимчасова подія шлюбної церемонії проєктується на дальший шлях:

і молода не бачить

що іде крізь дощ –

крізь вітер

бруд і муку

їй янголята пронесуть

весільну білу сукню

якби ж то на життя

узяти їх з собою!

щоб непорочною душа

завжди з очей

так струменіла

У вічності/реальності біблійний сад-рай стає «осіннім» («під каблуками мокре листя»), і найбільше хочеться «перейти» його: «із глини» «вийти на дорогу». Та чи не стане «ця» «мандрівка» «як біда» «єдиним золотом», яким можливо буде «похвалитися дітям»? І – якщо це питання риторичне, то рефрен-пуант «мені ж бо тільки | через сад пройти і від лиця відвести мокрі віти» звучить уже смиренно-прохально на відміну від завзято-нетерплячого попереднього «мені ж би тільки перейти цей сад». Віртуозність – у нюансах: «перейти» – це тимчасовість, а «пройти» – здолати/дати собі раду; «я мокре гілля мовчки розведу» – наче завісу, що заступає мрію: «ще поцокочу | на підборах чистеньким тротуаром». Утім, мрія трансформується у долання перешкод: «і від лиця відвести мокрі віти». Від лиця – у Надіїній інтерпретації – як чести, бо всі її вірші взаємоперехідні/взаємопов’язані, зі впізнаваними й водночас оригінальними образами. Лірична героїня Мориквас не надягає масок, тому й ототожнюється із самою поетесою, котра щиро висповідує своє найсокровенніше: душу, кредо, взаємини, «щоденний вибір» («лиш правда – чи брехня | лишень життя – чи скніння | лиш віра – чи безвір’я» – с. 70), творчі муки («то – інтервали пустоти | між іскрами таланту | і білим простирадлом | породіллі» – с. 74).

І – на цій сповідальній ноті – легко долається «помежів’я», що відкривається циклом «спрага поезії» – насправді продовженням космічно-пейзажно-психологічних «відмін» попереднього розділу.

Вершинність самовираження авторки «Танцю…» – у тому, що, прочувши «безвічний» невблаганний «цикл» ночі і дня («ясне перетікання | небесного вогню | і божої роси» – с. 79), вона перенесла цю, незрідка парадоксальну, та все ж гармонійну, взаємоперехідність у свою життєтворчість. Логічно, що усвідомлення Усемогутнього породжує одну-єдину пораду – і собі, і читачам:

тож помовчи…

і ще одне розчарування

пошли за вітром

як листок (с. 79).

У Надії з «розчарування» народжуються вірші:

чи правда що поет

який пережив біду

напише ліпше?

(«танці на льоду», с. 46)

Питання – риторичне, а відповідь – віршем, і не одним, а, зокрема, ось таким: пронизливим, безособовим віддзеркаленням типової ситуації:

і що тебе

від нелюбові захистить?

вже відлітають кораблі

як настрої примарні

живуть єдину мить

лютневі проліски

забуті поспіхом в кав’ярні

забуті поспіхом в кав’ярні

найкращі з слів

любови сподівання

розтане в небі слід

за кораблем останній –

лиш мить переболить (с. 80).

Найкраще сповідається, коли є співрозмовник – споріднена душа. За такого Надія Мориквас обрала В’ячеслава Гука – друга «з далекого Криму», поета «з далекої Таврії», присвятила йому в’язаночку з трьох мініатюр «віщий півень». Може, тому, щоб підтримати В’ячеслава під час окупації його рідного півострова російськими руйнівниками, заохотити до писання, бо ж «поезія не прощає відступництва» (с. 86): «талант як і талан – від Бога | не бійся – увійди – двері завжди відчинені». А може, тому, щоб самій признатися у любові до моря, яке «колись» «забирало» її «втому» «й лягало до ніг ласкавим звіром | безпечним для втаємничених». Або тому, що, означивши В’ячеславові вірші як «про мене для мене», їй «не однаково» [алюзія на знаменитий Шевченків вислів. – О. Н.], як «звучить» (с. 87) цей поет.

Наступна мініатюра циклу «спрага поезії» – «шукаючи сенсів…» – також про море, його «непідробну правду» (с. 88).

Упізнавана (за настроєвістю і біографічними деталями) для своїх багаторічних поціновувачів, а водночас свіжо проявлена Надія Мориквас – у сповідально-асоціативному вірші «на березі Вісли»: качечка-«крячка», що «чистить пір’ячко», праця над перекладом Тетмайєра, «трохи сонця | над мерехтливою водою» (алюзія на назву роману Франсуази Саган «Трохи сонця в холодній воді»), «безмір самотности» і «краєчок синової фотографії | визира з блокнота». І, врешті, довірливе, беззахисне, по-своєму сміливе, вражаюче одкровення із самого денечка зболеної матеріальними випробуваннями нематеріальної душі: «він [син. – О. Н.] – зі мною | у цій подорожі | дарма що грошей заледве стало | на один квиток». Усупереч (а чи завдяки?) матеріально обмеженому талану талант поетично-містичний – безмежний. Його «стало», зокрема, і на це дежавю: «на один ковток | вечірнього повітря | над річкою | де я вже була колись | здається не в цьому житті» (с. 90) – видіння раю, генетично закладеного Творцем у чисті, совісні душі.

Композиційний перехід до циклу «Виногірська осінь» також настроєво плавний і формально вправний – через завершальну мініатюру циклу «спрага поезії» «не вбережусь від смутку…»: «іде кудись | годинник» (с. 91), а читачі заходять в одухотворену Надіїну осінь (то пору року, то період людського життя):

хатка моя пахне яблуками

зітхає горіхами

червоніє ягодами

пливе собі між зірками

над Виногорами

(«як вивірка зношу до хати…», с. 100);

нові люди не толерують

наших споминів

і не сміються з наших жартів

а наша меланхолія

потребує коментарів

(«друзі мої ровесники» (Богданам), с.105).

І, знов-таки, традиційні мотиви, виспівані акцентовано й пропущені крізь «потенціалістичне» (широкомасштабне), а не «калейдоскопічне» (егоцентричне) [терміни Віктора Франкла. – О. Н.] світосприйняття, хвилюють, милу́ють, дарують неоціненну духову насолоду, спонукають до особистісних роздумів і – власної творчости.

Вірші завершального циклу збірки – «тривога» – перегукуються як із прадавнім біблійним сюжетом (мініатюра «вже Мати Божа…» – с. 109), так і з теперішнім апокаліпсисом:

<…> люди із світлими німбами

освоюють землю цю

а інші – з коронами темними –

виношують лють і ненависть

нагавкають зло і війну

Концентрат тривоги – в невідомості: «і хто із нас переможе?».

Цитований вірш «цей безмір цей вир зелений…» – іще один міні-шедевр у вираженні основної думки, яка звучить благанням-рефреном-кінцівкою-пуантом, зміст якого стає зрозумілим щойно після повторного читання/прочування «безміру…». Адже це прохання уже висловлене на початку вірша, одразу ж після тривожного запитання: хто – «світлі» чи «темні» – «переможуть»? Однак – знівельоване, здавалось би, «примирювальним» розмислом про те, що «в Бога усі богорівні». Тому-то так спершу непомітно, а після усвідомлення – життєствердно й обнадійливо звучить єдине для усіх теперішніх «світлих» благання-сподівання: «дай Боже дай Боже щоб ми» (с.  111).

Істинна опора Надії – в духовому: «серці», «що тримає світ». Світ, який розколовся надвоє: мирний і збурений війною (вірш «там де нас нема», с.  112).

Не перестаю захоплюватися метафорично-притчевим письмом мисткині, зрілі вірші котрої («давні та нові» – анотація, с. 2) «приречені» «на довершеність» (с. 101). Бо хіба можна ще довершеніше висловити особистісно-колективну позицію-бажання теперішніх «світлих»:

<…> стою на двох –

пильную рівновагу

мій син мій дім

моя країна –

моя війна моя любов

мені ж би тільки

встояти на двох

(«моє село моя ріка», с. 113).

Фінальне «па» віртуозного «танцю» Невловимої/Стійкої звучить як кредо: «Не прожити б не своє життя». Надія проживає своє: просвітлює, просвіщає, надихає, обіцяє – потужністю свого таланту – іще диво-книжечку, і не одну… Із Винової гори і Джерельної води… Дай, Боже!..

zbruc.eu

Leave a Reply