Тези з виступу на конференції «Уроки війни й майбутня відбудова країни та суспільства» в Українському католицькому університеті у Львові
Спробую відповісти на питання, коли це все почалося? Від якого моменту ми можемо краще розуміти, що діється?
Моя перша теза: це почалося 1914 року з початком Першої світової війни. Тому що саме Перша світова війна поставила українське питання як питання геополітики. То було вперше. Це треба розуміти дуже чітко. Воно не існувало перед тим як питання геополітики. Але існувало після того і продовжується дотепер – ми далі це побачимо.
На жаль, українська історіографія не завжди може це побачити, бо ми надто близько до цього питання. Ми – всередині. А треба мати якусь певну перспективу.
Ярослав Грицак
Моєю наснагою була книжкаДомініка Лівена, яка вийшла 2015 року, де він писав про розпад Росії й імперську війну. Перша фраза цієї книжки – що доля світу в цій війні найбільше залежала від того, що робилося в Україні й довкола України. Лівен додав іще спеціальну примітку, що писав цю книжку ще перед Євромайданом – і що це не вплив Євромайдану, а об’єктивна реальність.
Те саме пробував говорити нам усім і всьому світові Тімоті Снайдер. Друга світова війна, політика Гітлера були головним чином про Україну і навколо України. Що ставалося з Україною – визначало значною мірою долю Європи і долю світу. Це важко усвідомити, бо це звучить трошки як мегаломанія. Але це ствердження факту, що Україна є не просто геополітичною територією – а геополітичною територією, де вирішується доля Європи і доля світу.
Якщо можна з чимось порівняти, то я б порівняв із Палестиною, де дуже віддавна тривають місцеві конфлікти, реґіональні конфлікти. Можна б було говорити і про Кавказ чи про Югославію – але ми знаємо, що вони не мають такого геополітичного значення, як Україна.
Я позичу собі тезу посла Яна Томбінського: «Україна є game changer, це територія, де міняються правила гри. Ми не знаємо, яким буде світ після цієї війни – але ми знаємо, що значною мірою це буде визначатися тим, що буде робитися в Україні й навколо України».
Друга теза: хоча українське питання стоїть на порядку денному вже сто років, це питання завше стояло в умовах, коли українці не мали своєї суб’єктності. Це було питання про українців – але без українців. І те, що це питання вирішувалося без українців, коштувало українцям дуже високу ціну.
Якщо проводити порівняння з Першою чи Другою світовою війнами (я не буду спекулювати, чи це вже Третя світова війна, чи ми йдемо десь-інде), то ключова несхожість: вперше українці мають у цьому питанні суб’єктність. Це важливо усвідомлювати. Бо це показує, наскільки високі ставки світу. Й означає, наскільки високо ці ставки підіймаємо ми самі в циклі гри.
Однією з ключових причин поразки національних питань і визвольних змагань була відсутність геополітичної підтримки. Історики постійно думають, чому програла Українська революція, шукають причини: селянська нація, неготовність еліт, соціалізм і таке інше. Без сумніву, ці речі грали певну роль – але не вирішальну. Бо більшість сусідів, які отримали державність сто років тому, мали ті самі проблеми, але з них вийшли.
У Рона Суні є прекрасне порівняння національних рухів російської імперії перед війною, перед 1914 роком. Він пише відверто, що український рух був сильнішим, ніж литовський – але литовці дістали державу саме тому, що Литва не була геополітично важливою, а Україна була. І тому вирішальне в їхній долі те, яким було рішення цих найбільших геополітичних гравців.
Так сталося, що 1914 року геополітичне питання було прив’язане до німецького табору –до центрального, скажімо так, табору. Якби німці виграли війну (а ситуація вже виглядала так, що німці війну виграли), то в мене нема сумніву, що Українська держава б устояла. Вона б не була досконалою – була б приблизно такою самою, як сусідні Польща, Румунія. Але час би зробив своє. І тепер ми б були в іншій категорії. Цього не сталося, на жаль. Це сталося лише зараз.
Тепер неможливо собі уявити розв’язку українського питання без українців. За означенням це буде мати вплив також на європейську і світову політику. І це вперше.
Тімоті Ґартон Еш зауважив іще після першого українського Майдану: в чому особливість українського питання? Це одне з тих небагатьох питань, яке єднає Вашингтон і Брюссель. Щодо більшості інших єдності немає, немає осі. Але коли виникає українське питання – ця вісь відроджується.
Це був один із найбільших прорахунків путіна. Тому що путін думав, що у разі агресії росії Заходу не буде, не буде його єдності. Бачимо, що він прорахувався. Звичайно, ми можемо мати до Заходу певні – слушні – претензії. Водночас розуміємо, що Захід існує. Я скажу більше: наявність чи відсутність Заходу пов’язана з Україною. Захід не є константою – він то з’являється, то зникає. Що більшої ваги набуває українське питання, то більше Захід проявляється.
Третя теза. Українське питання є одним із багатьох питань, які існували у світовій історії. Назву єврейське питання, німецьке, польське – всі вони мали геополітичну важливість. Скажімо, у XIX столітті найважливішим було польське питання. Про це говорили, умовно кажучи, до 1860-х років, до Січневого повстання. У XX столітті найбільшими питаннями були єврейське і німецьке. Далі залишається російське питання, розв’язки якого досі не видно.
Російське питання, може, буде питанням XXI століття. Але моя теза: виглядає, що нарешті видно розв’язку українського питання. Українське питання, здається, нарешті стоїть дуже близько до своєї розв’язки. Що я маю на увазі під розв’язкою? Завершення великих трансформацій – так, як було з поляками, німцями чи євреями. Перетворення України на нормальну державу з нормально функціонуючою економікою, із перспективою долучення до G20 і так далі. Це – нормальність. Подивімося на сусідню Польщу чи Ізраїль, щоб побачити, куди ми маємо прийти.
Україна за тридцять років зробила дуже багато спроб і невдач. Але останні вісім років ми йшли дуже швидко. Я вживаю метафору: Україні залишилося пройти останній кілометр на тій великій дистанції. Але останній кілометр – найважливіший і найризикованіший. І, власне, війна нам цю ситуацію змінила. Але війна змінила цю ситуацію й так, що ми можемо пройти цей кілометр дуже швидко. Значно швидше, ніж раніше. Війна робить неможливі речі можливими і дуже прискорює час. За три місяці ми отримали статус кандидата у члени ЄС, якого не могли дістати тридцять років. Це дуже важливо. Так, війна – це катастрофа, тут нема про що навіть говорити. Але одночасно війна – це великий прискорювач нагод.
Я вважаю, що ми дуже близько до розв’язки цього питання. Але є ще одна умова – пов’язана з геополітикою. Тому що, на жаль, ні одне питання – ані німецьке, ані єврейське, ані польське – не може розв’язатися само собою. Інакше кажучи, бандерівський лозунг «опора на власні сили» – це помилковий лозунг. Ключове питання – геополітична підтримка.
Не скажу, що існує якесь остаточне розв’язання питання. Про “остаточне” говорив тільки Гітлер. Але ми справді близькі до більш-менш пристойної розв’язки. Чому я так вважаю? Тому що є перспектива “плану Маршалла”. Для мене це ключове на останньому кілометрі. Я розумію, що “план Маршалла” – це не тільки про економіку (але про економіку насамперед), а й про політичну складову. Ця політична складова дозволить під контролем, під диктовку (я цього не соромлюся) завершити ті реформи, яких ми не встигли зробити. І ключова для мене реформа – це реформа судова. Без цієї реформи нам нічого не вдасться. Ні одна держава, ні один уряд не буде робити цього добровільно, бо це самовбивчі реформи. Уряд втрачає дуже важливий інструмент покарання і шантажу своїх противників: ми знаємо, що кожен президент намагається призначити свого прокурора. Реформа судочинства – це єдиний спосіб захистити власність і це єдиний спосіб запустити нашу економіку.
“План Маршалла” буде успішним при синергії трьох чинників – Української держави, українського суспільства і зовнішньої допомоги. Без цих синергій нам нічого не вдасться. Забереш будь-яку з них – шанси невисокі. Але якщо візьмеш всі разом – шанси дуже-дуже високі.
Якщо все вдасться (дозволю собі заризикувати такою тезою) – то, вважаю, українське питання не тільки розв’яжеться, а ми отримаємо шанси на появу в цьому реґіоні нового тигра, щось на кшталт сучасної Польщі чи сучасної Південної Кореї. І це те, в чому полягає розв’язка цих питань – українського, єврейського, російського та інших. Шанси дуже високі, ставки дуже високі. І ми ці ставки підіймаємо.
Четверта теза – глобальна зміна архітектури. Чи готовий Захід на таку успішну Україну? Бачимо, що Захід розбивається на три структури: новий Захід (нова Європа), стара Європа й англосакський світ. Це умовно: можна мати претензії до цього поділу. Реально зацікавлені в українській суб’єктності нова Європа й англосакський світ. Для них важливі ці цінності – свобода, лібералізм, і щоб вони вміли кусатися. Виглядає, що стара Європа не готова до цього і навіть боїться постання України як нового тигра. Бо ми бачимо, що тоді йдеться про зміни балансу. Зокрема про зміну уявлення, чим є Захід. Ми можемо отримати нову архітектуру, де велику роль гратиме українсько-польське партнерство, наприклад. У цій архітектурі Україна грає велику роль.
Суть російського питання найкраще сформулював Дмитро Чижевський. Він сказав, що історія росії – це суцільне божевілля з короткими свідомими інтервалами. Про що йдеться? Про те, що після кожної спроби реформ у росії (яких було дуже багато за останні двісті і більше років) маємо набагато довший період реакції і репресій. путін прийшов до влади після майже десяти років реформ, які були в росії. І тому проблема: якщо ми переможемо, це не означає, що через 10, 20, 50 років ми знову не опинимося перед ситуацією “російського маятника”.
Є правило Томаса Фрідмана – правило золотої арки. Країни, які мають розвинуту мережу “Макдональдсів”, між собою не воюють. Ми бачимо, що війна не зникає зі світової історії. Але у світі виникла зона миру. Це, умовно кажучи, G7 – країни, які між собою не воюють. Вони воювали з великим задоволенням і з великим жертвами перед тим – але більше не воюють. Завдання України – ввійти у цю зону миру.
Чи може ввійти в зону миру росія? Ключове для цього – політична модернізація. Я даю формулу трьох “де-”.
Насамперед — децентралізація. Не кажу “розпад”. Бо вважаю, що сценарій розпаду росії є досить небезпечним для України. Але – децентралізація, максимальне ослаблення центральної влади, проведення політичної реформи, на яку росія не спромоглася. Знову ж таки: росія сама цього не зробить. Треба цьому процесу допомогти.
Друге, має бути демілітаризація. Неприпустима ситуація, коли доля всього світу залежить від людини, яка має необмежену владу і має ядерну кнопку. Це неможливо.
Третє важливе питання – дерусифікація. росія раз і назавжди має позбутися амбіції бути “великою росією”, “великою Руссю”. Вона має припинити заявляти, що поза її кордонами є території, які їй належать. Вона має стати нормальною. І це питання не лише територіальних жадань, а й дуже глибоких гуманітарних реформ, зміни наративів. Це не буде легко. Я вважаю, тут особливу роль мають українці. Одна з ключових територій, на яку росіяни завжди претендують, – це українська територія. Ми повинні робити все, щоб відбити цю атаку. Не тільки відбити атаку, а й перейти у контратаку.
Де є ризики? Очевидно – ризик програти війну. Ми не можемо його уникати, ми не можемо вдавати, що такого ризику немає. Очевидно, цей ризик є малоймовірним. Бо про це говорить історія. За двісті років виникло приблизно двісті національних держав, і вони не зникли. Одне слово, має статися неймовірний кульбіт в Україні, щоби взяти і зникнути. Але ми мусимо мати мужність говорити і про цей сценарій – сценарій поразки і сценарій зникнення України.
Які ще ризики бачимо? Ми досі живемо у парадигмі 2014 року. У парадигмі країни, яка готова змінювати себе і змінювати світ. Ця парадигма залишається парадигмою 2022 року. Я бачу ризик: коли це затягнеться на 2023 і 2024 рік, то чи збережеться ця парадигма? Бо ми можемо перейти на цілком іншу парадигму – парадигму виживання.
Ці сценарії треба обговорювати – і оптимістичні, і песимістичні, і середні, щоб рухатися від одного небезпечного кінця до іншого безпечнішого.
Є дуже цікавий текст – розмова Адама Міхніка з Вацлавом Гавелом. Світ стоїть перед потребою політичної метафізики. Треба розуміти: для чого це все? Це ключове питання. Воно, можливо, не має розв’язки, але є сенс його ставити: для чого це все? Чому це важливе для мене? Україна помагає шукати всім сенс і ставить це питання.
