Коли затягує тривога, страх чи паніка, може бути складно впоратися з ними самотужки. Тоді в нагоді може стати книжка — навіть дитяча. Особливо якщо вона написана так, щоб і дорослі згадали себе маленькими та прожили історію разом із хлопчиком, який має віднайти почуття спокою та віри в те, що все буде добре.
Ділимося враженнями від оповідання Ірини Вакарчук «Одного разу я загубився», що вийшло у видавництві «Саміт-книга» з ілюстраціями Тетяни Калюжної.
У дитинстві світ, окрім реального, має додаткові фантазійні шари. Тінь на стелі має вигляд сови, прямокутничок паперу служить міжгалактичними грошима, а звичайне вечірнє світло, що тьмяно пробивається крізь фіранки, змушує повірити, ніби і світ навколо, і ти сам — більше не справжні.
У книжці Ірини Вакарчук «Одного разу я загубився» хлопчик провалюється в стан, близький до панічної атаки. Ми не знаємо, чому це відбувається, але розуміємо, що в світі, де дорослим доводиться жити серед величезного неспокою, діти несвідомо всотують тривогу. І вони не здатні ні зрозуміти, що з ними коїться, ні самостійно собі допомогти.
Це текст про хлопчика, який не має імені. Тому що історія, яку оповідає Ірина Вакарчук — універсальна для нашого часу. І якщо прискіпуватись, це навіть не історія, а маленький епізод із життя хлопчика та його батька. В книзі немає пригод чи гострих поворотів. Але у нас, читачів, є можливість поспоглядати за тим, як глибока увага до переживань маленької людини, неосяжна підтримка, любов та розуміння того, як побути сильним плечем для того, кому зараз важко, — здатні допомогти дитині (або комусь маленькому всередині нас) знову відчути себе в безпеці.
Батько не кидається заспокоювати сина. Він спокійно, з величезною внутрішньою впевненістю, пропонує дитині зробити речі, за допомогою яких можна віднайти себе. Повірити: твій страх — це не ти. Ти можеш дихати, ти можеш відчувати навколо себе реальний світ, повний життя. І якщо робити все правильно, це життя знову в тебе ввійде.
Спробуйте разом із хлопчиком відчути: одеські хвилі лоскочуть ноги, коли котять за собою пісок. У песика тепла шерсть. І дихати стає легше, якщо спробувати відчути, що море може пахнути, як суші.
