«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», — писала Ліна Костенко. «Поезія — це діло совісне», — просто сказав Андрій Малишко. «Поезія схожа на ніжну і юну діву!» — захоплено вигукнув романтичний Мігель де Сервантес, і ще, ще, такі різні визначення, і кожне definitio таке точне й правдиве.
Не буду ставати в чергу й услід за майстрами Слова додавати свого п’ятака в термінологію. І все ж, на мою скромну думку, поезія — це те, що не зникає. Не стирається, не старіє, не випаровується і не розчиняється в ацетоні. А залишається назавжди. І якщо з вірша, з книжки зостанеться у твоєму серці бодай один рядок, один катрен, то значить, це написав поет. Як назавжди залишилося «Реве та стогне Дніпр широкий» або «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько колюче терня?»
Я це до того, що після прочитання Стаса Новицького в пам’яті закарбується навіть не один рядок чи два, а набагато більше.
І якщо це так, то Стас Новицький справді поет. Не пишу з великої літери, бо до великої літери треба пройти ще довгий-предовгий шлях, і не кожен його подолає. Але що поет, то таки так.
Не буду розкидатися розхожими епітетами — який саме. Цікавий, щирий, оригінальний, самобутній, etc, etc? Якщо «поет», то значить і одне, й друге, і третє. Бо, як ми вже казали, в нього достатньо рядків, які потім повторюються поза власною волею.
Ну от, я вже й не пам’ятаю, де це я прочитав? Чи в інеті, чи у якомусь альманасі, але ось, будь ласка:
«ліплені голови з попелу споглядають на мене,
хочуть доторкнутися до мого обличчя».
І відразу, як блискавкою, вихоплюються з темряви ті головешки з попелу: на спаленій руїні, яка називається Україна. І яка й тепер — ну прямо як за Шевченком! — «неначе човен в синім морі то вирина, то потопа».
Або ще ось такий рядок: «тінь одягла мою сорочку, хоче бути справжньою людиною». Може, «справжньою» недоречно (досить уже ділити людей на справжніх і не справжніх, як то робив Борис Полєвой чи хто інший радянський), але тінь, яка «одягла мою сорочку», прочитується тут значно глибше й болючіше. Асоціативний ряд продовжується поза межами вірша.
І ще додам, що Стасу Новицькому всього 20 років. І що живе він у Високих Байраках — це біля Кропивницького, а це значить, ми обоє з одного степового краю, з одного повітря і з одного вітру. І через це мені теж приємно написати невеличку передмову до його добірки.
А ще ловлю себе на думці: а може, той широкий і неозорий наш рідний степ — це ще одне визначення поезії?
Віктор ТЕРЕН
Станіслав НОВИЦЬКИЙ
Акафіст коня
після дощу лише запах мертвих квітів
дощ рубав дрова вогненним мечем
немовби останнім подихом квітки
білий метелик сховався
у ницім сховку чорної гори
там
де ми
шукали меч сивого титана
на якому залишилась чорна половецька кров
меч
якого тримали
зітлілі руки сто сторіч тому
лише кістки вказують на їхній останній шлях
тоді коли небо впало тихо на коліна
перед ливарним золотим царем
коли коні бігли попереду
а насправді
були вони позаду хмар та зірниць
які вмостилися на батіжку Господаря
мабуть то є доля
коли глевтякові серця висихають
ще й приховують свою справжню сутність
коні без господаря свого серця
коні самотні
тобто зречені
бо за своїм характером
вони віддані степовій траві
без права на викуп
раптом коні заспівали акафіст
авва отче загорланив той
що пасся у полі один
їхні очі золоті п’ятаки
наостанок затулили землю
бо побачили вони все на світі
й об’їздили всі степи
***
озвавшись вітром
або золотим промінням
нашого з тобою сонця
хочеться вірити
в прийдешніх снах
знову буде весна
то тільки осінь
може закохуватися
у зиму
у білу паморозь на моєму
віконці
до якого прилетить
горобчик
щоби
заглянути у мої сни
з тобою
знову тільки з тобою
бо білі вуста черешні
всміхатимуться нам
коли навіть на моєму
віконці
не буде
маленького горобчика…
Біжи за вітрами
вершнику
заспокой свого запального коня
візьми у руки нагайку
та у степ за вітрами біжи
біжи як ніхто і ніколи не біг
або залишись у вигнанні з собою
уже сьогодні заспівають перші музики
та усе забудеться закам’яніє твоє обличчя
а може собі залишити твого коня
він мені здається
помітнішим серед інших
його очі мудріші ніж у тебе
ти ж знаєш — це твоє творіння
яке ти викохав своїми руками
кожної миті кінь закохувався
люди ніколи цього не помічали
бо не вбивали собою себе а кінь
що лютневого вечора забіг за село
лиш зустрівся зі своїм вироком…
***
ліплені голови з попелу — споглядають на мене…
мовби ненароком хочуть схопити і потягти за собою
ліплені руки і ноги
з попелу
хочуть доторкнутися до мого обличчя,
виглядають
щоб схопити не тільки мою голову,
вранці місцями вони ходять поміж будинків,
і вишукують голови
але не свої…
вранці й вечері лягаючи спати думають про голови які у них у голові
тінь одягнула мою сорочку і хоче бути справжньою людиною…
Пітьма що постукала у двері
Десь у полі лежить кам’яна баба обличчям у землю
її сльози сьогодні падають на землю де наша історія забула прокинутися
тихо вночі коли темрява поглинає вологу шкіру землі
хтось запросив до нас пітьму що не стукає у двері…
біля її ложа долоні гріє трава
Десь поряд:
село у якому стара мати чекає свого сина з далекого поля
вона вишила для нього сорочку
з весняних квітів які ростуть
на могилі батька…
* * *
Білою хвилею квилить замріяна хмара,
лиш кам’яна стіна перетворюється на справжню живу істоту…
та стіна хоче бути білим туманом у полі.
Хоче бути птахою, що шукає своє ім’я у лісовій галявині,
я не знаю, що їй сказати на ці марення…
я не знаю пташиної мови яку чую досить давно…
так, можливо, пташка говорить людським голосом!?
можливо пташка розуміє, що я їй скажу…?
Не розумію:
хто хоче бути птахою?
хто хоче бути туманом
хто хоче бути кам’яною стіною
можливо, тільки я…
* * *
її очі холодні
та вуста пекельно гарячі.
через кілька століть
можливо, хтось прочитає…
та здивується
запозичить тепла
буде сонце
таке ж золоте
але пробачте!
я не про небо та сонце
я про ваше обличчя…
Крицеве сонце
М. Антощаку
збираю простір
а потім чорні черепки у степу
після опале листопадове листя
яке половинно стає золотим
од краплини дощу
начебто воно заховалося
у галактичній таєні щоб ніхто
не зміг навмисне запросити
крицеве сонце
чи дівчинка маленькими долоньками доторкнулась до нього
листя біля кленового вітряка
стає золотою стежкою
біля якої стрибає тепле літо
втрачаючи свої останні сльози
які ніхто не помітить…
Плин
Мовчу, але життєвий плин
кудись мене несе. Він звідти —
з отих небес, з отих вершин…
…Не небо — то земля… І квіти…
І розпач схлинув. Лиш труна
стоїть і дивиться на схили.
І листя, ніби сарана,
там на пухкі зліта могили.
А ти втішаєш: то лиш прах.
З землі прийшов — у землю ляже.
Прокряче й наді мною птах.
Коли і де — ніхто не скаже…
* * *
Молодою, красивою, милою…
Ти до мене сьогодні прийшла.
А, вже завтра, осінньою зливою,
Ти від мене сама відпливла.
Тільки знай, що на першім побаченні
Більше сорому, ніж каяття.
Але це більш не матиме значення,
Ти кричиш : «Я, навіки твоя!»
Бо минатимуть весни за веснами
І минатиме осінь сяйна.
Ми залишились вічно щасливими,
Доки сниться білява весна.
А, вже потім, дощі за дощами,
Чорна сукня, і мармурна хіть.
Ця любов незалишилась з нами,
Бо таксист за дверима стоїть
* * *
Тільки сонце й зелена трава,
Перші промені нашого літа.
Ми замовкли. Згоріли слова,
Ніби в вогнищі пізні квіти.
Тільки усмішка, мов каяття…
Чи знайду я на тебе схожу?…
Вже не буде в ті дні вороття.
Все минуло, мов мить. А може?…
Задихнулись в лункій німоті.
Від богів нам прийшла покара.
Час змінився — і ми вже не ті…
Ти — видіння нічне, примара.
В полоні вітру
Дивлячись на дівчину у полоні вітру
хочеться доторкнутися до її білих
перс
Хочеться поцілувати її у зелені очі.
Щоб потім вони наснилися вночі
Коли горобці ростимуть хмари
з яких зроблять гніздо
* * *
Ви, напевне, з Карпат
Ви, напевне, з Карпат —
А я з півдня
Але південь мені
почужів
і тепер я не там…
Тільки пам’ять жива,
як живі косогори і пущі.
Як усе, що було
Як усе, що було і минуло.
Синьоока гуцулко!
Синьоока гуцулко!
Подивіться
у очі мені !
В. Бровченку
* * *
Над полем чайка степова
над полем чайка…
і я іду,
і степ як море, степ…
ця біла чайка як душа
що відліта,
кудись у даль
кудись далеко
в даль…
а поле — чорне
наче ніч
пшениця щезла
а чайка степова
немов душа
кудись летить
куди вона?..