То́му, хто вийшов із гоголівських Сорочинців — 70.
Догадалися, кому 70? Ні? Та його прізвище криється в підзаголовку мого єсеїстичного привітання: «То́му…» Саме тому́ я й вітаю Тому́. Леоніда. Талановитого земляка Миколи Гоголя, родом із Великих Сорочинців. Поета, прозаїка, драматурга, перекладача, літературознавця, головного редактора журналу «Харків», який так щедро і натхненно віддає своєму краю «серце й перо».
Мені сподобалося грати наголосами на його прізвищі. Інколи ранками кортить покаламбурити. Телефоную: «Чи є вдома́ Леонід Тома́?». Мовчання. І тоді я замість нього: «Томи́ нема вдо́ма тому́, бо зранку подався він із дому́».
І я уявляю, як цей широкогрудий чоловік важкувато ступає попід берегом річечки Бакалійки, плечі підняті, виразно сутулий, наче на його спині всівся гоголівський чорт і нашіптує йому дорогу до Петербурга. Манить провідати не тільки доньок, які прижилися в українському Петербурзі-Пітері, але й оживити там уявою образи славетних українців, які жили й творили в цьому «городі безкрайому»: Шевченка і Гоголя, Євгена Гребінку і Нестора Кукольника, Семена Гулака-Артемовського і Василя Наріжного… Вкотре оглянуті ті місця, де, здавалось, можна почути містичне долинання покаянних свідчень драматичного роздвоєння національних душ земляків-полтавців, яких » Імперія двоглаво розпинала» і огортав «хладний дух Північної Пальміри». Вабив Леоніда Тому образ сутулого, як і він, зіщуленого, ледве видимого в сірій мряці вічно туманного Петербурга, того, який » Божу іскру викресав з кресала// Й навколо себе він окреслив круг» у сподіванні, «щоби нечиста сила не посміла // Дворушно душу роз’їдати знов». Про нього, свого земляка, сина України, який також родом із Великих Сорочинців, думав Леонід Тома:
Він недалеко, на Морській конторка,
Його шинель повісилась в кутку.
І усміхом сорочинського чорта,
За хвіст він ловить придумку метку.
Це із циклу «Десять віршів із Пітера», який був Леонідом Томою написаний у купе поїзда » Санкт-Петербург-Харків» у передноворічні дні вже року минулого.
Повертався поет до Харкова, згадував своїх друзів, колег — харківських «богемщиків», творців літературного самвидаву − недрукованої літератури, яку ми нині мало знаємо. Творився цей так званий «харківський текст» українською та російською мовами. Вони, молоді, затяті в своїх категоричних судженнях про літературу й політику, жадібні до знань, докопалися до альманаху «Квартали», який створила спрагла творчих експериментувань харківська група «Урбіно», і захопилися здійснити мистецький прорив у сферу містично-символічного, провіденційного, і знати глибини таїни людської душі. Здавалося тоді, що все досяжне, адже блукання лабіринтами харківського минулого, осягання творчої і життєвої долі розстріляних корифеїв українського відродження упевнювало в можливості на цій духовній основі творчо вивершитися.
Скажімо, тусувався в цьому товаристві талановитий російськомовний поет Борис Чичибабін, який признавався:
С Украиной в крови я живу на земле Украины,
и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,
на лугах доброты, что её тополями хранимы,
место есть моему шалашу.
Згадав Леонід Тома рядки із його вірша, присвяченого Гоголю, у якому той закликав російську імперську столицю: «До полынной земли, Петербург и Москва,// Поклонитесь Полтаве».
Леонід Тома — перший і єдиний староста Центральної літстудії при Харківському відділенні Спілки письменників України не прихилявся душею до цього гранітного левіафана, який дихає «болотним духом сірої Неви», поривався до Харкова, згадуючи свою рідну літературну студію, творчобунтівний дух своїх друзів, передусім найближчого, найріднішого Станіслава Розсоху.
Часто згадував, як він разом з художником Віктором Брикульцем провідував свого друга в Миргороді. Там збиралися вони на березі річки Хорол, читали вірші й чудувалися з гри золотисто-червоних струменців, які пробивалися із дна річки.
Прямуючи до свого давнього друга, у нічній електричці на Миргород напише метафорично розкішну, з історичними ремінісценціями поему «Зелений Лев». Згодом у вірші, присвяченому пам’яті свого «останнього друга» Станіслава Розсохи, який у часи харківського богемного поезотворення «обкурював» його своїми «запашними поетичними димами», Тома сповідався:
В синіх косах першого світання,
А на персах сонце золоте …
Друже давній, друже мій останній,
Одкровення юності святе!
… Я нещодавно з особливою естетичною насолодою вчитувався в есеїстичну оповідь Леоніда Томи «Харківська богема: голубий кінь у резерваціях соцреалізму», перечитав також повість «Небо на землі зникає». У цих творах і оживає в містичному «визиранні» з фізичного небуття цей «фантастичний метафорист» Розсоха, який магічно приголомшував несподіваними образами і метафорами ще не розбурхану творчу уяву літстудійців. І самого Леоніда Томи, який ще в школі поривався виборсатися із тлуму звичного мислення віршованими «набігами», то на одну пору року, то на іншу, найчастіше осінню. Згодом у вірші «Втеча» засвідчить: «Тікаю в осінь»:
Що змінилось? Років припливи-відпливи,
Що можна змінити, навіщо, кому?
Тікаю в осінь, і цим я щасливий,
Що маю співбесідника Леоніда Тому.
Але саме там, на цих харківських «літературних курсах», які найчастіше продовжувалися або в саду Тараса Шевченка під величним осокором або в Саржиному Яру, як правило, за пляшкою «біоміцину», він і відчув, що вже невгасно «зсередини загорівся поезією» і перейнявся духом бунтарства, несприйняття ідеологічно-канонізованих приписів творення літератури. Тож не була несподіваною його визивно протестна дифіляда разом з Анатолієм Здоровим напередодні Різдва повз харківський обком партії з різдвяною шестикутною зіркою. Були містичні одкровення в кафе «Автомат» на Сумській нині загорнутого в морок забуття талановитого Володимира Мотрича, самодіяльні творчі вечори в сквері навпроти театру «Березіль» того ж «поетичного гучномовця» Бориса Чичибабіна — одного з лідерів вільної харківської богеми. Леонід тоді аж тремтів від солідарного переживання гнівних проклять Петру І, які пристрасно вкидав у слухачів Чичибабін:
Будь проклят император Петр,
стеливший душу, как солому.
За боль текущего былому
пора устроить пересмотр.
Багатьох «своїх» згадував Леонід Тома в Петербурзі, коли стояв перед пам’ятником безумному Петру, тих, про кого написав у есеї «Харківська богема: голубий кінь у резерваціях соцреалізму» — про «хуторян-романтиків, вибухових метафористів, рафінованих богемних «гуру» і просто хлопців, які вперше спробували поетичного трунку, як гранчак скаженого самогону». Згадалося, як сиділи вони, літстудійці, під осокором, позирали в бік величного пам’ятника Шевченку, згадували, як той гнівно таврував смиренних земляків — «рабів незрячих гречкосіїв», які лише «стогнали і долю проклинали», читали свої поезії і нещадно критикували графоманські «зразки».
А своє активне відчуження від офіціозу, компартійної ритуальності й літературного формалізму демонстрував Леонід Тома не тільки в поетичній творчості, але й тим, що разом із науковцем і другом Анатолієм Здоровим виготовляв вінок із соснових гілок і покладав до пам’ятника на річницю народження Шевченка. А демонстративне пошанування Шевченка всупереч офіційному, вимушено добровільному поклонінню розпочалося в Томи на другому курсі університету, коли він на зібрані від студентів гроші придбав великий вінок і разом із студентами-однодумцями поклав цей вінок до пам’ятника. Та засікли їх під час цієї акції пошанування Кобзаря пильні очі «органів». Дивом не виключили його з університету за цей владою несанкціонований вияв любові й поваги до Шевченка.
… Довго й нудно плівся потяг із Санкт-Петербурга — ця лінива сороконіжка, але наш поет не нидівся: занотовував свої поетичні рефлексії, навіяні спогляданням слідів великих українців, і згадував то неждано згаслого друга-поета Анатолія Перерву, то полтавця з колоритної Великої Багачки Миколу Шаповала, який разом із Робертом Третьяковим уклав і видав поетичну касету «Дебют — 76». Серед восьми поетичних збірок-метеликів у цій касеті була і його збірочка «Ранок».
Динаміка поезотворчої активності після першої поетичної книжечки наростала. Він активно друкується в пресі, у Харкові та в Києві виходять його поетичні книжки «Поклик зорі», «Таємниця дороги», «Дві природи», «Терен і лавр», «Преображення», «Вибране», але гоголівський чорт, який все частіше всідався на його плечі, нашіптував: «Пиши прозу, пиши прозу». Послухався він цього настирного шептуна родом із Сорочинців і тепер, повільно вповзаючи неспішним потягом у Слобожанський край, думав про те, чи вихопиться нарешті в читацький світ довгоочікувана книга прози «Харківські арабески», у якій, а саме в повісті «Небо на землі зникає», з’являться загорнуті в містичний серпанок реально-ірреальні образи літературної богеми. Лідер харківської золотої молоді, автор есею «Хочу бути Голубим Конем» Євген Гребенюк, один із зачинателів культурного й політичного українства на Харківщині Володимир Пасічник, «бродячий ангел із хутора Гребіники» Василь Шейко… Про них та інших діячів харківської поеми — про Миколу Шатилова, Віталія Поліщука, Аркадія Філатова, Олександра Щукіна, Валерія Замєсова, Мирослава Геврика, Едуарда Лимонова, Станіслава Шумицького, Григорія Половинка, Миколу Сіробабу, Івана Мироненка, Віктора Кулика згадує Тома з почуттям згірченої туги і скорботи. Бо переважна більшість тих, хто творчо визрівав у цьому богемному літературному саду в 70-х роках минулого століття і не сприймав «двоголової моралі», були розчавлені тоталітарним режимом або в кращому разі відкинуті на маргінес офіційного літературного життя.
Пригадував, як виживали у велелюдному залізобетонному Харкові й ті, хто в резерваціях соцреалізму зміг відживити поранене Антисистемою поетичне слово, власне і своїх молодших колег, особливо плеканих ними студійців. Той же сміливий і азартний господар просторої квартири в центрі Харкова, у якій кучкувалися старші й зовсім молоді письменники, поет-фронтовик Микола Шаповал, урівноважений мислитель Григорій Гельфандбейн , який натхненно вів літературну студію на Тракторному заводі, щирий Віктор Тимченко, якому після втрати в дитинстві зору з милості Господа відкрився дар «бачити» й відчувати красу гармонії в мистецтві, поет із позахарківським визнанням Зельман Кац, людина-легенда Василь Боровий… Про них, відомих і майже забутих, невідомих, Леонід Тома згадує не лише в повісті «Небо на землі зникає» та нарисі «Харківська богема…», але й у відновленому ним і ним же редагованому журналі «Харків». Про них, засуджених і засланих до Сибіру, згаслих у позолоченій клітці соцреалізму, морально розчавлених власним смиренним пристосуванством, безнадійних мрійників і хуторянських донкіхотів, потонулих в застійній трясовині самогубців, розчарованих, обезнадійнених, отруєних алкоголем — про всіх тих, хто хоч на мить устиг засвітитися образним словом у богемну ніч далекого вже Харкова, Тома-літературознавець і видавець намагається згадати, повернути у світ літератури.
І сам, блукаючи в лісі над Сіверським Дінцем чи Бакалійкою, прагнув повернутися до того стану душі й почувань, коли, втішаючись в усамітненні серед живого природного світу, починаєш відчувати незмірність і безкінечність творення та дивуватися невичерпній будівничій силі Творця.
Втеча в самотину, добровільне ув’язнення в усамітнення для Леоніда Томи тому бажане й можливе, бо в такому стані він відчуває себе такою ж органічною частинкою природи, якими є ліс, річка, камінь, дощ, вітер… І тоді йому здається, що він, як і кожна людина на землі, виконує недосяжну для розуміння програму, біологічний механізм якої задіяла Вища Сила, Космічний Розум, Творець.
Після цих блукань-усамітнень творча напруга зростає, а головне, починає стиратися межа між реальним і уявним, звичайне перетворюється в фантасмагоричне, посилюється творча потужність інтелекту. Мимоволі зринають тоді в пам’яті слова Артура Шопенгауера: «На висотах думки завжди панує самотність» і згадується таємничий Гоголь: «Будь-яку роботу роби так, начебто її замовив тобі Бог, а не людина».
Переконувався в правоті свого земляка Гоголя, що література не є продуктом розуму, а наслідком почуттів, тому чекав-сподівався, що саме почуття, переживання, «емоційне збурення» того, що осмислював, обдумував, виношував у пам’яті днями, тижнями, верстаючи кілометри то пішки, то на велосипеді, попроситься на безвідмовний діалог з папером.
Духовним ресурсом для творчого самоздійснення була і є для Леоніда Томи його рідна Полтавщина — Великі Сорочинці, де народився Микола Гоголь, Володимир Самійленко, Миргород, який дарував Україні Панаса Мирного і Анатолія Свидницького, Устивиця — тут народився родоначальник російського роману Василь Наріжний. А ще річки Хорол, Псьол, Спаська церква, Обухівка, де був маєток автора гостросатиричної комедії «Ябеда», Капніста, Преображенська церква, у якій був зареєстрований новонароджений Микола Яновський-Гоголь і де упокоївся будівничий цієї церкви, гетьман Данило Апостол. Поряд з Великими Сорочинцями вивищується в селі Шишаки Бутова гора, на якій розпочинав осмислювати свою унікальну теорію ноосфери видатний учений, засновник і перший президент Української академії наук Володимир Вернадський. Тому і з’явилися з-під пера сорочинця Томи поема-симфонія «Гоголь», літературно-критичний есей «Піднебесний птах Гоголь», книга поем «Преображення», художньо-публіцистичні повісті «Данило Апостол», «Микола Гоголь», «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Володимир Вернадський», поеми «Сорочинські гайворони», «Перехрещення», які відтворені в жанрі містерії (мимоволі напрошується аналогія з Шевченківською містерією «Великий льох»), книга «Харківські графіті», у якій оживають Шевченко-Дармограй і Гоголь-Рудий Панько.
У цьому «полтавському трикутнику» — Миргород, Сорочинці, Устивиця, які для Томи є позитивно-аномальним енергетичним стимулятором творчого самозвершення, переважно й концентруються та народжуються міфологізовані й сакралізовані образи його поем, повістей, романів. Так, у поемах «Сорочинські гайворони» і » Перехрещення» поет використовує біблійно-євангельську матрицю для створення символічного плану задля «переродження» традиційного міфологічного образу в образ угадуваний, увиразнений сучасною реальністю.
Творча уява Леоніда Томи «заносить» Ісуса Христа з Єрусалиму до сорочинської Спаської церкви. У поемі «Перехрещення» з’являється образ «якогось у кухвайці, чорного, дикого», схожого на грака чоловіка. Цей «чорний крук» уособлює зло, насильство, він символ голодоморного й репресивного винищення української людини.
Той чорний крук,
Масна кишеня і кільце кров`янки.
І знов кільце невіри,
Крові, мук
Під звуки божевільної тальянки.
Цей міфообраз автор наділяє провокативно-смисловими функціями з метою наближення уваги читача до проблеми «перехрещення» зла в добро, а саме, перевтілення недавніх компартійців-інтернаціоналістів у начебто «щирих українців», колишніх атеїстів у ревних православних прихожан. Тож чорний крук у Леоніда Томи блискавично перевтілюється, надягаючи на себе личину добра, демонструючи себе як молитовно запопадливого віруючого в Бога.
Він перекинувсь,
В срібній ризі встав
І заспівав блаженно «херувими».
Для поетичної і прозової творчості Леоніда Томи характерне художнє моделювання світу в образно-символічних формах. Естетичне прояснення явищ і процесів в сучасному українському світі здійснюється через міфотворчі елементи — новозавітні образи, міфологеми, міфеми, міфомотиви, символи-асоціації. Письменник активно використовує лінгвістичні та культурні, як світові, так і національні коди, вводить у художній текст, особливо в поеми і романи, історичні персонажі,»бродячі сюжети» і виражає через образи персонажів, які ідейно «завантажені» відповідними смислами і значеннями, зміст і стан суспільної та індивідуальної свідомості українського народу.
У мандрівному романі «Миколині мандри землею і небом» Леонід Тома з фантазійною безоглядністю поєднує реальне й уявне, дійсне та фантастичне. Він відправляє своїх героїв у дивну подорож землею і небом, переносячи їх з однієї епохи в іншу, з однієї країни в іншу країну. Романіст сміливо «закликає» до своїх, точніше, українських мандрівників, пошуків «України на Україні» лорда-канцлера Томаса Мора — творця відомої «Утопії», уводить у роман образ його двійника Тоомаса Моора, який за зухвале розширення свого інтелектуального горизонту завдяки астрології, магії, кабалістики, тібетської та індійської філософії поплатився сімома роками концтаборів та п’ятьма роками заслання. Письменник парадоксально схрещує епохи, саркастично розвінчує тоталітарне минуле, іронізує, шаржує, пропонує через систему кривих дзеркал уважно роздивитися закодованих у міфообрази сучасних російських та українських політичних і держаних діячів.
Письменник разом із своїми героями мандрує Україною заради зрозуміння, чи справді на українській землі формується нова цивілізація. І що вони побачили? Сплюндрована Чорнобилем, жорстоко понівечена українська земля і українська доля. Чому це сталося? Чи не тому, що «червона імперія» СРСР будувала на цій благодатній землі не просто одну з багатьох атомних станцій — Чорнобильську АЕС, але й Чорнобильську Дугу, Голубий Куб, у якому концентрується сугестивна енергія, суперлокатор, завдяки якому Москва могла контролювати усі пуски ракет на планеті.
Як тут не згадати колись опубліковану в журналі «Прапор» поему Леоніда Томи «Чорнобривець кутого вогню» — першого в Україні твору про Чорнобильську АЕС, яка тільки тоді почала будуватися. Та станеться жахлива Чорнобильська трагедія і поет з великими труднощами опублікує в журналі «Київ» другу «чорнобильську» поему «Атомна хата».
Леонід Тома надзвичайно чутливий на соціальні й політичні «завихрення» в суспільній атмосфері в Україні, вразливо реагує на сучасні проблеми, тривоги нашого часу.
Згадую його, прибулого з Балаклії, на Майдані, у найбільш драматичні дні, коли лунали постріли на вулиці Михайла Грушевського і чорний дим застеляв вікна Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, крізь які фотокореспонденти намагалися відзняти заготовлення «зброї пролетаріату» — бруківки для оборони від «беркутівців». У ці дні Леонід Тома в Києві, безпосередньо на Майдані, творив свою книжку «Гіркий дим Вітчизни», яка побачила світ у цьому ж 2014 році. І в цей же рік, у рік 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, була опублікована його поема «Шевченко: груз 200». Можливо, саме тоді, коли Леонід Тома задивлявся на величезний транспарант над вікнами Інституту літератури із закличними словами Кобзаря: «Борітися — поборете, Вам Бог помагає» і заронився в ньому задум написати цей поетичний цикл. Адже в цьому ювілейному шевченківському році й почали надходити перші «грузи 200» з війни проти російських найманців і проти російських бойовиків.
Вже двісті літ як народивсь Шевченко,
Його хрущів над вишнями не чути.
Вкраїнську кров вичавлює Донбас,
І знов питання — бути чи не бути?
…………………………………………
…………………………………………
І ще впізнає сина сивий батько —
Повернеться додому блудний син.
Злетить на Лавру світле янголятко
З усіх, давно забутих, україн.
Віра в щасливий день вільної, згуртованої любов’ю до рідного краю України ніколи в Леоніда Томи не пригасала. Так, у поемі «Перехрещення» образ української жінки Оксани символізує і уособлює Україну. Оксана вірить і чекає, що прибуде в Україну Ісус Христос, «розчинить світлі двері, і до святої до вечері посходяться святі і грішні…» Чекає і вірить, що настане вкрай необхідна нам, українцям, національна єдність та злагода, що зникнуть різні перевертні, маргінали, позбавиться українська людина комплексу провінційності, людської й культурної меншовартості, а фальшиві чорні граки перестануть «грать своїм циганським сонцем» «і знов святих і грішних спокушать». Їхня мета — зміна не тільки національно-культурної, але й морально-етичної самототожності, збереження в українській людині комплексу homo sovetus`a, яка не усвідомлює свого знекорінення, духовної денаціоналізації свідомості й готова повернутися в тоталітарну систему й залишатися в ній безособовим загальником, слугою системи. Бо, як стверджує ревний служитель системи, спецохоронець державного архіву Нікознамов у драматичній притчі Леоніда Томи «Ключі до Всесвіту», хоча тієї держави, тієї системи вже немає, але залишилися ті, хто настальгує за нею й готові далі ревно їй служити: «Слуги є». Та й «холодильник системи Сибір не демонтували». Крім того, не перериваються експерименти над створенням нової людини, що їх розпочав Творець і які продовжувалися в усі часи тривання людства. Лише в останні два століття творився гомункул Гете-Вагнера, «нова людина» Леніна, «юберменш», «нордична людина», «біла бестія» Гітлера, «гвинтик», «гомосовєтикус» Сталіна, хунвейбін Мао Цзедуна (п’єса «Віденські шахи в мавзолеї»).
Такою ж вірою в щасливу долю рідної Вітчизни ідейно наповнений химерний роман Леоніда Томи «Хрест Андрія Первозваного». Завдяки вигадливій, фантазійно-безоглядній уяві романіста реальний в середньовічні часи Юрій Дрогобич-Котермак долає час і простір — опиняється в Києві для того, щоб віднайти Хрест святого Андрія, з яким перемагали «русичі хозарів, печенігів та половців — усіх, хто мав злий умисел проти Русі».
Хрест Андрія Первозваного — оберіг України-Русі. Він, як ніколи, необхідний для України, яка долає агресію новітньої імперії Московії-Русі.
Перший український учений-просвітник Юрій Котермак, над яким невладний час і який здатний побачити Полярну зірку або Діамантовий Ключ саме в цій позиції, де час може вільно переливатися в простір, і покаже українцям хрест Андрія Первозваного в руці князя Володимира — святителя Русі-України.
Талановитий сорочинець із Великих Сорочинців Леонід Тома в своїх поемах, оповіданнях, повістях, романах оригінально розвиває містично-фантазійне образне мислення свого земляка Миколи Гоголя. У пориванні до мистецького пошуку Тома поєднує в своїй творчості художні засоби і прийоми реалістичного та умовно-метафоричного зображення дійсності. Ними ж послуговується у своєму творчому «перечитанні» творів Гоголя, про що свідчать поставлена за його сценарієм на острові Хортиця ландшафтна вистава «Тарас Бульба» та п’єса «Тарас Бульба» на сцені Луганського академічного муздрамтеатру. Обидві постановки, до речі, номінувалися на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Як драматург, Леонід Тома створив такі п’єси, як , «Нестор Махно», «Собор», «Бродячі ангели», «Віденські шахи в мавзолеї», переважна більшість із них з’явилися на сценах Запорізького муздрамтеатру, Харківського академічного театру імені Тараса Шевченка, Луганського драмтеатру… Крім того, драматург переклав з польської та російської мов понад двадцять п’єс, найчастіше на замовлення театрів, зокрема свого товариша, актора і режисера Анатолія Стародуба, з яким у 90-х роках він створив у Харкові Центр Леся Курбаса. Згодом Тома стає і головним редактором цього Центру. Тож не випадково він у прозі звернувся до театральної тематики. У повісті «Селянський театральний роман» юний неофіт із селянської глибинки, який має природний талант і неабиякі здібності, стає знаменитістю в театральному світі. Але зраджені ним мрії і поривання в юності, розтлінний вплив «соцреалістичної театральної богині», її чоловіка-режисера приводять до краху творчого шляху юного героя.
У перебудовні роки та в перші роки незалежної України Леонід Тома працював на харківському телебаченні завідувачем літературно-драматичних передач. Його обирають головою створеного демократично настроєними письменниками, науковцями, студентами, працівниками культосвітніх закладів культурологічного товариства «Спадщина». Громадянську і творчу активність Леоніда Томи стимулювало прагнення до свободи творчості та деструкції рецидивів тоталітарного мислення і сприйняття перебудовних процесів у свідомості сучасників, передусім у владної верхівки Харкова. Він у ті часи — один з лідерів національного культурного відродження на Слобожанщині. Доля приводить його в Балаклію — сюди його покликав товариш, відомий громадський діяч, історик, директор Балаклійської школи №1, депутат Верховної Ради України І скликання Олександр Тризна. Обидва вони були натхненними театралами, захоплювалися історією, пізнавали минуле Слобожанщини, Балаклії, яку заснували миргородські й полтавські козаки на чолі з отаманом Яковом Черніговцем. То й приманила Леоніда Тому, як і його земляків-козаків, ця живописна місцина на берегах трьох річок — Балаклійки, яка тут, у містечку, впадає в Сіверський Дінець, та Малої Балаклійки. Там і постало в оточенні річок, лісів, озер козацьке містечко Балаклія — майбутній центр Балаклійського полку.
… І ось нарешті він попрощався з імперією — радо вихопився з лінивого потяга на слобожанський простір, повернувся до тихої Балаклійки і зразу ж відчув, що на його плечі тихенько опустився гоголівський чорт. Що він тепер нашепче своєму земляку-сорочинцю, схильному до реалістично-містичного образного мислення? Можливо, у його нових творах знову з’явиться Небесний Чоловік, який все бачить і так несподівано, як у повісті «Бронзовий келих», в оповіданні «Жменя піску над океаном» чи в циклі романів » Оповіді Небесного Чоловіка» зіштовхне лобами його героїв — зіткне природне й талановите з гнилизною враженого споживацтвом суспільства, засвідчить вільний політ фантазій письменника, поєднаної з реалістичним зображенням земних реалій.
«Небесний Чоловік» — це успішна спроба заявити про власні ідейно-художні принципи, можливість поглянути з висоти своєї аналітичної уваги та уяви на химерний, неймовірний калейдоскопічний світ. А можливо, цей чорт-хитрун нагадає йому, застерігаючи від зваби свавільно похизуватися образним словом, заповітну настанову славетного полтавця з Великих Сорочинців Миколи Гоголя: «Небезпечно жартувати письменникові зі словом… Обходитися зі словом потрібно чесно. Воно є вищий дарунок Бога людині».
Гадаю, Леонід Тома цей заповіт свого земляка усвідомлює і прагне так розставляти дзеркала своєї творчої уяви та фантазії, щоб його слово подавало правдиве образне відображення затаєних у людських долях, у душах людських переживань, помислів, мрій, сподівань…
Отож, побажаємо То́мі, а саме тому́, хто ховається » в сонних античних гаях, у сорочинських тихих заплавах» своєї «першої й останньої пристані» поезії, щоб йому ще довго судилося «жити там». А завершимо наше привітання ювіляру його ж віншуванням з поеми «Сорочинські гайворони»:
Та хто в Сорочинцях рожденний,
Хай буде вік благословенний.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ