Від раннього віку я не сумнівався, що живу в Україні. І є впевненим українцем у всіх відношеннях – від мови і землі до крові і відповідальності. Радянський союз і русскій дух був декорацією для нормального життя української дитини серед українців і української культури. Саме тоді я запізнав тимчасово заборонену культуру і історію як її частину. Саме тоді я думав, що українському мені нічого не загрожує, бо – як зі смертю, якої нема, поки ми є, а коли вона є, то вже нас нема – українська мова вже є мною, тож за мого життя не має шансів зникнути. Власне тоді я зрозумів, що найбільше величних людей я знаю серед українців. І найбільше негідників, яких я знаю, теж є тими українцями. Україна без Росії була чудесною досконало структурованою легендою. Чимось таким, як улюблені міфи давньої Греції, яким навіть сучасні греки не могли нічим зашкодити.
До п’ятнадцяти років (1983) я думав, що союз протримається на кілька десятиліть довше, ніж настане моя старість. Плани були такі: нормально жити своїм українським життям, як підпільна Церква – не відступитися, але не пропасти. У моєму випадку йшлося ще й про можливість серйозної природоохоронної діяльності. Намагатися зберегти під загальнолюдськими гаслами питомі українські ландшафти, щоби цей чинник національного архетипу не втратити назавжди, аби щось ся лишило промовистим.
У вісімнадцять (1985) я зрозумів, що декорації заваляться дуже скоро. Що моїм вибором може бути цікаве життя заради прискорення завалу. Вже через два роки стало ясно, що завал декорацій означає одночасно і крах українського міфу. Яка вже може бути казкова країна на тодішній основі тої України, в якій я завжди жив. Але нічого. Прийдуть наступні. Мені ж наразі розгойдувати. Аж до відчуття вулканічного злету і вільного падіння.
Тоді я мріяв про часи, щоби мене могли бештати, зневажати і карати за будь-що, погано зроблене, лиш не за те, я роблю все це по-українськи. І ще думав про те, що настали часи, коли все-все доведеться переладнати під мозкові ритми української мови. Навіть виставки породистих котів. І що часу на такі вправи маємо дуже багато – кілька століть, хай і до самого кінця світу, коли хотілося би встигнути впевнено і мелодійно сказати «дякую» за всі ті чуда, які були уділені.
Власне тому через кілька місяців після референдуму я пробив ліве вухо і вклав у нього великий срібний кульчик. Почалася моя нормальна нереволюційна діяльність за утвердження української свободи.
Не русскій, не гіпі, не панк, не підер, не циган, не декоративний козак, не рокер. Український цивільний випускник університету з галицької родини. Батько малої дитини. Провінційне порядне місто. За нашу і вашу свободу!
З ним я витримав увесь шлях суспільного поступу до волі. Починаючи від продавчинь у молочному магазині. Науковий інститут. Міліціонери і вічна операція Мак. Блатні і прибланені. Гопота і боксери. Знимки на паспорт. Знимки на закордонний паспорт. Різні малі діти. Всілякі інтелігентні бабці. Чиновники і священики. Директори шкіл, педагогічні колективи і інспекції міськвно.
Один час мав ще другий кульчик. Вухо пробив на сцені міжнародного фестивалю. Потім здалося надміром. Чисельні знавці етнографії вважають мене сином-одинаком або, принаймні, наймолодшим, яких козаки мали би оберігати у рубанині. Найбільше люблю, коли дощ, потрапляючи на заушницю, скрапує над ключицею додатковим охолодженим цяпанням.
Найдивнішим відкриттям було те, що у наших горах ніхто його наче й не зауважував. Тепер вже й у всіх інших ситуаціях і середовищах. А часу до останнього дякую ще пребагато.
08.07.2021
Тарас Прохасько, ZBRUČ