Розмова з науковцем, поетом, лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка 2021 року Миколою Слюсаревським.
— Миколо Миколайовичу, кажуть, усі поети родом із дитинства, адже у ранньому віці формується уява й уявлення про неозорий світ. Що взяли ви з того незабутнього часу в життєву дорогу?
— Узяв доволі ідилічні картини. Народився через якихось три роки після Другої світової. Мої батьки — обоє — пройшли війну у військовій формі від початку до кінця і, попри велику різницю у віці, попри особисті втрати і трагедії, попри все пережите, почувалися безмежно щасливими. І я, можна сказати, з головою купався в їхньому щасті, був ним надійно захищений, як бронею, від перипетій зовнішнього світу. Але, на жаль, тільки-но я збирався йти до першого класу, батько почав тяжко хворіти — після невдалої операції. Відтоді мене постійно супроводжувала тривога за його життя. І, мабуть, саме звідти прийшло усвідомлення крихкості і відносності людського щастя. Розуміння того, що бути щасливим чи бодай убезпеченим у цьому драматичному світі неможливо, коли погано тим, кого ти любиш, що треба дбати насамперед про них, а не про себе.
— На українському літературному небосхилі поет Микола Слюсаревський з’явився несподівано, як болід. За першу збірку поезій «Не втративши лиця» вас прийняли до лав НСПУ, друга була удостоєна премії імені Тодося Осьмачки, поета, чий космічний «Клекіт», мені здається, перегукується з Вашими пошуками істини…
— Перегукується. Можливо, й нерідко. Але значно частіше спускаюся «на грішну землю». Один літературний критик якось навіть висловив думку, що мої вірші — це великою мірою поетична реконструкція прози життя. Пишу дуже про різне, що, своєю чергою, тягне за собою різні виражальні засоби. Тому в моїй поезії годі шукати абсолютної стилістичної єдності, а тим паче однотипності. Мене це колись бентежило — поки не прочитав слова видатного французького поета Аполлінера: «У мене немає власної поетичної системи, точніше, маю їх багато». Відтоді ставлюся до своєї стилістичної, ритмомелодійної та змістової строкатості спокійно, без упереджень поєдную, як то кажуть, земне і небесне. І, думаю, для цього є підстави, бо ж істина завжди лежить десь посередині.
— Ваша літературна історія унікальна. Принаймні я не пригадую жодного відомого науковця, котрий би у веремії своєї фахової діяльності «вибухнув» поезією найвищої проби. Де тут перетин психології та поезії? Який він?
— Психологія і поезія нерозривно поєднані між собою в реальному житті, адже поезія розкриває, виражає внутрішній світ людини, тобто її психологію. Важче поєднувати поезію і психологію тим, кому випало, як мені, всерйоз займатися водночас і літературною, і науковою творчістю. Ці два види творчості постійно заходять між собою у суперечність, оскільки ґрунтуються на принципово різних засадах і однаковою мірою вимагають сил і часу.
Тому, напевне, й мало серед науковців людей, котрі були б гарними літераторами. Але я до цього внутрішнього «роздраю» вже звик. У моєму житті літературна і наукова творчість нерідко заважають одна одній, але часом і допомагають, щось «підказують». Наприклад, я навряд чи висунув би наукову концепцію соціально-психологічного мислення, якби не займався художньою творчістю. Головна ідея цієї концепції полягає в тому, що соціальна психологія як наука не має монополії на пізнання соціально-психологічної реальності, поряд із науковими існують численні форми позанаукового соціально-психологічного мислення, зокрема й художньо-літературні. В їхніх межах нагромаджено величезні масиви потрібного соціальній психології знання. Через те одне з її найактуальніших завдань — повною мірою використовувати це знання, упорядковувати його, пристосовувати для практичних потреб, одно слово, перетворювати з позанаукового в наукове.
— Присудження вам премії імені Василя Симоненка — знакова і зворушлива подія. З якими емоціями ви зустріли звістку про нагородження?
— Для мене отримання Симоненківської премії — це не лише визнання моїх літературних здобутків, а й глибоко особистісна подія. І не тільки тому, що наприкінці 1960-х років я, тоді молодий робітник Золотоніського автотранспортного підприємства, був вихованцем літературної студії імені Василя Симоненка, яка діяла при редакції газети «Молодь Черкащини» і була всуціль пронизана пам’яттю про нього і ще свіжим болем від його передчасної смерті. А передовсім тому, що належу до того покоління українців, яких буквально пробудив до національного і громадянського життя Василь Симоненко.
У цьому твердженні немає жодного перебільшення: Симоненко справді пробудив своєю творчістю тодішнє й наступні покоління нашої молоді, принаймні їхню найактивнішу, емоційно найчутливішу частину. І тим самим відіграв унікальну, ні з ким не порівнювану роль у відродженні української нації.
На жаль, ця його роль, будьмо відверті, сьогодні дещо притлумлена і належно не оцінюється. З найрізноманітніших причин Симоненко сьогодні сприймається як один із багатьох шістдесятників і, може, не найпомітніший.
Але ж у ті часи це було зовсім не так!
Пригадую, в студентському гуртожитку ходила самвидавівська копія виданої за рубежем літературознавчої праці, де було формулювання: Симоненко і шістдесятники. Тобто Симоненко і шістдесятництво сприймалися як рівновеликі явища. Пригадую також, як уже в 90-ті роки в одній радіопередачі гість з української діаспори, говорячи про Василя Стуса, казав, що його зарубіжне українство сприйняло майже так само захоплено, як Симоненка. Чуєте: майже!
І такі оцінки були аж ніяк не випадковими, бо Симоненко став своєрідною сполучною ланкою між Шевченківською громадянською традицією української літератури і її новою ідейно-естетичною якістю, оскільки поєднав у своїй унікальній творчості, здавалося б, неможливе — модерне поетичне бачення світу з доступністю для широкого читача. І вже через Симоненка ми доходили тоді і до Драча, і до Вінграновського, і до інших шістдесятників.
— Високе напруження вашої поезії спонукає до роздумів про сутність нашого життя, тонку грань між можливим і неможливим. І все-таки, чи не здається вам, кажучи словами Ліни Костенко, що «несказане лишилось несказанним»?..
— Так, безперечно щось лишається несказанним. Далеко не все вдається висловити навіть тоді, коли його відчуваєш і, здавалося б, розумієш. Адже навколишній світ, і тим паче життєвий світ людини, значно багатший за всі засоби його пізнання, таїть багато таємниць. Так було і так буде завжди. Але людини немає без потреби відтворити хоча б дещицю цього непізнаного, несказанного. Тому й прошу долю в одному з моїх нових віршів іще дати мені шанс висловити те, «що можу і мушу сказати лиш я».
— Хай збувається сокровенне…
— Щиро дякую.
Із досьє «Голосу України»
Народився 1949 року в селі Гельмязів на Черкащині. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Працював журналістом, державним службовцем. Захистив кандидатську дисертацію за психологічним фахом. Нині очолює Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України.
У своєму науковому доробку має понад 250 друкованих праць. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за 2019 рік. Член-кореспондент НАПН, член НСПУ та НСЖУ. Понад два десятиліття очолював Асоціацію політичних психологів України, сьогодні є її почесним президентом.
Як поет дебютував ще в 60—70-х роках минулого століття у журналах «Дніпро» і «Ранок», газеті «Літературна Україна», черкаській обласній «молодіжці». Однак підготовлену книгу віршів було відхилено у видавництві «Молодь» як таку, що не відповідає «ні ідеологічним, ні естетичним критеріям радянської літератури». Безрезультатними виявилися й інші спроби утвердитись у тодішньому літературному процесі.
У 2015 році опублікував поетичну збірку «Не втративши лиця», у 2016-му — «Під дахом милосердя», у 2019-му — «Жива мішень», за яку й присуджено літературну премію імені Василя Симоненка. Упродовж останніх років публікувався на шпальтах «Літературної України», «Української літературної газети», у часописі «Холодний Яр», електронному виданні «Стос».
Фото надано Миколою Слюсаревським
