«Щоб людина померла від відчаю, у ній має загинути все вічне» (Шарль Ле Блан)
У травні в українському інфопросторі непомітно пройшов черговий день народження данського філософа й автора багатьох цікавих книжок Серена К’єркегора (1813–1855). Про нього майже не згадували. Перефразую його дослідника, єврея, який народився в Києві ще в ХІХ столітті: «К’єркегор пройшов повз Україну». Згадати варто лише українського історика філософії, перекладача Андрія Йосиповича Дахнія, який ще 1998 року переклав «Повторення» (1884) К’єркегора. Але серед праць цього данського філософа також «Або-або» (1843); «Страх і тремтіння» (1843), «Філософські крихти» (1844) тощо. Цей мислитель став щонайменше натхненням для всесвітньо відомого теолога Карла Барта, а також таких філософів, як Карл Ясперс і Мартин Гайдеґґер. Його ідеї, хай і неохоче, але визнали і Жан-Поль Сартр, і Ґабріель Марсель.
Думки К’єркегора зіграли велику роль у духовному розвитку людства. І хоча для нього християнство було чимось чужинним миру, він усе одно відстоював право називатися релігійним мислителем. «Землетрус», який стався в його особистому житті, був пов’язаний і з розірванням заручин з Регіною Олсен (через це він глибше задумався щодо свого земного існування й долі), і з протистоянням державній церкві Данії та єпископу Мюнстеру. Більшою мірою ми завдячуємо К’єркегору екзистенціальною філософією. Він показав, що філософія загалом не є суто інтелектуальною справою душі. Її початком, зазначав К’єркегор, є не здивування, як учили Платон та Арістотель, а відчай. Саме через цей досвід людська думка перероджується й прагне до істини. Допоки людина дивується, вона ще не доторкнулася до містерії буття. Лише відчай здатен привести до воріт і меж Сущого.
Свого часу в пошуку «відповідей» К’єркегор залишив філософію Геґеля й відправився до біблійного Йова. Він протиставив сльози й прокляття Йова спокійному та тверезому мисленню Геґеля. З греків найближчим йому залишився тільки Сократ (колись він присвятив цьому грецькому дисиденту свою докторську дисертацію), але й від нього він піде. Цього разу до Авраама. Від Геґеля до Йова, від Сократа до Авраама. К’єркегор ставить під сумнів принципи філософського мислення як такого, тим самим кидаючи виклик усій філософії, яка в центр усього ставила Розум (об’єктивне мислення). Окрім Розуму, каже нам К’єркегор, є ще й Парадокс та Абсурд (суб’єктивізм). К’єркегор не любив спекулятивну філософію Геґеля. Він наголошував на тому, що Геґель не мислитель, а радше професор. Отже, вибір може бути лише таким: або мислення Авраама, Йова, пророків та апостолів, або мислення Сократа. Або біблійний Абсурд або грецький розум. Або філософське спекулятивне мислення, що має своїм початком здивування, або екзистенційна філософія, джерела якої у відчаї. Йов — Геґель, Авраам — Сократ, Розум — Абсурд. Але Абсурд не варто розуміти як кінець мислення. Йов також мислитель, хай і приватний. Мислення як таке в Абсурді зберігається.
Отже, К’єркегор вважав, що треба прийняти Абсурд і вирвати віру з тисків Розуму. Найбільша проблема, на яку вказує цей філософ, а отже, і вся екзистенційна філософія, полягає в тому, що треба не «розуміти», а жити. Істина на стороні тих, хто наважився заглянути в очі божевілля та жахів життя і смерті. Ба більше, хто хоче пізнати екзистенціальну філософію, має відсторонитися від етичного. Поки на шляху стоїть «етичне», неможливо зіштовхнутися з Абсурдом. Треба, як Авраам, перейти ці межі – межі етичного. Не випадково центральною ідеєю К’єркегора є свобода. Саме втрата свободи є самою великою проблемою в процесі гріхопадіння. Свобода також є передумовою стрибка віри. Бо віра виступає проти Розуму, вона живе по ту сторону смерті. Що ж таке віра, за К’єркегором? Вірувати значить загубити розум, щоб знайти Бога. Вона, за своїм визначенням, є за межами філософії. Щоб зробити кров віри, Авраам відсторонив навіть етичне. Приносячи в жертву свого сина Ісака, він вірив у силу Абсурду. Це той випадок, коли Парадокс може перетворити навіть убивство на священне дійство. Авраам вірив, що, навіть якщо він уб’є свого сина Ісака, він буде повернутий йому Богом. Але етичному така жертва не прийнятна. Хто вирішує, де закінчується область можливого і починається область не можливого? Для Бога, часто повторює він, нема нічого неможливого. Бог для людини значить те, що все є можливим. Бог фаталізму — це Бог необхідності. Але де є необхідність, там нема Бога. Якщо людина буде мати віру з гірчичне зерно, то й для людини не буде нічого неможливого. К’єркегор закликає людину бути схожим на Бога й на втіленого в людину Сина Божого: ні про що не запитувати, нести призначені нам жахи та в них знаходити свою втіху.
Інтелектуальний крок, на який спромігся К’єркегор, полягає в тому, щоб визнати: філософія не має шукати Істину, або Суще, вона також не мусить досліджувати Буття. Онтологічні, логічні, гносеологічні проблеми повинні поступитися місцем проблемам етичним і моральним. Головною задачею філософії є спроба зробити все можливе, щоб людина змогла стати самою собою. Але це «становлення» не треба розуміти в категоріях дельфійського заповіту: пізнай самого себе. Лише налякана Абсурдом людина шукає притулок і спасіння в обмеженості розумового мислення. Філософія К’єркегора дуже близька саме для тих, хто страждає, є у відчаї, любить, помирає. Для таких людей істина не питання лише концепції. Данський філософ виступав проти ідеалізму, бо існування не можна звести просто до осмислення. Ідеалізм безсилий, бо існування не можна звести суто до осмислення цього існування (Декартове cogito ergo sum). К’єркегор бореться із системою, бо ніякої системи земного існування не існує. Виступає він і проти пантеїзму, цього абсолютного духу Гегеля. Як писав один автор, К’єркегор є poetice eleganter — таким собі вільним творцем, який не створює ніякої системи й не обіцяє ніякої системи, не підписується під жодною системою та не примушує до якоїсь системи. «Чи це є можливим?» — головне запитання К’єркегора.
Тривога, страх (перед невідомим) і як результат відчай є життєвою позицією людини, яка осмислює своє місце в цьому світі. Хоч як намагалася людна пізнати абсолютну істину, це просто не дано її природі. Саме через це вона завжди робить вибір, не знаючи, наскільки він є правильним. Трансцендентність (недосяжність, віддаленість) абсолюту виключає будь-яку впевненість. Істина, у цьому випадку, виступає можливістю. І віра тоді має суб’єктивний характер і не є об’єктивною переконливістю, слугуючи засобом, що дає змогу людині вижити у світі, у якому все є можливим. Екзистенціалізм указує на всеохопливу рефлексію щодо суб’єктивності з характерним їй страхом, невпевненістю. Проблема Геґеля й більшості «кабінетних» філософів, на думку К’єркегора, полягала в тому, що вони вершили долю цього світу на папері, не приймаючи до розрахунків дійсність. Хоч як це парадоксально звучало, але тривога, за К’єркегором, є фундаментальною умовою існування людини у світі перед лицем можливого. Кому як не українцям сьогодні знати це не просто з праць екзистенціалістів, а з власного досвіду. Ба більше, К’єркегор нагадує, що віра не має нічого спільного з інтелектуальною позицією. Вона, найімовірніше, являє собою фундаментальну екзистенційну позицію, що обумовлена кінцевістю людської природи. Вона перед лицем незліченних можливостей, які супроводжують реальність, знає: завжди знайдеться рішення, що дасть змогу індивідууму ковтнути повітря й урятуватися. І це теж до болю знайоме українцям, які вже не перший рік виживають і борються, попри всі песимістичні прогнози.
tyzhden.ua
