Пропонуємо читачам «Літературної України» поетичну добірку наших колег — авторів із прифронтової Донеччини. Гібридна війна суттєво вплинула на життя, долю і творчість кожного з них. Одні з письменників змушені були полишити рідні домівки в окупованих проросійськими незаконними формуваннями містах чи селах і перебиратися на вільну від цих «захисників Донбасу» територію. Інші певний час побували під окупацією, але все ж дочекалися звільнення своїх міст. І, звичайно, всі вони пишуть і далі. Підтвердженням цьому є і ці поетичні рядки колег зі Слов’янська, Маріуполя, Бахмута, села Малотаранівка біля Краматорська та селища Новодонецьке поблизу Добропілля.
Богдан СЛЮЩИНСЬКИЙ
МЕНІ ПРИСНИВСЯ СОН
Мені приснився гарний сон,
Що нібито війна кінчилась,
Що вкрився цвітом полігон,
І зірка миру засвітилась.
Мені приснився птахів спів,
Який лунав по всьому світу,
А людство полишило гнів
Й Христа дотрималось завіту.
Мені приснився сон життя,
Де всі без болю, у любові,
Де злагода і майбуття
Мандрують разом в добрій змові…
Як хочеться мені, щоб сон
Такий ніколи не кінчався,
Щоб сонце сяяло з вікон
І день, щоб з миром повінчався.
ЧЕКАЄ ЧАС
Як птахи жалібно співають зранку,
Дощ накрапає, сірість, брак тепла,
Брудна вода в незнану даль втекла,
І сивий сум присів собі на ґанку…
Чекає час весняного проміння,
Зростати хоче молода трава…
Та шум гармат, на жаль, таке бува,
Гальмує болісно травневі вміння.
У серце стукає глуха тривога,
Тремтять розбурхані життям чуття,
Гіркі новини скривджують буття,
Надія залишається на Бога.
Сумує час, поволі в горі тліє,
Його не тішать вранішнє тепло,
І сонце круглолице, що зійшло,
Бо знову день зболілий животіє.
Як хочеться тепла, весни і миру,
Щоб житні хвилі колисались в полі,
Щоби не сипали на рани солі,
Щоб закопали вже війни сокиру!..
Чекає час весняного проміння…
Катерина КАРАБЄН-ФОРТУН
#віршомрій1
Зорі крихтами сипляться з неба
— прибери
Місяць хлібом духмянить ночі —
тиша з тиш.
Перегорнеться обрій, граючи —
догори,
Мої коси блискучими зміями —
у спориш.
Мої коси — чорнильні плетива,
з літніх злив.
До полону захоплять міцно та…
без питань.
То закоханий травень зі мною пошепки — говорив.
Давньомовою ніжних дотиків —
і зітхань.
#віршомрій2
Знайди мене…
Знайди, знайди,
Де зорі водять хороводи,
Де росяні мовчати сліди,
Цілують берег тихі води…
Злови мене,
Злови, Злови!
За теплість пальців у долоні,
За стебла сонної трави,
За ритми пульсові у скроні. ..
Люби мене…
Люби, люби…
Скрутивши в вузол часохвилі,
Своїми пестячи крильми
Люби мене крізь сни безтілі….
Коридор затемнень
А стіни навколо — бентежно-дзеркальні
І — нариси кров’ю прадавніх гріхів
Ти сам чи сама — тільки душі реальні,
Тілесне мовчання — крізь гуркіт віків,
Століть чи епох — час напрочуд байдужий.
Ти знову себе зустрічаєш ураз…
У звичних емоцій наступиш калюжі —
І бруд проступає між сяйва прикрас.
Тісний коридор, тільки ти сам з собою
За Світло у серці змагатися звик…
І перемагаєш себе у двобою
Й водно́час ідеш поміж клекіт і крик,
Що сам же й посіяв в минуле. То ясно,
Життя за життям не стирає сліди,
І цей коридор — наша битва сучасна,
І Небо підказує: «Встань та ІДИ!»
Передосіннє…
Від сонця біжать промінці босоногі —
І морем, і полем і світом.
Збирається птаство в далекі дороги,
Під крила ховаючи літо…
Он хрумає день золотисту скоринку
Степів, ледь притрушених пилом,
І спека — хазяйка все без відпочинку
Підсмажує хліб між ковилу…
За обрієм ніч хмарну сукню прасує,
Зірками гаптує спідниці.
І серпень оркестрами бджіл галасує,
Цілуючи щоки пшениці…
Midsummer
Заплутаю літо у золоті жито-колосся,
Розпечені промені сонця вплету я до кіс…
Піду через поле, де небо за край розлилося,
Де Велетень-Пращур корінням під горами вріс.
До нього примчу разом з вітром на крилах липневих,
Лишу під ногами стежину між стрункості трав…
Вклонюся й віддам йому серця смарагдовий келих
По вінця наповнити Світлом прадавніх заграв…
Наталія КОВАЛЬСЬКА
КОД
Вам важливо?! То розділіть!
Відокремлюйте давніх пращурів!
Марна справа, бо взагалі
я від того не стану кращою.
Хай пульсує міцним вином
кров монголів, естонців, еллінів,
хто всім серцем любив Дніпро,
мерз в Сибіру, чи йшов пустелею…
Не дробіть генетичний код
на народи і колір з мовами!
Я — єдиний, як світ, народ.
Мова рідна — із колискової.
І нащадкам своїм, дасть Бог,
не ділити та відокремлювать,
а робити назустріч крок
і любити всім серцем землю я
накажу і навчу. Бо кров,
що з’єдналась в мені коханнями,
є основою із основ
з краплі першої до останньої…
ЯКБИ Я ТІЛЬКИ ВМІЛА МАЛЮВАТИ
Якби я тільки вміла малювати —
Намалювала б мрії та думки,
А спогади тяжкії, навпаки,
Зафарбувала, щоб і не згадати.
На першому малюнку був би дім:
Така собі сільська біленька хата.
Із димаря у вись клубився б дим —
Якби я тільки вміла малювати.
На другому намалювала б сад.
А в тім саду — і яблука, і сливи,
Бурштиновий, як осінь, виноград —
Аж світиться під сонцем після зливи.
А далі — малювала б темну ніч.
Що колір чорний — то мені байдуже.
Ти розумієш, ось у чому річ:
Зірки на ньому яскравіші, друже!
Намалювала б вірші та казки,
Що дарували щедро батько й мати,
Свою любов до сина та дочки —
Якби я тільки вміла малювати.
Володимир ГЛУЩЕНКО
СЛОВ’ЯНСЬКІ ОЗЕРА
Сплету із кульбаби янтарний вінок я —
і хай він прикрасить сосни багнет!
А ось уже сяють, мов лінзи бінокля,
два озера — Вейсове і Ропне.
Я їх прохолоди торкнуся плечима,
губами відчую їх вічний ранет.
Хай в серці співають прозорим зачином
два озера — Вейсове і Ропне!
Вони, ніби очі Слов’янщини. Сині!
Їх блиск досягає далеких планет.
…Пірнають два сонця, немов апельсини,
в два озера — Вейсове і Ропне…
ПОЕТ
Очі в милої сині,
василькові, голубі.
Осінь синьоока.
Синіють гаї.
Синіє щастя.
Світ у нас і навкруги нас —
синій.
Синій — це колір прозріння.
Дехто
прагне закидати поета
камінням,
чорним камінням.
Даремно!
Заплющіть, добродію, очі
та уявіть собі цілий світ.
Синій світ!
І в ньому — поета.
У нього немає на грудях
червоної стрічки.
Він іде до нас
у синьому сяйві.
Юрій ДОЦЕНКО
ЗОЛОТИЙ АПОСТРОФ
Малотаранівські замальовки
З яблуневого варення.
З осокору шпак-сезонник
Дражнить півня молодого.
Кавуни, мов козарлюги,
У широких шароварах,
З оселедцями, натомлено
Сплять покотом на осонні.
На широкому подвір’ї
Лунко вибивають соняхи,
І від того на городах
Осипає кріп насіння.
Осінь. Сонце. Пахне сіном.
У високім стиглім небі
Голуби торкають просинь
І туркочуть літаки.
А над самою землею,
Поміж гіллям верболозу,
Намагнічена промінням
Павутинка кружеляє.
Краєм степу, неба краєм
Перегукуються грози,
І сліпий прозорий дощик
Під веселкою блукає.
Осінь. Світло. На порозі
Рушники сватів чекають
Із сусіднього села,
А гарбуз на тин зіперся.
Дід на витертій колоді
Кормить люльку самосадом
Й вигляда зі школи внука,
Наче юнь свою далеку.
Просто луками до хати
Йде старенька листоноша,
А за нею на покосах
Жовті коники сюрчать
Сумовито-сумовито…
Осінь. Вересень. Апостроф
Золотий опісля літа
Перед довгими дощами,
Перед вітром затяжним…
ВІДТАЛАЛАЇВ ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ ЧАСОМ
За творами ЛеонідаТалалая
І світлої пам’яті поета.
РЯТІВНА СТІНА
«Мов тулюсь захололою спиною
До нагрітої сонцем стіни…»
З вірша Л. Талалая «Сонцем нагріта стіна»
На станції Микитівка
Стою в снігах по вуха,
Від непогоди витівок
Морозно тілу й духу.
Десь поруч має бути
Поетова стіна —
Від холоднечі лютої —
Надійна, рятівна.
Десь має бути хата,
Побілена в маю,
Й чекать, як сива мати,
У долі на краю.
Десь у зеленій кроні
Гніздитись має птах!..
Та тільки терикони
Сіріють у снігах.
Та тільки протяг потяги
Здіймають раз у раз…
На вітрянім пероні
Вже не чекають нас.
Микола СІРОБАБА
ВМИТІ РУКИ
Хтось збивається з орбіти,
Хтось пильнує всі прикмети,
Декому нескладно вбити,
А комусь простіше вмерти.
Хтось оглух, бо пузо сите,
В когось спадщина кривава,
І карається Спаситель,
І рятується Варавва.
Та не спалиш неспалиме,
Причастись Благої Вісті,
Навісний Єрусалиме!
Вмиті руки ще не чисті.
НІЧНИЙ АВТОТРЕНІНГ
Та годі, осене, вже, годі
Страхами обкладати ніч,
Ми обидвоє на відході
Дістанем відгуки гучні.
Ми ще дійде́мо, ще дійде́мо,
Ще сягнемо вершин-висот,
І обламає зуби демон
Об наших радостей сто сот.
У відповідь на снів гримасся
Із ночі ми посміємось,
Тримайся, осене, тримайся,
Вже зовсім скоро, вже ось-ось.
КЛІНЧ
Хтось неспокійно спить,
а хтось не спить спокійно,
Урешті й перші й другі
розбирають ніч,
І знов скиглій П`єро
й дотепник Арлекіно
Беруть убогий світ
у словоблуддя клінч.
Давнішні вороги
огавкуються кволо,
Бої відбилися
в опорно-руховім,
І ближнє коло
перетворюється в кодло…
До чого я тут?
Не питай, не відповім…
Майя КЛЮЧОВА (ЯРИВЧИК)
***
у місті сьогодні вітри
жовті блакитні червоні
пахнуть польотом вітрил
на дотик легкі та солоні
співають прадавні пісні
вишиті хрестиком ноти
вечір вже зорями снить
вітри ж дивуються хто ти
людина чи дух чи тінь
сновида чи й просто художник
очей твоїх дика синь
на море нескорене схожа
з яких ти незнаних країв
де хата твоя і доля
домовитись як ти зумів
з вітрами із Дикого Поля
їм знаєш сам чорт не брат
така нездоланна та сила
зі степу вони летять
де скіфські кургани-могили
у них і шаблі і списи
і золоті пекторалі
співають на всі голоси
вітриська козацькі зухвалі
у місті сьогодні вітри
і з ними як символ волі
йде о травневій порі
мій прадід із Дикого Поля
***
уперше за рік завітала до саду гроза
гримнула трохи злякала притишений вечір
майнув над хатами обвітрений дощик-козак
і зник біля річки розтавши в її холоднечі
і стало прозорим налите зітханнями листя
зірки акварельні пригоршнями сипала в сад
ультрамаринова ніч і в маленькому місті
чекали на сни виглядаючи з вікон мансард
порожнім бульваром сповитим каштановим цвітом
задумана Тиша пливла і співала пісень
в сувоях старих десь писалась історія світу
а лихо лихе випадало на землю з кишень
і місто цвіло і зростали у ньому пташата
росянисті стежки поверталися із забуття
і травень сміявся теплом і барвінком хрещатим
росло біля серця вербицею передчуття
рум’янився сад як полив’яні бабині глеки
аж дивом предивним з далекого сліду-шляху
вернулись у місто маленьке тендітні лелеки
і оселилися просто у нас на даху
ще довго баби шепотіли то добре то добре
то буде нам затишок буде нам мир і любов
і сонно котилися втомлені зорі за обрій
і тихо молилися бані порожніх церков
і не станеться дива
допоки не грянуть громи
і не розверзнеться небо
і не впаде на землю
не розіб’ються ґрати
зчорнілої з болю тюрми
і не розіб’є Воля
облуди загату-греблю
і не виллються сльози
неначе над степом дощі
і зніміє пісня
замовкнувши просто на злеті
лиш десь поза часом
бурчатимуть чорні хрущі
і згубиться шлях
у болотянім очереті
але на світанні
змахне гордівливим крилом
орел степовий
розігнавши зважнілі хмари
і пролетить вороний
над міцним молодим стеблом
і небо шепоче здаля
«Україні слава!»
і тихо у відповідь
скажуть поля золоті
«Слава героям!
Героям навіки слава!»
і не станеться дива
бо Диво живе у тобі
Україно моя
незрадлива і нелукава