Прля Бранко. Апокаліпсис.мк: роман про одну антиутопію чи історія про реальність? / Бранко Прля ; пер. з македон. Анни Багряної. — Луцьк. — ПВД «Твердиня» — 2019 — 212 с.
Якщо апостол Іван Богослов, масштабно осягаючи візії прийдешності, писав Апокаліпсис на острові Патмос, що в Егейському морі, то Бранко Прля – однойменний текст із уточненням «МК» в рідній Македонії (з нинішньою політичною корекцією – Північній). Країна на Балканському півострові розкинулася неподалік від оточеної солоними водами місцини, де творилася остання книга Нового Заповіту. В часовому ж вимірі між обома «об’явленнями» – майже дві тисячі років, що з погляду вічності – скористаюся назвою трилогії українського прозаїка Павла Загребельного – не так і багато. Поготів що в кожній епосі вистачає, як наголошував у назві своєї поетичної збірки син історичної Волині Олекса Стефанович, свого «кінцесвітнього».
Зрештою Бранко Прля в «Апокаліпсисі.мк», перекладеному українською Анною Багряною, апелює не стільки до творіння єдиного Христового апостола, який помер природною смертю, скільки до невиданої книги свого персонажа Томи Хансова «Щоденник одного водія», перейменованої в «Новомакедонський апокаліпсис» і підписаної псевдонімом Ніка Слейта.
«Надворі апокаліпсис», – зізнається перед сном тоді ще не зреалізованому письменнику його дружина Ена. Тома Хансов, прокинувшись, тішить себе сподіваннями, що вже «його книга видана і здобула небачений успіх за кордоном. Всі запитуватимуть, хто той Нік Слейт, його шукатимуть телеканали, газети, але ніхто не знатиме, що йдеться про автора із забороненої країни, про звичайну людину, котра, паралельно зі щоденними справами й обов’язками працівника і батька, писала цей геніальний – так вони казатимуть – твір. Розповідь очевидця забороненої дійсності – світу, про який не знає ніхто, крім його громадян».
Бранко Прля, знаючи трагідраматичні тенденції сьогодення, пропопонує свою візію прийдешності крізь призму своєї антиутопії «Апокаліпсис.мк». При цьому він наголошує не стільки на зовнішніх факторах (як, скажімо, українець Юрій Щербак у романах «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана. Прозріння 2084 року»), а на невідворотності внаслідок новітніх політичних тенденцій процесу руйнації особистості, її знелюднення, перетворення на гвинтик страшної сатанинської машини. Тоді, попереджає македонський письменник, життя фактично стає тотально контрольованим земним концтабором. Причому традиції ленінізму-сталінізму-гітлеризму примножуються новітніми феноменальними науковими здобутками, коли все і всі опиняються під контролем, а людина помножується на нуль.
Такі метаморфози стають можливими після, як не парадоксально, Визвольної війни, внаслідок якої утверджено культ Держави, стерто останні сліди недержавних вірувань і тенденцій, «зрадників» та інакодумців знищено. Як зазначає автор «Апокаліпсису.мк», «всі люди, та й державники теж, лише обманювали себе, буцімто мають контроль над власними життями, і що взагалі живуть вільно. Всі висіли над безоднею і щомиті могли туди впасти. І Тома, і Гарі, і Ена, якій вона була вірною. Водночас усі весело сміялися і штовхали свої дні, наче Сізіф штовхав камінь у тому міфі, який Томі розповідав батько».
Будь-яка перспектива з-поза меж запрограмованої владним режимом парадигми не мала, здавалося б, жодного шансу. Покладання надій на нові покоління було б хіба що фантасмагорією. Пошук відповіді на запитання, ким станеш для Лізи, доньки Томи, здавався «незвичним і абсурдним, бо хто ж може відповісти на запитання: ким хочеш стати, коли виростеш? Держава сама визначає, хто ким буде». А якщо раптом ти все-таки зважуєшся на власний вибір життєвого шляху, своїх духовно-моральних орієнтирів, то за це неодмінно розплачуєшся, адже перебуваєш під «всевидящим» оком Держави та її всюдисущої агентури. Про це винахіднику Ніколі Слейту пояснює державний радник із питань науки Віра Вірова: «Ви думали, що ми не стежимо за держав’янами… Е, ви помилялися. Щоправда, ми не стежимо за всіма, а лише за тими, котрих вважаємо цікавими, тобто за тими, які представляють небезпеку або можуть бути корисними для нас».
І все-таки головні персонажі «Апокаліпсису.мк» зважуються не неможливе. Тома Хансов потайки пише роман, Нікола Слейт подумки працює над створенням рятівного для людства енергетичного променя. Водночас вони не можуть не відчувати (приймні в моменти істини) що самообманюються, що з цього глухого кута виходу нема. Тож, скористаємося текстом «Апокаліпсису.мк», «у Томи зростало відчуття, ніби він перебуває у фільмі жахів – в одному з тих, які дивився в попередній системі, з якого немає виходу і який не має щасливого завершення. Ніхто не знав, що їх чекає у кінці шляху, але точно – не райдуга і не весела пісня. Що, коли їх чекає вічна в’язниця, яка живе у них, незалежно від того, чи звільнення прийде до них, чи вони самі йтимуть до свободи. Що, коли вже занадто пізно? Такі думки кілька годин поспіль відлунювали у Томи в голові, наче страшенний гуркіт апокаліптичного дзвону».
Такий фатум не давав нікому жодних шансів вирватися з полону тотального рабства. Захисною ілюзорною маскою було збайдужіння. Скажімо, коли Тома повернувся на роботу, «ніхто не запитав його, де він був і чому не ходив на роботу. Ймовірно, заглиблені у власні понурі долі, вони взагалі не бачили далі свого носа». Тож і сам автор потаємних одкровень, передаючи рукопис, зізнається посереднику Хасо: «Я – звичайний водій, ніхто і ніщо».
Однак від цих ірреальних реалій таки годі втекти. Навіть у світі художнього тексту. Адже роман «звичайного водія» виявляється життєписом Ніколи Слейта (цим іменем і прізвищем відповідно й підписується). Ось так долі двох людей, які навіть не були знайомими, наче перетікають одна в одну. Нікола Слейт, коли згодом у таборі повстанців прочитає рукопис Томи Хансова, зазначить: «Вся правда у тому, що випадковість вирішила переплести наші долі у такий спосіб, який і мені не зовсім зрозумілий».
А згодом все-таки пояснить, чому так сталося. «Існує одна машина, яка називається «Читач думок», вочевидь, ця машина була спрямована на мене, але, крім того, що посилала інформацію Владі, ймовірно, завдяки якомусь збігу обставин, та сама інформація потрапляла і в другий приймач, тобто – у твою голову. Ти дізнався не лише мої думки, але й усю мою прокляту історію – через свою ненароджену книгу. Отже, все, що ти писав про пригоди науковця, котрий мріє про безкоштовну енергію, але потім змушений брати участь у виробництві машини контролю людських думок, — це історія мого життя. Я – Нік Слейт… Все, що я тобі сказав, є правдою. Окрім одного. Я більше не працюю на Державу», – наголосить він.
Спершу сам науковець, якого за вказівкою Прем’єра переселили в підземну лабораторію, сподівався, що, працюючи над своїм винаходом, зуміє «дати світу безкоштовну енергію, яку зможе використовувати кожен». Згодом він розповість головному бунтівникові: «Я був чоловіком, що бажав змінити світ через науку. А вони, паскуди, використали мою мрію і повернули її проти мене». Тож, усвідомлюючи, як цією машиною скористається Держава, він зізнається коханій: «Віро, я подамся звідсіля, не хочу брати участі в тому, що вони планують. Прошу тебе, повір мені, давай підемо разом… Мусимо втекти звідси, причому негайно. Якщо ти мене кохаєш, рушай зі мною».
Здавалося б, на горизонті – привид щасливого завершення, і герої книги Бранка Прлі – не соціороботи. Слухаючи пропозицію Ніколи, Віра вкотре відчуває, що таки «полюбила того дурного науковця понад усе на світі, хоч так не було від самого початку. Спершу вона виконувала одне з багатьох своїх завдань. «Відведи, дізнайся, повідом», – того разу її завдання таким було. І зробила все, як треба, – крім того, що закохалася в нього, у його проклятий ідеалізм. Вряди-годи він нагадував їй батька – з його непохитною вірою в людську доброту, хоч реальність показувала протилежне». Адже, не сумнівалася жінка, «люди були шахраями, звірами, готовими на все, щоб вижити».
Та при цьому, виявляється, і Нікола, і Віра обманювали. Передовсім – самих себе. У цьому вони остаточно переконаються, коли обом дивом вдасться уникнути смерті.
Попередньо, нагадаємо, Віра, усвідомлюючи неможливість утечі, доносить начальству про наміри коханого. І тоді Ніколи чує від гнівного Прем’єра: «Я зрозумів, який ти, щойно тебе побачив. Слабак, подумав я тоді, створить нам проблеми, не вірить у Державу і не може мене обдурити. Саме тому я відправив цю лярву, щоб вона стежила за тобою, щоб трахала тебе, поки твій мозок не помутніє, доки піхва не стане тобі милішою від свободи».
Настає черга для виправдань ображеної Віри. Як наслідок, «Нікола поглянув на неї з огидою. Хотів плюнути їй в обличчя, вдарити її щосили, розтоптати. Тепер йому було ясно все. Її інтерес до нього, секс і розпитування після сексу – все це робилося за наказом Звіра. А Звір сміявся гучно, невпинно, по-садистськи».
Та остаточна позиція Ніколи Слейта вже не базується на бажанні помсти недавній коханій за зраду. «Що сталося, те сталося, – каже під час зустрічі з Вірою та її батьками, той, хто вже «не працює на Державу», – ти мене більше не цікавиш. Зараз я маю значно серйозніші плани, мала, і ти не входиш до них… Державі ж потрібен новий провідник… Прийшла пора для нової ери. Я і мої друзі подбаємо про те, щоб вона настала. І цього разу машина не підведе… Ви допомогли мені зрозуміти, що людям не потрібна свобода, що вона може їх тільки знищити… Я – патріот, кицю, причому найвищого рівня, а тепер, коли стою на найвищій горі, освітлю усіх своїм променем мудрості. Я стану Авраамом для загубленої отари, Ісусом, Мухаммедом – називай, як хочеш, але завдяки моєму Божественному променю люди пізнають істину, адже Я і є істина».
Коло замикається! Наяву парадоксально-неминуча та найапокаліптичніша метаморфоза кат – жертва – кат.
Як зазначає Берт Стайн, «у цій історії про Македонію з майбутнього чи, точніше сказати, з паралельної реальності, головні персонажі – письменник Тома Хансов та науковець Нікола Слейт – минають через купу нещасть у намагання відшукати сенс посеред хаосу, який їх спіткає. Нова Македонія – це тоталітарна держава в дусі Океанії із твору «1984» Дж. Орвелла, яка також містить елементи «Прекрасного нового світу» А. Хакслі. Тільки автори цих творів черпали натхнення з власної фантазії, натомість автор «Апокаліпсису.мк» надихнувся реальністю, послуговуючись приказкою: «Іноді реальність є дивнішою від вигадки»…
Македонія дозріла до справжнього антиутопічного роману в дусі світової класики.
Тож, осягаючи суть тексту (та підтексту й надтексту) Бранка Прлі, маємо подякувати й Анні Багряній за дбайливу та переконливу інтерпретацію українською мовою. Тому, хоч, як вона свого часу зауважувала, «у Македонії поезія й проза не розраховані на масового читача, це здебільшого інтелектуальна література», роман «Апокаліпсис.мк» цілком справедливо має своїх поціновувачів і в нашій країні.
Таким чином, як зауважував Раде Сілян, голова Товариства письменників Македонії ще 2008-го року під час перебування в Києві, наяву факт ще однієї реалізації мети – «поширення любові та правди між народами та подолання мовних бар’єрів. Через повісмо слів літературні твори мають святе завдання – здійснити афірмацію правди про різновидність, проговорити про традиції, про історичні долі та про моральні вартості сучасного, бурхливого часу розвинутої технології».
Віктор Вербич