У світовій літературі є голоси, що спалахували нагло й так само миттєво гасли. Кость Москалець у цьому контексті порівнює Артюра Рембо та Грицька Чубая. Проте, якщо мовчання Рембо – попри всі труднощі, спричинені мандрованим трибом життя – це таки вислід власного вибору французького символіста, то Чубая змусили мовчати з інших причин – український поет уже від дитинства був мішенню репресивної машини. Водночас він і сам усвідомлював непересічність своєї творчости і що її місце саме на високій полиці; але як могли Чубаєві вірші – і «аполітичні», і «політичні» – красуватися там в умовах московської окупації, та ще й без тіні натяку на «ідеологічно правильні» соцреалізмівські настанови попередників і сучасників?
Вундеркінд VS «система»
Народився поет 23 січня 1949 року на Волині – в селі Березини (Рівненська обл.) у родині, долученій до українського національно-визвольного руху, УПА. Це не могло не позначитися на ставленні каральних органів і до долі хлопчика: ще в старших класах його викликали на допити до КГБ через «антирадянську поведінку».
Хист до науки Грицько проявляв змалку – завдяки старанням баби Мотрони навчився грамоти вже в чотири роки. Батьки – Петро та Марія – мали велику бібліотеку, тож їхній син багато читав. Відтак самотужки опанував сім іноземних мов, перекладав, малював.
Утім закінчив Чубай лише середню школу: у здобутті наступного рівня освіти комуністична система йому всіляко заважала. Так, юнака відрахували з Рівненського педінституту, не відчинили перед ним двері ні Київський, ні Львівський університети.
Якось у річницю перепоховання Тараса Шевченка, твори якого Грицько Чубай знав досконало, юнак «несанкціоновано» виступив біля київського пам’ятника Кобзареві. Однак «читати» класика в той час теж треба було «правильно», а не так, як це робив молодий автор. Згадана промова стала для каґебістів іще одним свідченням неугодности бунтаря. Тож надалі йому доводилося перебиватися здебільшого низькооплачуваною працею, але навіть у ній проскрибованому митцеві «люди в погонах» постійно перешкоджали. Це погіршувало й без того проблемний стан здоров’я, через який поет, зокрема, не служив в армії.
У Львові
До Львова переїхав 1969 року, вже маючи за плечима самвидавну збірку «Постать голосу». Тут запізнався з Ігорем та Іриною Калинцями – подружжям на десять літ старших за нього поетів, активними учасниками шестидесятницького руху опору, завдяки яким увійшов до тогочасного львівського контрсистемного середовища. Невдовзі й сам згуртував довкола себе молодь, спраглу творчої свободи: здружився з Олегом Лишегою, Віктором Морозовом, Романом Кісем, Миколою Рябчуком, Валерієм Шаленком… Власне, у помешканні останнього – тоді молодого художника-графіка-вітражиста – мені свого часу пощастило побувати й, відповідно, побачити канапу, сидячи на якій, за словами Шаленка, Грицько вперше виголосив свою поему «Вертеп» (написану роком раніше).
Читайте також: Вітражем може бути все: згадуємо Олега Лишегу
У 1970-му поет одружився з філологинею-еспаністкою Галиною Савкою, у шлюбі з якою народилося двійко дітей, нині знаних музикантів – син Тарас (1970) і донька Соломія (1979). В оселі Чубаїв на Погулянці (вулиці, розташованій коло однойменного лісопарку у Львові) вирувало мистецьке життя. Соломія Чубай каже: «Усі ці зустрічі відбувалися в тебе в кімнаті, в маленькій кухоньці, і ти не мав особистого простору – бува, спав на сходах або в бабці на фотелі».
1971 року Чубай зорганізував самвидавний альманах «Скриня», у якому, поруч зі своїми, помістив тексти близьких за духом андеґраундових авторів. Видання було нарочито аполітичне – у центрі його уваги стояли питання естетики, а не суспільности. Одначе сам факт позацензурного випуску цього журналу вважався викликом, бо ж усупереч «партійній лінії» співтворці «Скрині» намагалися розвивати українську культуру, невідрубно від загальносвітового контексту доби – вільно й без посередництва «великого брата».
Друг Грицька Віктор Морозов якось навіть зауважив: «Дискусії та суперечки в його (Чубаєвій – авт.) хаті велися навколо творчости Еліота, Павнда, Сильвії Плат, ми слухали музику європейського рівня… Вже значно пізніше, коли я нарешті отримав змогу побувати в багатьох країнах світу, я здивовано відзначив для себе, що попри всю замкнутість, залізнозавісність і дебільність країни, в якій ми всі тоді перебували, нам пощастило втримати руку на пульсі тогочасного мистецького життя світу. Ми, фактично, зуміли не перетворитися на забитих хуторян, які перелякано позирають здалеку на дійство, що розгортається десь там, на головній сцені. Ні, ми також брали участь у цій грі, у цій виставі, брали й беремо».
Рік 1972-й
1972 року на хвилі спецоперації «Блок», коли по Різдві арештували низку діячів, не лояльних режимові, за ґрати кинули й Грицька Чубая. У той час його старший друг Ігор Калинець, якого ув’язнять у серпні, написав:
не вір газетам
сьогорічна Шевченківська нагорода
поза всякими сумнівами
випала
Чорноволові і Дзюбі
Стасів і Шабатурі
Сверстюку і Стусові
Світличному і Чубаєві.
Три дні, проведених на допитах, спровокували трагічні наслідки для молодого поета. Його відпустили, але аж ніяк не з великодушности спецслужб. Дізнавшись про вихід Грицька, втішений Калинець зустрівся з ним, аби поділитися ідеєю підготувати до публікації за кордоном портрети політв’язнів – на зразок «Лиха з розуму» В’ячеслава Чорновола (1967), що раніше розповів Заходу про арештованих під час «першого покосу» інтелігенції в 1965-му. Пан Ігор згадував, як Чубай змінився після арешту, став украй потайний.
Читайте також: Ігор Калинець: зухвалець з музами на обох плечах
Водночас гра КГБ полягала й у тому, щоб зіштовхнути лобами Чубая та Калинців, стосунки з якими в Грицька й так раніше погіршилися – через естетичні різнобачення. Врешті його змусили свідчити на процесах проти Ірини та Ігоря: під час обох судилищ Чубаєві слова, зокрема про творчі розбіжності з подружжям, було використано в і без того переповнених «рецензіями» та доносами «уголовних дєлах» Калинців. Тож Ірині та Ігореві присудили по 6 років таборів суворого режиму та по три роки на засланні.
Після диявольської вистави в суді стан здоров’я Чубая зіпсувався ще більше: його вбивала депресія, Грицько став зловживати спиртним, припинив писати поезію. Дружина Галина згадує: «У хвилини розпачу, траплялося, Грицько нищив свої вірші… Палив їх на вогнищі. “П’ятикнижжя” я фактично врятувала, воно було вже роздерте. Грицько бачив, що його творчість нікому не потрібна, казав, що все надаремно».
На руку «літкритикам у мундирах» було й те, що поета, як прокаженого та проклятого, десятою дорогою оминали навіть учорашні шанувальники. Хоч остракізму його піддавали, звісно, не всі, але чутки про співпрацю Чубая з КГБ спрацювали…
Всупереч
Попри те його поетичний голос, зокрема зусиллями Івана Чубая, родича за океаном, звучав у Вільному світі, як-от на «Радіо Свобода». Грицькові вірші високо оцінювали діаспорні літературознавці, передусім Данило Гусар-Струк, який на підставі лише кількох доступних йому текстів, зробив висновок про колосальне значення молодого поета для української літератури. За це родині в УРСР діставалося ще з кінця 1960-х…
Хай якою невеликою порівняно з кількістю населення совєтської імперії була анонімна спільнота читачів самвидаву, це товариство творило альтернативний офіційному дискурс. «Перебування в анонімності тих, про чию ідентичність ми не мали жодного уявлення, хоча спрямовували свої тексти саме до них, інколи – часом через десятиліття – все ж розривало завісу безіменності, – пише Кость Москалець. – І тоді наше коло вражено довідувалося, що одним із читачів того самвидаву, причетним до уявленої спільноти, був, наприклад, той таки леґендарний Василь Стус, котрий іще перебуваючи в слідчому ізоляторі, серед інших конфіскованих у нього книг вимагав повернути й самвидавну збірку Грицька Чубая ― “Постать голосу”».
Проте, навіть морально та фізично надламаний, Чубай не переставав тямити себе поетом. Наприкінці короткого життя йому, за намовою російськомовної мистецької спільноти Львова, вдалося вступити до московського літінституту, де Грицько, провчившись три курси, був чи не найкращим студентом. Що не згірш цікаво, у тому навчальному закладі допускалися доста сміливі висловлювання щодо літератури, політики та культури загалом. Парадоксально, але градус репресій посилювався, так би мовити, відцентровими рухами, тож, описуючи той час, слушно покликатися на поширене тоді висловлювання, що за одне й те ж «винуватцеві» у москві могли пригрозити пальцем, у Києві – відрубати руки, а у Львові – голову зітнути.
Помер Грицько Чубай 16 травня 1982 року. Йому було 33. В Україні його книжка вперше легально з’явилася друком у 1990-му, а тексти ще з кінця 80-х зазвучали в піснях Тараса Чубая, лідера гурту, названого як і одна з батькових книг – «Плач Єремії», та, вже у ХХІ столітті, у проєкті «Poety» Соломії Чубай.
Про що писав Чубай
Серед поетичних учителів Грицька Чубая можна виокремити широке коло імен, хоч необов’язково пов’язаних із ним стилістично: від уже згаданого Тараса Шевченка та Богдана Ігоря Антонича до сучасників – Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця. Втім, найбільший вплив, за власним поетовим визначенням, на нього справили Езра Павнд і Томас Еліот, чиї портрети, до речі, висіли в Грицьковій кімнаті (Юрко Кох навіть писав, що поруч із ними був і портрет самого Чубая, проте, за словами Тараса Пастуха, це міт).
Грицько Чубай і сам створював та підживлював легенди довкола власної персони. Аби стати учасником його гри, бути причетним до цієї поезії, читач мав би докласти певних інтелектуальних зусиль і спробувати розгадати написане. Сам поет об’єднав майже всі свої тексти в «П’ятикнижжя», таким способом творячи алюзію на старозавітні книги Мойсея, себто, по суті, проголошуючи поезію особливою релігією в часі тоталітарного безбожництва.
У Чубаєвій творчості, виразно опозиційній соцреалістичному наративу, актуалізовано модерністські жанрово-стильові й тематичні пошуки, що водночас мають своїм підґрунтям українську поетичну традицію. Притім, усупереч поширеному в підсовєтській поезії 1960-х років патосу щодо науково-технічного поступу, поет, критикуючи «цивілізацію», що замінює справжність ерзацами (йдеться, з-поміж решти, про образ газону як «окультуреного» замінника дикої трави), фокусувався на особистісному осмисленні буття, пізнаванні краси світу в художніх образах природи та кохання, ба навіть відчищенні національної традиції від намулу «шароварництва».
У цьому контексті звернімо увагу на вірш «Рушник». Зокрема, на синестезію зорового та смакового відчуттів, яку спостерігаємо на рівні епітетів, де «чорне» – гірке, «червоне» – солодке:
півень чорний
червоне гроно клює
і півневі тому
солодко-солодко
а півень червоний
чорне гроно клює
і півневі тому
гірко-гірко.
Протиставлення «чорний – червоний» спричинює низку асоціацій, що в українській мовній картині світу мають виразно символічний та емоційний характер. У розрізі інтертекстуальних зв’язків слушно згадати й відомий вірш Дмитра Павличка, у якому автор осмислював роль і значення цих двох кольорів, переплетених у людській долі, як на материному вишитті («Червоне – то любов, а чорне – то журба»). Виходячи із цих, сказати б, традиційних прочитань обох барв, можна інтерпретувати Чубаєві образи як уособлення трагічної «дзеркальности» буття – радости зла (чорний клює червоне, і йому «солодко-солодко») та мученицького страждання добра (червоний клює чорне, і йому «гірко-гірко»). Ті самі образи трактуємо і як вічне протистояння життя і смерти, адже їхнє переплетення не є гармонійним і взаємокорисним: червоне гроно як символ вітальности наповнює своєю енергією «чорного півня» – символа смерти, натомість чорне гроно отруює «червоного півня», позбавляючи останнього життєвих сил. Це ж і відображення «оксиморонности» життя, жорстокого парадоксу існування – злому добре, доброму зле.
Крім того, попри наголос на аполітичности, автор констатував національне поневолення України. Так, у вірші «Великдень. Космач – 1970» із циклу «Пісня для золотої клітки», присвяченого політв’язню-націоналісту Валентинові Морозу, тему несвободи поет розкривав через метафору дракона, що, маскуючись під «свого» («тутешнього»), спускав людям у долину писанки, на кожній із яких була «тюрма намальована».
В іншому вірші циклу Чубай, роблячи алюзію на народну казку про Ганну-панну (своєрідний відповідник Попелюшки), писав про листя верби, яке «зачинилося і не відчиняється». Річ у тім, що атмосфера неволі не давала змоги вербовим «котикам» стати листям – це символізувало закритість і внутрішню ізоляцію людини в тоталітарному суспільстві: вона зачиняла двері свого «я», боячись його виявити. «Зачинена верба» в такий спосіб унеможливлювала казку.
Попри те, в образах Чоловіка та Жінки з однойменних віршів Чубай уособлює стремління до руху навіть у середовищі непевного бездоріжжя, безберегости, екзистенціалістської невизначености кінцевого пункту подорожі. Але водночас, послуговуючись біблійними аналогіями, поет, як старозавітній пророк Єремія, наперед бачить, що його світ приречений на руйнацію, і завчасу плаче за ним, іще не втраченим.
Однак по старозавітних катаклізмах мусила б настати ера Нового завіту. Тож в «апокрифічній» поемі «Марія» через дуалізм святости і гріховости її героїні, слідом за Шевченком, Чубай роздумує на тему обраности жінки, яка має народити Спасителя.
Говорити, мовчати і говорити знову
Після тривалої кризи Грицько Чубай написав поему «Говорити, мовчати і говорити знову» (1975), у якій висловив біль із приводу морального та фізичного нищення особистости поета силами комуністичної машини. Загалом протиставлення мови та мовчання є одним із ключових у творчості Чубая. Мова – це «постать голосу», що з’явилася вдосвіта; «дика трава», що проривається крізь асфальт… Мовчання ж, зокрема, символізує «невиплакана сльоза», «мертвий місяць», «зачинене листя» верби, «золоті клітки».
Поема починається рядками:
Я так довго мовчав
ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках
вустами вологими на добрі слова натрапляти
коли надовкіль — злі назви річок
(колись таких добрих річок!)
що сповільнили ритм свій до ритму лікарень.
Простір несвободи, куди поміщено поета, замикав у собі всю навколишню дійсність – так, що співучасницею злочину була навіть природа. У цих образах автор натякав на так зване «лікування» у спецпсихлікарнях, себто ув’язнення в іще одному різновиді совєтських катівень, де утримували дисидентів (детальніше про це написали, зокрема, Василь Рубан та Леонід Плющ).
Мовчання в поемі Чубая асоціюється зі сутінками. Герой твору після тривалого перебування в них мовби втрачає зір, і на передній план виходять уже дотикові відчуття. Тому-то за цих обставин йому було важко «вустами вологими на добрі слова натрапляти».
Речі, які зазвичай викликають позитивні конотації, набували забарвлення негативного:
– «надовкіль – злі назви річок / (колись таких добрих річок)»;
– «хмари […] – / це психіатри досвідчені / зодягнуті в біле»;
– «озлоблені вірші»;
– «озлоблений колір троянд»;
– «озлоблені дерева»;
– «чорне насіння» акацій.
Усі вони «трудилися» задля знищення «місяця беззахисного», з образом якого зіставляється й сам поет. Він прибирає собі місяців голос, волаючи в порожнечу, щоби бодай хтось зупинив катів:
я ж насправді вмираю
в розквіті сил високо над повільною річкою
я вже сьогодні не в змозі навіть освітити обличчя
тим що мене убивають жартуючи.
Цікаво також, що метафора «місяця» пов’язана з постаттю поета й у вірші «Ф. Ґарсія Лорка» уродженця Чернівців Альфреда Ґонґа (1960). Вбивці Лорки скоїли свій злочин уночі, коли «замовкли гітари», а єдиним свідком лишався «місяць Ґранади».
У середині Чубаєвої поеми виринає образ померлої дівчинки. Як відомо, людська душа, згідно з християнськими релігійними уявленнями, упродовж сорока днів після смерти перебуває на землі. За цей час вона ніби довершує незакінчені справи, тому в поемі душа дівчинки «на темному горищі школи серед поламаних парт і плетених кошиків ось уже сорок днів що минули по смерті все ще старанно готувала уроки при тьмяному світлі совиних очей».
Відлітання її душі – «емігрантки з республіки юного тіла» – у поемі метафорично суголосне з темою осени – власне, з «жовтого і червоного листя велетенським духовим оркестром», яке й собі покидає своєрідну республіку тіла – гілля дерев. Сама осінь тут має здатність знімати маски, робити все справжнім та очевидним.
Слідом за цим тривогу спричиняють образи хлопчиків, які, бачачи «знайомий силует» однокласниці, а насправді – її душі, що «відлітає за вітром» «зі сходу на захід» – кидають у неї камінням, кривляються та вигукують образливі слова. Вони скидаються на майбутніх спадкоємців «хмар-психіатрів», які, знущаючись, убивають місяць. Тож відлетіла душа дівчинки асоціюється з «душею місяцевою тендітною», а отже – з поезією. Водночас, як і померла, змовклий місяць певний час видаватиметься ще живим (а тут мимохіть вгадуємо імена Павла Тичини та Володимира Сосюри, Дмитра Павличка та Івана Драча…) – і саме таким, зламаним, його величатимуть «дерева-хунвейбіни».
Поема «Говорити, мовчати і говорити знову» ілюструє також іще один важливий «урок». Навіть у Піфагора, чиї кістки вигрібає бульдозер «з-під коріння старих і напрочуд привітних акацій», є «свої скелети». Геометрія як символ науки, котрої навчають у школі, може слугувати для здійснення як добрих, так і злих намірів: «В Геометрії Зла і Добра – однакові правила». Вона може бути таким собі гумусом, необхідним для росту і «білого», і «чорного» насіння акацій – залежно від ґрунту, на який впаде.
У завершальній частині твору знову з’являється образ «лікарні». Головне для героя поеми тепер – «між голих дерев», роздягнутих холодною порою року, «не дати себе догола роздягти» досвідченим «психіатрам». Він, вірячи, що з допомогою світла справжнього місяця можна протистояти довколишньому мороку навіть пори найтемнішої, звертається, ніби актор, безпосередньо зі сцени до глядачів-обивателів, які нацьковують на нього «метушливих фотографів» (ідеться, звісно, про «фотографів»-спецслужбістів і їхніх сексотів).
Віктор Неборак, аналізуючи цю поему, резюмував: «Поет вдався до мови символів, яку розуміють “свої” і в якій не здатні помітити антирадянщини “чужі‘‘. Звідси наскрізний сюжет поеми – вбивство місяця, зраненого спочатку чорним насінням акації і наприкінці поеми оточеного загоном ”фотографів‘‘ у маскувальних халатах. Цей беззахисний зранений місяць волає голосом поета до ”нас‘‘, які заспокоїли себе ліками від психіатрів досвідчених. У поемі те, що було колись добрим, стає злим».
У фіналі автор натякає на сцену «трусу» (обшуку), який проводили в оселях неугодних «каґебісти». Але голос поета зберігає надію, що «і на сей раз вони в нас не вполюють нічого».
Замість післямови
Чимало хто апостеріорі намагався створити альтернативний сценарій подій та поміркувати, якими були б долі поета і його друзів, якби він народився за інших обставин або якби він бодай у цих обставинах вчинив якось інакше. Але, як зазначав Кость Москалець, «достатньо уявити собі умовний спосіб (…) і припустити, що ті ж таки Калинці могли, народившись у Канаді, мирно прожити ціле життя, пишучи вірші й донині агітуючи за відокремлення свого Квебека, роблячи це відкрито, не звідуючи при цьому того самого радянського остракізму, ані травматичного досвіду ув’язнення й заслання; уявити, що Стус і Чубай донині тішилися би заслуженою славою у вузькому, зате добірному колі шанувальників красного письменства, на дозвіллі перечитуючи одна за одною розумні біографії, монографії й синтетичні праці, присвячені їхній творчості, — і стає якось не по собі. Надто екстремальні умови виживання, надто інтенсивні сили й події, надто великі інтереси були задіяні в цих подіях. Час не відокремлюється від буття, яке закидає нас саме в отаке місце».
Ігор Калинець згадував, як уже після каторги, перетнувся з Грицьком Чубаєм на одній зі львівських вулиць. Поети йшли один одному назустріч, але, не відважившись заговорити один до одного, розминулися. Калинець чекав першого кроку від учорашнього друга, але той, за його словами, відвернув погляд. Може, того самого від візаві чекав і Чубай.
Нині обоє спочивають на Личаківському цвинтарі. Грицько (після перепоховання у 1995 році) – неподалік від композитора Володимира Івасюка, Ігор – поруч із дружиною. Нехай, хоч по смерті, зустріч і розмова одних із найзначиміших українських поетів, які обидва свого часу поринули в мовчання, відбудеться. А нам, нащадкам – шанувати обох, насамперед увагою до їхньої творчої спадщини.
Література та джерела
- Struk D. Hryhorii Chubai: Beyond All Expectations. Canadian Slavonic Papers, 1972, Vol. 14. No. 2. Р. 280–299.
- Данчишин Н. «Найважливіше – слухати й чути себе»: інтерв’ю зі Соломією Чубай. Українська культура, №1, 2021, С. 22–27.
- Котубей-Геруцька О. «Одна з найзвабливіших і найзворушливіших леґенд українського безчасся». Життя й смерть поета Грицька Чубая. Суспільне: культура.
- Москалець К. П’ять медитацій на «Плач Єремії». Критика, 2002, № 7–8 (57–58), С. 27–34.
- Неборак В. Остання поема Грицька Чубая. Лексикон А. Г. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015, С. 289–294.
- Рябчук М. До чаплі на уродини. Львів: ЛА «Піраміда», 2017.
- Чубай Г. П’ятикнижжя. Львів: Видавництво Старого Лева, 2013.