В українських медіа вже свого часу інформували про проведення в кілька етапів Міжнародного мистецького різдвяно-новорічного фестивалю-конкурсу «Formidable», частина дійств якого відбулась і в Івано-Франківську. А нині про своєрідні підсумки цього видовищного свята віри й культури розповідає співголова оргкомітету, організаторка цього фесту-конкурсу й голова його журі Леся КОРОЛИК-БОЙКО.
– Що Ви, пані Лесю, вкладаєте у зміст поняття «міжнародний» щодо конкурсу, який провели в часі великої війни в Україні? Як він «вписувався» у цей важкий для всіх українців період з огляду на нинішню суспільно-політичну ситуацію в державі, й, отже, непрості можливості для його організації і проведення?
– Наш «Formidable» (у перекладі із французької – «найкращий, блискучий». – Авт.) ми проводили, нагадаю, у змішаному форматі: онлайн – з 19 грудня 2023-го й до 17 січня й офлайн – 28 січня 2024-го у столичному Будинку вчених НАН України відбувся гала-концерт переможців та лавреатів із Києва, його околиць, а також Вінницької, Житомирської і Донецької областей. А 2 лютого в Івано-Франківській обласній філармонії ім. Іри Маланюк зібралися для нагородження й виступів таланти Прикарпаття.
Організували фестиваль-конкурс Київський міський центр народної творчості та культурологічних досліджень (директор Федір Баландін) за підтримки департаменту культури КМДА та очолювана мною культурно-просвітницька асоціація «Mist-Il Ponte» з італійського міста Ґуббіо, де я живу вже 23 роки, але часто приїжджаю в рідну Україну.
Мета цього масштабного заходу полягала передовсім в уславленні Різдва Христового – Спасителя всього людства, щоб учасники фестивалю й глядачі відкрили свої серця світлу Господньої любові. Разом з тим «Formidable» слугував зміцненню духовної єдності наших краян тут, на українській землі, й тих, які живуть у різних країнах світу, в тім числі біженців од війни. А з мистецького погляду він був і пошуком нових форм творчих жанрів: кожен учасник – чи то аматорський або професійний колектив, чи індивідуальний виконавець – мав змогу продемонструвати журі та глядачам свій талант і свої творчі здобутки в народному, традиційному та сучасному мистецтві.
На сцені – ансамбль «Гуцулія». На передньому плані справа – ведуча заходу Марія Гуцол. Грамоту міської ради вручає Лесі Королик-Бойко мер Івано-Франківська Руслан Марцінків
– Великий інтерес івано-франківської публіки, яка вщерть заповнила філармонійну залу, викликав і мав неабиякий резонанс у місті й області гала-концерт переможців і лавреатів «Formidable». Хто з них особливо вразив Вас як голову журі виконавською майстерністю?
– На щиру похвалу заслуговують усі 32 учасники гала-концерту, які виступали в різних номінаціях та жанрах. Та з-поміж них назву тих, котрі стали володарями гран-прі й отримали від одного з наших партнерів у проведенні фестивалю-конкурсу, а саме: від ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі» (м. Київ, голова Тетяна Коцеба), почесну відзнаку – «Кришталеву нагороду». Це муніципальний камерний хор «Галицькі передзвони» (диригент Ігор Дем’янець) та квартет бандуристок «Ґердан» Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (керівник Віолетта Дутчак).
Члени журі відзначили гран-прі й відомий професійний колектив – Національний академічний ансамбль пісні і танцю «Гуцулія», і народну аматорську хорову капелу «Сурма» Івано-Франківського національного медичного університету (ІФНМУ), і вокальний ансамбль «Опришівські соловейки» ліцею №6 ім. І. Ревчука обласного центру, який, до речі, приємно подивував в’язанкою повстанських колядок, щедрівок та віншувань, і зразковий духовий оркестр «Золоті сурми» та ансамбль мажореток «Сузір’я» Калуської дитячої музичної школи.
Гран-прі вручено і зразковому аматорському танцювальному колективу «Калинонька» Будинку культури с. Радчі (керівниця Тетяна Вацеба), студії східного та сучасного танцю «Магія сходу» з Калуша, студентському хору Університету Короля Данила (керівник Ігор Дем’янець), Софії Ориняк та Катерині Шиндирівській – студенткам цього ж університету, Юрієві Греську та вокальному ансамблю «Чорне і біле» – студентам Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника (клас вокалу Ольги Молодій), Софії Петровській та Маркіяну Скотнику – учням Івано-Франківської ДМШ №2 ім. В. Барвінського (клас викладачок Ірини Гонської і Тетяни Фученко), Ользі Хрипуненко та Аліні Жазі – ученицям вокальної студії «Сопрано» при Освітньо-мистецькому центрі (керівниця Тетяна Шиптур) Івано-Франківської міськради, директорці Будинку культури с. Тязів Ямницької ТГ Оксані Ковальчук за виконану авторську пісню, гості зі Львова – вихованці вокальної студії Діані-Катерині Горін, учениці ліцею с. Угринів, що біля Івано-Франківська, Ангеліні Качкан, яка подала на конкурс добірку своїх прозових творів «Порив слів», а на гала-концерті прочитала уривок із присвяченого матусі твору «Мрії»… Всіх переможців і перелічити годі.
Переможці фестивалю-конкурсу «Formidable» з відзнаками
– От про літературну складову цього багатожанрового творчого змагання розкажіть дещо ширше з огляду на те, що Ви не лише музичний педагог за фахом, вокалістка, заслужена діячка естрадного мистецтва України, а й членкиня «Просвіти» – товариства, яке утверджує в нашій державі українську мову як єдину за Конституцією державну мову.
– Звісно, що й літературний жанр знайшов належне місце на фестивалі. Скажімо диплом лавреата I ступеня отримала вчителька української мови і літератури Угринівського ліцею – наставниця згаданої А. Качкан Ірина Садула. З її уст прозвучала на гала-концерті поезія Василя Стуса, яка починається так: «Добрий день, мій рядок кароокий, побратиме моїх безсонь…». Гран-прі вручено головній спеціалістці департаменту культури Івано-Франківської міської ради, очільниці літературної платформи «Об’єднані словом», членкині Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка Лесі Ґеник, яка прочитала з фестивальної сцени свій вірш «Відгомонить колись оця біда…».
А щодо мого членства у ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, то я, ознайомившись зі статутом товариства, вступила в його члени і навіть посвідчення за підписом його голови Павла Мовчана мені вручила торік очільниця Івано-Франківського міського об’єднання, професорка кафедри мовознавства ІФНМУ та його проректор з виховної роботи Марія Гуцол.
Це я сприйняла як високу відзнаку для себе, адже, проживаючи в Італії, проводжу просвітницьку роботу серед української діаспори, налагоджую її зв’язки, зокрема й під час своїх приїздів на Батьківщину, з «Просвітою» та іншими патріотичними громадськими організаціями. Очолюю міжнародні мистецькі проєкти як співорганізатор фестивалів-конкурсів, член і голова їх журі з 2021 року. А від грудня 2022-го вже три такі масштабні культурно-просвітницькі заходи організувала разом із Київським міським центром народної творчості за підтримки департаменту культури КМДА.
Тож я дуже рада й принагідно хочу подякувати пані Марії за те, що вперше до нашого міжнародного мистецького проєкту долучилася й Івано-Франківська міська «Просвіта» – надала підтримку «Formidable» й допомогу у проведенні гала-концерту в обласній філармонії. Сама М. Гуцол була і його ведучою, тож отримала з рук мера Івано-Франківська Руслана Марцінківа грамоту міської ради – нагороду за активну громадську та культурно-просвітницьку діяльність, значний особистий внесок у справу українського національного відродження в часі війни, організацію і участь у цьому фестивалі.
– Привітавши його переможців, грамоти й подяки голова міста і всієї Івано-Франківської територіальної громади вручив і Вам та іншим членам журі міжнародного фестивалю. А Ви кому хотіли б подякувати за успішну реалізацію в умовах воєнного часу цього мистецького проєкту, який здобув добру опінію серед жителів Івано-Франківська й області?
– Насамперед Київському міському центру народної творчості, департаменту культури КМДА, активістам «Mist-Il Ponte » і, звісно ж, меру Івано-Франківська Русланові Марцінківу за постійну підтримку наших міжнародних мистецьких задумів, ректоратові ІФНМУ, який виступив спонсором «Formidable», дирекції філармонії за надання сцени й зали для гала-концерту. Велике спасибі всім, хто тією чи іншою мірою сприяв здійсненню цього проєкту, – діячам культури та мистецтв України, Італії, Польщі, Литви, Естонії, Швейцарії, Хорватії, Іспанії, Словенії, Франції, Бельгії, Німеччини, Люксембурга, Греції, США.
Певна річ, хочу щиро подякувати за бажання навіть у цей воєнний час творити в різних жанрах задля примноження скарбниці української культури всім учасникам фестивалю і гала-концертів у Києві й Івано-Франківську та фахівцям, котрі навчали їх основ вокалу, танцю, інструментальної музики, образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, літературної майстерності й художнього читання, сприяли підготовці й проведенню цього заходу – керівникам мистецьких колективів, викладачам вишів і вчителям ліцеїв, концертмейстерам, батькам за підтримку своїх юних талантів, усім моїм краянам – за небайдужість!
– Про Вашу ж небайдужість – до нинішньої гіркої долі спільної для всіх нас Батьківщини, де хто не жив би, я чув уже від багатьох людей…
– Хоч давно живу в Італії, почуваюся й там, і всюди на всі сто відсотків українкою. Розумію, що наші оборонці захищають від рашистів не лише свою Богом дану землю, себе й свої родини, а й стали тим щитом, який перешкоджає нашестю кровожерної рашистської орди в Європу. Вважаю, що не лише в Україні сущі, а й українці в діаспорі мають сприймати лихоліття, що спіткало їхню Батьківщину, як воєнний час.
У цих умовах ми повинні не дати ворогові знищити наші мистецькі й духовні надбання, а спільними зусиллями зберегти для нащадків усе, що можемо з цієї нашої багатющої скарбниці, а то й примножити її. Культура, мистецтво, література, освіта – то зброя митців, письменників, учителів, просвітян та інших громадських активістів.
Міжнародні культурно-просвітницькі проєкти, які я очолюю, мають на меті об’єднання українців у всьому світі, щоб не лише виявляти юні таланти та створювати можливості для їх розвитку, а й щоб дівчата і хлопці зростали з любов’ю до України – знали, чиїх батьків вони діти, були патріотично налаштованими. Отож на початку минулого року ми провели перший мистецький фестиваль-конкурс, який присвятили Різдву Христовому, а влітку – другий «Ти у серці моїм, Україно!». А вже сама назва нинішнього – «Formidable» – вказувала на наше прагнення виявити серед аматорських та професійних мистецьких колективів і виконавців найкращих. До речі, ми не обмежуємо географію проведення своїх мистецьких дійств лише Україною й Італією, а плануючи й організовуючи їх, залучаємо через інтернет до участі в таких творчих змаганнях і дітей, молодь та педагогів із суботніх і недільних шкіл, створених українською діаспорою різних країн, а також її асоціації, товариства й інші громадські організації.
Власне, ми ставимо перед собою за мету для збереження й примноження скарбниці української культури залучати всіх її творців на аматорському і професійному рівнях, усіх її нинішніх і майбутніх носіїв – від малого до старого. Бо старше покоління – це взірець для молодшого, а молодше ми маємо зацікавити виступами учасників мистецьких фестивалів-конкурсів, щоб ті побачили, як я кажу, «на чому росли» колись у такому ж віці їхні батьки, діди, прадіди, і щоб, ставши дорослими, вони самі передавали ті ж колядки, щедрівки, народні пісні своїм дітям: від батька – до сина, від матері – до дочки… Наразі ми лише починаємо масштабну роботу над здійсненням міжнародних мистецьких проєктів для українства в Україні й за кордоном, значення яких важко переоцінити.
– Ви вчитель музики за фахом, музикант, диригент, співачка, громадська й культурна діячка, активістка-просвітянка. То Ви – в Італії, то перебуваєте в Україні… Як Вам це все вдається, як встигаєте?
– В усій моїй роботі мною рухає єдина, але потужна мотивація – те, що я своєю мистецькою і громадською діяльністю прагну бути корисною своїй рідній країні й Італії в тому, щоб об’єднувати людей. У мене є дуже багато знайомих і тут, і там… Нині працюю над створенням ще однієї міжнародної громадської організації – «Поступ жінок-мироносиць у діаспорі».
– Це вже дещо інший тематичний ракурс нашої розмови, але, думаю, він теж зацікавить читачів «Галичини». Що за громадська організація це має бути?
– Вона об’єднуватиме українських жінок, які, працюючи по всьому світу, водночас своїми мистецькими здобутками примножують скарбницю нашої культури. Незалежно від місця проживання таких творчих жінок – у Європі чи в Америці, в Австралії чи Канаді, ми маємо знати одна про одну, і таку можливість відкривають сучасні інформаційні та комунікаційні технології. Ця організація допомагатиме нам, українкам, ділитися між собою: хто пише пісні – своїми піснями, хто малює картини – картинами шляхом проведення онлайн та офлайн майстер-класів і виставок, хто пише вірші – ділитиметься з іншими своїм високим словом.
Я входжу до координаційної ради громадського об’єднання «Поступ жінок-мироносиць», яке діє в Україні, й товаришую з його засновницею та очільницею киянкою Зоєю Ружин – поетесою, відомою культурною і громадською діячкою, заслуженою працівницею культури України, справжньою берегинею національних цінностей, котра цілком заслуговує на те, щоб бути почесною головою створюваної міжнародної організації «Поступ жінок-мироносиць у діаспорі».
Влітку торік після нашої поїздки до Канева на Чернечу гору, де похований Шевченко, пані Зоя удостоїла мене честі прилучитися до міжнародної акції «Тарасова верба». Як відомо, зрізану гілочку тієї верби, яку Кобзар на засланні посадив у суху землю Мангишлаку й доглядав за нею, із Казахстану поет Андрій Малишко привіз 1963 року в музей-садибу Максима Рильського, директором якого тоді був його внук Максим Георгійович Рильський. Він також очолював благодійний фонд «Троянди й виноград», який і подбав про те, щоб із тієї гілочки виростити в теплиці декілька саджанців.
Отак «Тарасові вербички» з’явилися в різних місцях України, а одна з них – на подвір’ї Жашківського історичного музею на Черкащині. Це дерево гарно розрослося, від нього пані Зоя і бере гілочки. Я маю лист того музею з дозволом саме в такий спосіб розповсюджувати пагінці-нащадки Тарасової верби. За час від 2014-го, коли українці відзначали 200-річний ювілей Кобзаря, по всій Україні посадили вже дві сотні вербичок, вирощених із гілочок того дерева, що росте біля згаданого музею.
З. Ружин попросила мене в такий спосіб уславлювати ім’я Т. Шевченка й за кордоном. Торік у вересні я привезла в Італію десь зо чверть сотні нарізаних у Жашкові гілочок дерева, яке, власне, є «дочкою» Тарасової верби. Вони у мене вдома пустили корінці, відтак і листочки. Я посадила ті гілочки в рамках міжнародної акції «Тарасова верба» вже у трьох країнах: у Загребі – столиці Хорватії, у Пшемислі (Польща) і в Бергамо на півночі Італії, де торік у листопаді вп’яте провели акцію «Дерево життя», яку організовує українсько-італійська культурно-просвітницька асоціація «Злагода».
Кожен охочий може посадити своє іменне дерево. Позаторік я посадила в Бергамо граб, а торік – Тарасову вербу для увічнення пам’яті генія української літератури й Пророка нашої нації. До речі, в парку того міста від початку великої московсько-української війни садять іменні дерева і з написаними на табличках прізвищами наших захисників, щоб їх пам’ятали й майбутні покоління українців та італійців.
– Певно, завдяки й тисячам наших заробітчан змінилися в позитивний бік уявлення італійців про Україну з часу Вашого приїзду на Апенніни?
– Коли я 2000 року ступила на італійську землю, то мене місцеві жителі називали «русса». Наполягала вперто на тому, що я не з росії, як вони іменували й весь колишній СССР, а з України, яка існує споконвіку. Аргументувала тим, що ми, українці, маємо свою милозвучну мову, незліченну кількість народних пісень, у нас є свої видатні письменники. Зокрема називала прізвище Шевченко: «Це наш геніальний поет». Один із моїх співрозмовників щиро здивувався: «Та ні, це відомий футболіст, який грає в чемпіонаті Італії за команду «Мілан»!»… Звісно, нині італійці вже набагато більше знають про Україну.
Та повернуся до теми своєї участі в акції «Тарасова верба» завдяки тому, що З. Ружин забезпечує мене під час моїх приїздів в Україну зрізаними гілочками жашківської «дочки» Шевченкової верби. У тому ж Загребі я посадила «Тарасову вербичку» наприкінці вересня торік, коли в Хорватії відбувалися Дні української культури, біля пам’ятника Кобзареві, спорудженого українцями, які народилися й живуть у цій країні. Зробила це за дорученням пані Зої і в нині польському Пшемислі, а колись Перемишлі, на горбочку над Сяном, біля будинку, в якому мешкають українські біженці й де в майбутньому буде гуртожиток для українських студентів, які навчатимуться в цьому місті.
– Читав у фейсбуці, що у Пшемислі Ви виконали таку почесну місію у рамках міжнародної акції «Тарасова верба», приїхавши туди на проведений 14–17 жовтня минулого року XII Конґрес Світової федерації українських жіночих організацій, приурочений до 75-річчя її створення в канадському Торонто…
– Так, до цієї ювілейної події З. Ружин написала вірш «Жінки-українки», а крила мелодії йому дала Світлана Садовенко, заслужена діячка мистецтв України, професорка Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. За дорученням пані Зої я поїхала на конґрес СФУЖО і під час його урочистого відкриття представила ту пісню, до виконання якої долучилася й пані Світлана. Пісня «Жінки-українки» всім дуже сподобалася, тож я і її авторки сподіваємося, що цей музичний твір затвердять як славень Світової федерації українських жіночих організацій – чекаємо на відповідне рішення її координаційної ради.
Що ж до «Тарасових вербичок», то й нинішнього року розширюватиму в Європі їх «ареал». У мене вдома в Ґуббіо стоять у воді й розвиваються понад 30 вербових гілочок (на жаль, не всі вони виживають), які на нашій зустрічі дала мені З. Ружин. Одну з них посаджу в іспанському місті Барселоні 2 березня під час Шевченківських днів, приурочених до 210-ї річниці з дня його народження. На це свято запросила мене вчителька тамтешньої української школи, учні якої – діти заробітчан – стануть свідками й того урочистого моменту, коли я садитиму «вербичку від Тараса Шевченка». Моменту символічного для хлопчиків і дівчаток, сказати б, навіть ключового у виховному процесі. Бо в тій школі українські діти навчаються лише один день на тиждень і за цей короткий час потрібно дати учням максимум такої інформації про Тараса Шевченка, яка прищеплювала б їм любов до його поезії й загалом до України.
– До тих багатьох міст Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини, з якими Івано-Франківськ підтримує партнерські відносини, додалося віднедавна й Ґуббіо. Чи в цьому часом немає знову ж таки Вашого «сліду»?
– Ви вгадали, це була саме моя ідея, а до її реалізації доклався й мій чоловік Альфредо Мореллі. З пропозицією започаткувати співпрацю з Ґуббіо одразу дві італійські громадські організації – очолювана мною «Mist-Il Ponte» і «Maggio Eugubino», активістом якої є Альфредо, звернулися до Івано-Франківської міської ради. І її депутати нас підтримали. Торік наприкінці травня секретар міської ради Віктор Синишин приїхав до Італії, в мерії Ґуббіо він поставив і свій підпис під угодою про співпрацю між двома містами. В Івано-Франківську на День міста традиційно проводять фестиваль ковалів, а Ґуббіо славиться майстрами художнього ковальства ще з часів середньовіччя. Мабуть, найперше саме ця обставина зумовила те, що в моїй голові народилась ідея зберігати й примножувати історичні традиції європейської культури завдяки тому, що два наші міста-партнери обмінюватимуться своїми творчими здобутками в декоративно-ужитковому та інших видах мистецтва.
– В Італії численні українські заробітчанки здебільшого доглядають літніх і немічних людей. То після приїзду на Апенніни Вам довелося забути про свій здобутий в українському виші музичний фах?
– Ні, я й на чужині не поривала з улюбленою справою, фахові основи якої опанувала у ПНУ ім. В. Стефаника, а завжди знаходила для неї час. Для українців у діаспорі тими осередками, де вони збираються, є українські церкви. Тож і я щонеділі ходила до Божого храму, щоб зустрітися зі своїми краянами. Там заснувала – задля підтримки наших релігійних і культурних традицій – церковний хор. Загалом я керувала двома такими хорами, створеними при церквах УГКЦ, 22 роки: 12 – у Ґуббіо й 10 – у Перуджі, яка є адміністративним центром регіону Умбрія.
Уже п’ять років співаю в італійському хорі при римо-католицькому храмі. Радили мені вступати на навчання до консерваторії, але я ніколи не мала бажання залишитися в Італії. Хотіла заробити грошей і повернутися в Україну – працювати тут, учитися, розвиватися як фахівець…
Те, що їжджу туди-сюди, – цього вимагає моя душа. Бо хоч в Італії у мене з матеріального погляду є все, але душа моя – на Батьківщині. Мій чоловік мене розуміє і нині сам активно допомагає Україні, а мені – коштами для втілення в життя моїх мистецьких проєктів. Адже, здійснюючи їх, я працюю суто на волонтерських засадах, не отримую за це зарплати, гонорарів, якихось матеріальних відшкодувань.
– Непосвяченому у Ваші, українки, стосунки з чоловіком-іноземцем важко повірити в таку його безкорисливість…
– Але це саме так. Альфредо – напівжартома чи, може, й серйозно – каже, що після нашого знайомства він спочатку через мене дуже полюбив мою Батьківщину, закохався в Україну, а вже після того – в мене, українку Лесю. Бо я йому так цікаво розповідала про нашу націю, культуру й менталітет українців, про природні багатства нашої землі. Моя любов до України вразила Альфредо. Від нього якось я почула такі слова: «Тоді я не знаю, навіщо ти сюди приїхала, – Італія явно не для тебе. Їдь додому, в Україну, і там реалізовуй свій творчий потенціал, закладений у тобі Господом Богом і батьками». Тут, думаю, варто зазначити, що Альфредо, хоча він за фахом юрист і пропрацював довгий час керівником нотаріального архіву в адміністративному центрі регіону, був також вісім років у міській мерії радником з питань культури й туризму, організовував фестивалі й концерти. Він 10 років очолював громадську організацію – Pro-Loco «Maggio Eugubino», тобто локальну, таку, що спрямовує свою діяльність на збереження місцевих традицій, звичаїв та обрядів, популяризацію мистецьких надбань, а нині він є її радником. Бо має відповідальну посаду керівника з юридичних питань у «Національному союзі громадських організацій Італії» – «UNPLI».
Коли я керувала церковним хором у Перуджі й разом з його учасниками – українськими заробітчанами – підготувала концерт різдвяних колядок та щедрівок, на який ми вирішили запросити й місцевих жителів, то я, за порадою свого майбутнього чоловіка, перед тим, як співати колядки, перекладала для італійців їх зміст. Вони ж доти й не знали, що в українців є такі чудові духовні твори. Тоді я також шукала в літературі, історії появи тих чи інших колядок. Бо хоч назагал усі ми вважаємо, що це суто народна творчість, але насправді є чимало колядок, написаних конкретними авторами, прізвища яких зафіксовано у фахових виданнях.
Нині, у час розв’язаної московією проти України війни, Альфредо, фінансуючи мої поїздки в Україну задля реалізації мистецьких проєктів, вбачає в цій моїй праці на ниві культури й духовності паралельну підтримку героїчних діянь українських воїнів, які дають належну відсіч знавіснілим рашистам, вважає, що й митці своєю діяльністю мають сприяти наближенню перемоги над ворогом. Бійці тримають щит там, на фронті, а ми тримаємо свій культурно-мистецький стрій. Альфредо недавно так і сказав мені: «Я свято вірю в те, що Україна була, є і буде, що українці з допомогою цивілізованого світу ліквідують нинішні загрози для себе – втратити національну ідентичність, виродитися й бути асимільованими, як того хотілося б путінській росії». І коли мій чоловік це говорив, у нього в очах були сльози…
– Але ж у нашій розмові, пані Лесю, почув про Ваш намір таки повернутися з Італії на Батьківщину. Ви відмовитеся від нього задля щасливого подружнього життя з Альфредо?
– Мій чоловік готовий зі мною переїхати в Україну. Альфредо вже не раз бував у моєму рідному Івано-Франківську, йому подобаються наша країна, її земля й люди, наші мова, пісня, культура й мистецтво. Він цілком поділяє моє переконання щодо важливості міжнародних мистецьких проєктів, які допомагають єднатися українцям, котрі живуть в Україні і в інших державах, – знайомитися між собою, дізнаватися, хто яку творчу справу плекає і чого в ній досяг. Адже наші фестивалі-конкурси відкриті для участі тих, хто працює в багатьох жанрах: вокальному, інструментальному, хореографічному, аудіовізуальному, театральному, фольклорно-етнографічному, літературному, авторської пісні, образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва. Тож проєкти, до яких я безпосередньо причетна, дають можливість усім охочим проявити себе через творчість.
Іван ГАВРИЛОВИЧ, заслужений журналіст України, спецкореспондент газети «Галичина», заступник голови Івано-Франківської міської «Просвіти», член НСПУ і НСЖУ.
