Кореспондент УП.Життя поспілкувався із солістом гурту DakhaBrakha Марком Галаневичем. Публікуємо фрагмент розмови.
Амбасадори українського фольклору за кордоном.
Для гурту DakhaBrakha це визначення стало своєрідним штампом.
За 15 років музиканти побували у Великій Британії, Німеччині, Італії, Франції, США, Австралії, Канаді, Південній Кореї та інших країнах.
Виступи на британському радіо ВВС та американському КЕХР, саундтреки до серіалу «Фарго» та реклами шампуню Девіда Бекхема – «дахабрахівських» регалій не перераховував тільки лінивий.
І якщо за кордоном DakhaBrakha давно знають та люблять, то на батьківщині гурт почали помічати лише кілька останніх років.
У 2018-му музиканти зібрали естрадний палац «Україна», у 2019-му – десятитисячний Палац спорту.
А на початку цього року вони отримали Шевченківську премію за альбом «Шлях» (2016).
Ми повинні були зустрітися з музикантами в театрі «Дах», яким керує Влад Троїцький. Це колиска і місце сили DakhaBrakha, де учасники гурту зазвичай спілкуються з журналістами.
Але після всеукраїнського туру Марко Галаневич, – офіційний «спікер» колективу, – зірвав голос. Інтерв`ю довелося перенести.
За тиждень в Україні ввели карантин через пандемію коронавірусу. За відсутністю інших варіантів зідзвонилися з Марком у месенджері.
Вперше за довгий час він та інші учасники гурту можуть побути вдома, але якщо ситуація затягнеться, на користь їм це не піде.
«Я чи не єдиний в гурті був проти висування на Шевченківську премію»
– Що змінилося в житті DakhaBrakha після отримання Шевченківської премії?
– Слава Богу, кардинально нічого не змінилося.
Приємно, що нас привітали багато людей. Побажань щастя-здоров`я було більше, ніж відгуків про те, що ми отримали премію незаслужено. Це нормально, всім не догодиш.
– Раніше премію присуджували переважно класичним композиторам. Як думаєш, чому цьогоріч її отримали саме ви?
– Якщо чесно, я чи не єдиний в гурті був проти того, аби DakhaBrakha подавалися на конкурс.
Вважав, що ця перемога нічого не змінить, адже наша аудиторія і без того нас любить і поважає.
До того ж, у попередні роки Шевченківську премію отримували і менш талановиті, але більш «зручні» владі митці.
 |
| Марко Галаневич – офіційний «спікер» колективу DakhaBrakha |
А потім дізнався, що у 2020-му Шевченківська премія перезавантажилася, до складу журі увійшли експерти з прогресивними поглядами. І змінив свою думку.
Сподіваюся, тепер вона буде важливою для актуальних митців, а не для творців із совковим бекграундом.
Та й потрапити в один список із Тарасом Прохасько, авторами опери «Йов» та іншими для нас дуже почесно.
Словом, пишаємося! (сміється)
– Цьогоріч призовий фонд премії становить 200 тисяч гривень. На що витратите ці кошти?
– Ми розподілили їх між собою.
Через пандемію коронавірусу в наступні кілька місяців у DakhaBrakha не буде концертів, а живемо ми лише з музики. Тому гроші ці, скоріше за все, проїмо (сміється).
– Шевченко – контраверсійна постать.
З одного боку – «дід у шапці» зі шкільної програми, з іншого – модник, пияк і ловелас.
Як ти особисто до нього ставишся?
– Я вважаю Шевченка генієм. Він був суперпрогресивною людиною як на свій час. Те, що такий митець народився у простій селянській родині – справжнє чудо.
В мене на телефоні є «Кобзар», який я час від часу перечитую. Хоча ціную Шевченка-художника навіть трошки більше, ніж поета.
– Шевченко – це ще й індикатор нашого суспільства на шаблонність/справжність.
А як ти відрізняєш шароварництво від автентичної народної культури?
– В цьому мені свого часу дуже допоміг наш засновник, Влад Троїцький.
Коли я був студентом акторської школи «Даху», він запросив мене на концерт гурту «Древо». Тоді я й зрозумів, що ось вона, жива і справжня традиція, а не «Мій миленький вареничків хоче…».
Звісно, більшість професійних фольклористів вважають, що народна музика повинна звучати лише так, як її співають бабусі в селах.
На їхню думку, DakhaBrakha цю традицію порушує. Але ми вважаємо, що автентична основа має підштовхувати до експериментів.
– Ти єдиний в гурті, хто до його появи не був занурений в український фольклор.
Як тобі вдається співіснувати в такому колективі?
– Та в мене й музичної освіти немає!
Справді, до DakhaBrakha ми з дівчатами існували на різних полюсах.
У них за плечима була солідна фольклорна база, і вони проробили велику роботу, аби пропустити її крізь себе.
З іншого боку, я ріс на Вінничині, у середовищі бабусь, які співали народні пісні. З дитинства для мене така музика є чимось природнім, як сонце на небі чи дощ.
Хоча цінувати це я почав вже в Києві, з появою гурту. Коли повертався додому, сідав біля бабусі, й записував її пісні. Дві з них увійшли до альбому «Шлях», за який ми й отримали Шевченківську премію.
На жаль, незадовго до нагородження бабусі не стало. Цю перемогу я присвячую їй.
«Ми маємо право співати пісні будь-якою мовою, якщо вони з`явилися на українській землі»
– Знаю, що в студентські роки ти грав у КВК. Як це вплинуло на те, чим ти займаєшся зараз?
– Скажу так: якщо ти прийшов у хороший театр після поганого, тобі буде важко (сміється).
У КВК ж головне розважати, не думаючи. Не впевнений, що вихідці звідти можуть добре робити свою справу в інших сферах.
– DakhaBrakha завжди були гуртом зі свідомою позицією.
На концертах ви вішаєте на сцені жовто-блакитний прапор, а раніше виходили до слухачів із меседжем «Free Sentsov!»
Не думали стати громадськими активістами або ж піти в політику?
– Я сподіваюся, нам ніколи не доведеться цим займатися. Музика – це наше життя і наш єдиний спосіб існування.
Зараз політика впливає на мене деструктивно. Я стежу за тим, що відбувається в Україні і за кордоном. Мені болить. Я можу висловлювати свою позицію, але не готовий брати на себе політичну ініціативу.
 |
| Марко Галаневич: «Ми маємо право співати пісні будь-якою мовою, якщо вони з`явилися на українській землі» |
– У репертуарі DakhaBrakha є фольклор російською мовою.
Що ви відчуваєте, коли співаєте такі пісні зараз?
– У нас є пісні англійською, болгарською, кримськотатарською мовами. Російською, звісно, теж.
Але всі наші російськомовні пісні були створені на території України – на Луганщині, Житомирщині, Поліссі. Я вважаю, що ми маємо право співати будь-які пісні, що з`явилися на нашій землі.
У той же час, чимало українських артистів співають лише російською, і я не маю права їх засуджувати, адже в Україні є велика російськомовна аудиторія.
Для DakhaBrakha найважливіше передусім співати саме українською, що ми і робимо. Потрібно дбати про рідну мову, аби наша культура існувала і далі.
– А які у вас стосунки з українськими радіостанціями?
– Квоти мали б їм посприяти. Але ми досі чуємо, що DakhaBrakha для українського радіо – це неформат.
Виняток був лише одного разу – коли ми записали пісню «Заманили» з Джамалою.
Справа в тому, що українські радіостанції залишаються поп-орієнтованими. От за кордоном є купа ефемок різних жанрів, а у нас…
– Тобі подобається сучасна українська музика?
– Переважно – так. Після Революції Гідності в Україні з`явилося багато артистів зі свіжим поглядом, які не калькують російських виконавців, як це було раніше.
Я радий за успіх ONUKA, тієї ж alyona alyona.
За кордоном у нас постійно запитують, кого з українських музикантів ми радимо послухати.
Ще кілька років тому ми чухали потилиці та ледь могли назвати хоча б кілька імен. А зараз створили цілий плейлист сучасної української музики, який ставимо перед виступами в різних країнах.
Пилип Пухарєв, спеціально для УП.Життя
Повністю розмову читайте на сайті life.pravda.com.ua
Фото авторства Andiy Petryna, Matthew B. Thompson та Maxim Shumilin зі сторінки dakhabrakha