«Краще співати маленькі партії добре, ніж великі погано». Автор цих слів Михайло Донець – видатний український бас, який проспівав 130 арій оперного репертуару – однаково неповторно виконував і малі, і великі партії. Йому були доступні психофізіологічні стани героя – висока трагедія і гострий драматизм, піднесена патетика і мужній героїзм, яскрава характерність і благородна розважність, розсудливість, іскрометна веселість і неложний комізм. У цьому була його велич.
Одначе співак симпатизував Українській революції, УНР і Петлюрі з Грушевським, а цього совєтська влада йому пробачити не могла, тому сфабрикувала справу проти нього і знищила як «буржуазного націоналіста» в застінках НКВД, намагаючись стерти з лиця землі навіть згадки про видатного співака. У цьому його трагедія.
Цією книжкою Михайло Донець повертається до нас із забуття. У видавництві «Ярославів Вал» готується до друку книжка Миколи Кагарлицького «Велич і трагедія Михайла Донця». Пропонуємо увазі читачів «ЛУ» передмову Михайла Слабошпицького до цього видання.
НЕОЦІНЕННА СПРАВА КАГАРЛИЦЬКОГО
Як відомо, кожна книжка має свою передісторію.
І там повсюдно стоїть конкретна людина – найголовніша дійова особа тієї історії.
Розповім про дійову особу цієї історії.
Рідко зустрічаються такі ентузіастичні й цілеспрямовані індивіди, які назавжди визначилися в житті й цілковито підпорядкували всі свої дні служінню своїй справі.
Микола Кагарлицький – один із цих небагатьох.
Спершу я знав його здалеку – з розповідей тих, хто працював із ним у видавництві «Мистецтво», де він редакторував, та зі слів його приятелів. І майже щоразу, коли зринало це прізвище, за ним ішли щедрі суперлативи. «Людям властиво перебільшувати», — подеколи думав я, бо маю (небезпідставно) іронічне сприйняття нашого брата, породжене численними розчаруваннями, і не дуже вірю в реалістичність аж таких оцінок.
Але – диво! – все те потвердилося, коли я, почав працювати з Кагарлицьким у редакції газети «Літературна Україна». Редакторат запхнув його у відділ публіцистики, хоча Миколі, враховуючи його культурологічні зацікавлення та широту знань, належалося б опікуватись у газеті проблемами культури і мистецтва. Слава Богу, що, упоравшися з редагуванням не надто високої літературної якості письменницької публіцистики, він писав рецензії на театральні вистави, оперу та балет, художні виставки, а також творчі портрети мистців. Це був його світ, хоча Микола також добре знався і на літературі, приятелював з кількома талановитими письменниками.
Опікувався творчою спадщиною Оксани Петрусенко. Інспірував спогади про цю зірку сцени, повишукував епістолярні реліквії. Все те склало прекрасну книгу меморіального характеру. Цілком логічно, що потім на основі всіх тих матеріалів Кагарлицький написав біографічну повість «Оксана Петрусенко». Її особливо високо оцінив Іван Козловський. Було й чимало інших похвальних голосів.
Упродовж десятиліть жив він темою Катерини Білокур, збирав її листи, заадресовані тим людям, із якими вона відчувала свою духовну спорідненість і які підтримували її. А потім була сенсація – в журналі «Вітчизна» з’явився цілий корпус дивовижних текстів. Зібрані в єдине ціле листи художниці читалися як пристрасна її сповідь про те, як дорого їй доводиться платити за вірність своєму покликанню, як гірко жити серед людей, що відмовляються не тільки розуміти її, а й відмовляють їй у праві бути самою собою.
Ті листи – не просто дорогоцінні людські документи. Кожен вичитував у них щось своє. Мистецтвознавці, що спеціалізувалися на народному малярстві, знаходили там відповіді на свої запитання й аргументи для дискусій про феномен генія з народу. Дослідники психології творчості мали в листах дорогоцінний автокоментар про народження задумів та їхню еволюцію в процесі роботи над тим чи тим полотном. Біографи довідувалися звідти про непрості стосунки мисткині навіть у її ближньому колі й про далеко не безхмарні дні, коли їй доводилося мати справу з чиновним людом, який узурпував право бути вершителем доль художників і призначав там – на свій куций глузд – ієрархію видатних та просто помітних імен.
Пам’ятаю, як вражений свіжим художнім словом Білокур, її питомим живомов’ям вибагливий, ба навіть вередливий у смаках академік Леонід Новиченко вибухнув прекрасною статтею про ці листи й про Білокур «Автопортрет з реальності» (назвою статті він полемізував із тим, як трактував усе те Володимир Яворівський, пишучи роман про Катерину Білокур, котрий назвав «Автопортрет з уяви»). Микола написав свою версію життя мисткині, максимально подбавши про її достовірність. Кагарлицький того часу – це не тільки злива його матеріалів у часописах, лекції в різних аудиторіях, радіопередачі, виступи на мистецьких заходах, модерування там. Одне слово, він фонтанує енергією та демонструє небуденні організаторські здібності. Ми жартували: Кагарлицький – як електростанція, бо якщо до нього все належно підімкнути, то він даватиме світло для всього Києва. А він і справді освітлював столичні обрії. Освітлював національною культурою.
Пам’ятаю, в ті роки мені вже навіть почало видаватися, що це я збираю матеріали про корифея українського оперного мистецтва Михайла Донця. Мені здається, що я міг би тоді сісти і написати щось документальне про Донця. Хоч і не вивчав його життя та творчу спадщину. Я знав усе те від Миколи. Він розповідав мені – і не тільки ж мені, бо ділився тим з іншими колегами, — нові і нові історії з його життя. Сам захоплений він захоплював цим інших.
Тоді Кагарлицький зробив важливу справу: зібравши масу матеріалів, пов’язаних з Михайлом Донцем, упорядкував книгу про нього. Кожен, хто стикався з такою марудною роботою, знає, що охоче і на совість її може виконати лише людина великої ідейної посвяти. Така, як він, Микола Кагарлицький.
Він був на особливому творчому піднесенні. І тут сталася біда. Життя письменника дуже ускладнилося після того, як він став жертвою оскаженілих «стражів порядку», що люто побили Миколу. Він заступився за бунтівних студентів, проти яких міліціянти застосували брудну силу. У відповідь на це вони накинулися на Миколу – й він довго змушений був після цієї «дискусії» відлежуватися в лікарнях. Хвороба, викликана тим гірким сюжетом, уже не відпускала його, прикувавши до ліжка. І навіть тоді він писав і писав. Так було створено книжку «Велич і трагедія Михайла Донця», де Микола зміг використати весь документальний огром, який був у нього.
На жаль, він уже не порадіє другому виданню випестуваної ним книжки. Вона виходить у світ завдяки наполегливості й зусиллям його вірної дружини Ольги та фінансовій допомозі відданої приятельки родини Кагарлицьких Лесі Ткач (у літературі Лесі Богуславець) з Австралії.
Те дуже важливе: цією книжкою актуалізується славетне ім’я Михайла Донця, а також знову приходить до нас один із прекрасних результатів подвижницьких діянь завжди натхненного в своїй справі , окриленого в благородних планах Миколи Кагарлицького.
Михайло Слабошпицький