Не спати в Гетсиманському саду
Станіславу Чернілевському — 70
I
Стала читацька увага (чи, радше, читацька відданість) до Чернілевського має мало спільного з популярністю у профанному значенні цього слова. Його творчість стоїть осторонь розрекламованих аршинними літерами бестселерів. Свій творчий шлях Чернілевський звіряє за дуже старими путівниками. Саме тому він поза літературними «тусовками»
Їхня любов — це селфі. Його — голгота. Як класицист він гостро відчуває, що у широкій популярності, як і будь-якій масовій екзальтації є щось штучне.
Чернілевський — поет-мовчальник. За період своєї зовнішньої «неприсутності» у літературі (між виходом «Рушника землі» і «Чеського зошита» — 30 років) він створив величезний архів: понад 300 блокнотів. На береги їхніх маргінесів океан життя виносив занотовані свідчення колишніх кораблетрощ — і вірші. Це був період прихованої орфічної екзистенції духу. Потай від людського ока він, мов гріневеївський Просперо, створив близько 15 фантасмагоричних книг. Усі ці роки він був поетом сутнісно, глибинно. Як пророк у печері.
Така цнотлива приватність є водночас його особистою «декларацією незалежності». Спробою повернутися спиною до модерністського патосу пророків, одержимих, дервішів, олімпійців і снобів і — в ширшому культурному розумінні — кроком до емансипації поета як приватної особи. Переходом від Неруди до Монтеня.
Лише самітник
вимір світу знає,
коли спроможен зріти в самоті
до Бога, що олюднившись
конає
і смертно воскресає на хресті.
Разом із тим у життєписі Чернілевського є епічні діяння, які Богдан Жолдак слушно називав «геракловими подвигами»: перепоховання Василя Стуса і епічна кінотрилогія «Просвітлої дороги свічка чорна», переозвучування кіно (це саме завдяки йому телевізійна Ніагара зашумувала українською), причастність до створення першої національної кіностудії «Галичфільм», участь у Революції Гідності й важке поранення на Майдані в ніч з 18 на 19 лютого 2014 року.
Можна сказати, що його публічна діяльність є «вдихом», а непублічна поезія — видихом.
II
Роберт Мертон влучно зазначив, що космополітично впливові особистості завойовують авторитет завдяки тому, що вони знають, а локально впливові — завдяки тому, що вони розуміють. Чернілевський — саме про розуміння й локальний вплив. Як Сократ, сирійський авва чи мудрий цадик.
Носій класичної культури, але без аури зарозумілого олімпійця, жерця холодного культурного ритуалу, він уміє поєднувати непоєднуване: статус елітарного «магістра гри» і демократичного трибуна, дистанцію наставника і теплоту друга. Своєю творчістю й самим своїм життям Чернілевський творить інтимну спільність «вибраного кола». «Вибраного» тут не означає «ексклюзивного». Чернілевський дуже далекий від снобізму. Символом спільності такого роду є маленька дружня агапа, накритий для вечері стіл у саду, круг світла, окреслений лампою-абажуром.
Навіть дрібні побутові деталі нашої дружби є надзвичайно скульптурними. Вони наповнені езотеричним значенням і середньовічною символікою.
Дружба — таїнство. У ній закладено євангельський парадокс постійного примноження хлібів: чим більше віддаєш, тим більше зостається. Чернілевського — абсолютно безвідмовний друг, який без найменших вагань готовий взяти на себе турботи інших, часом малознайомих людей: важкі, обтяжливі й витратні. Таким і має бути справжнє християнство: велетенським і тихим.
Метафізика дружби здатна міняти історію: неформальне коло доктора Семюеля Джонсона створило сучасну літературну критику, «анонімні панове» з Арзамасу здійснили тектонічний переворот у російській літературі, а Інклінги***, що засідали у пивному пабі, зуміли повернути у європейську літературу теологічну алегорію і міф.
Коло Чернілевсього і він сам — про найвищий витвір і квінтесенцію європейської humanitas: старосвітську традицію літературної дружби, яка стоїть вище від цехової належності чи ідеологічних уподобань і яка ставить його в один ряд із Монтенем, Гельдерліном, Лессінгом і навіть Шуманом із його ідеєю Davidsbündler-ів.
Запорука такої дружби й одночасно одна з визначальних рис Чернілевського — його моцартіанська легкість. Свої оди, орації і панегірики він розсипає з розмахом марнотратської недбалості: як троянди Геліогабала. Істина підмічена ще Честертоном: культурні починання з установкою на шедевр і класичність, тексти із самонаведенням на безсмертя — як правило давно забулися. Натомість на перший погляд несерйозне, «легке» мистецтво, тексти, написані для дружнього кола або ж для одного адресата, твори гротескні й інколи навіть памфлетичні (як наприклад, «Мандри Гуллівера», «Трістрам Шенді» чи керолівська «Аліса») долають свій час і набувають класичного блиску.
Найкращим виявом цієї легкості Чернілевського є гумор — найбільший архіпелаг його поетичної ойкумени. Знову Честертон: «коли мовчать церковні дзвони, // дзвенить ковпак паяца». Для Чернілевського гумор є стоїчною чеснотою, формою мудрого протистояння злу, способом збереження людяності в дегуманізованому світі. Герої Бредбері протистояли диявольській напасті жартами, буфонадою й блазнюванням. Отці-пустельники багато й охоче сміялися. «Коли диявол не відступає перед текстом святого Письма, висмійте його» — закликав Лютер. Тільки пуритани та міщани гордяться своєю серйозністю.
Гумор Чернілевського особливий. Він позбавлений знущальності пересмішника і нудотних тартюфівських ноток. У ньому — грайлива піквінська веселість, лицарська відданість честертонівському чину «служіння шинку» (не в значенні пияцтва, а в сенсі дружнього кола), і, меншою мірою, вікторіанській традиції поетичного нонсенсу. Всьому тому, що урочисто потверджує вічну молодість духу.
III
Глибоке й інтенсивне звернення Чернілевського до класики не є ескапізмом. Його перо не ганяється за привидом утопії, він не живе платонічними ілюзіями; автор смиренно чекає миті, коли небесна, нарешті, охопить землю, чекає «Сходження Духу Святого // в зболені очі своїх».
Ці рядки одним рухом відкривають перед нами всю величну картину світобудови, споглядати яку є водночас боляче і п’янко: минуле і прийдешнє, видиме й невидиме. На таке спроможна тільки поезія.
Поетика, пасхальна містика і «сходження Духу» посідає ключове місце у творчості Чернілевського. Поет оспівує момент апокатастису, оригенівського загального спасіння, повернення до райського стану, віднову всього сотвореного у своєму первісному значенні й блиску. Навіть тваринний світ у поезіях Чернілевського — це не бестіарій, а — за відомою честертонівською думкою — райський звіринець, який розбігся у момент гріхопадіння. «Свята корова» і «свята свиня» у його віршах сповнені спокійної гідності, як геральдичні тварини. Творчий універсум Чернілевського може слугувати втіленням і поетичною емблемою екологічної свідомості; йому, як нікому з української поезії, близька францисканська проповідь до звірів, птахів і риб.
Поетика Чернілевського легка, але не легковажна. Окремим його поезіям притаманний майже епічний подих: інерційна потужність, чіткі архітектони, важкі сонорні контрапункти, афористичніть, або, правильніше, обґрунтована претензія на абсолютизм висловлювання — все це є підсвідомим пориванням у класичне безсмертя.
Можливо, це прозвучить парадоксально, але саме цьому потягу до класичності він зобов’язаний і своїми зривами, дезертирством у гнозу, на присмеркові землі, де панує діонісійський шал, а повітря розриває крик античного цапа. Це два закономірних пояси його поетичної душі. У них прихована справжня антагоністична велич.
Найголовніше в поезії Чернілевського не піддається визначенню і класифікації: це чиста епіфанія, явлення, що за парадоксальним визначенням Сен Жон Перса вкладається тільки у синтаксис блискавки. Це, як правило, один два рядки, які вражають у саме серце. Всі його метафори, алюзії, перегуки — заради них і тільки заради них. Це те, що Арістотель назвав би «цвітінням діалектики».
Янгол Алфавіту
Іванові Малковичу
Десь далеко, на краєчку світу,
за який нікому не сягти,
тихо сяде янгол алфавіту,
щоб його ти зміг оберегти.
Хай в абетці, наче в діадемі
рідкісні коштовні іскрії,
є всього дві літерки окремі.
Дві — але вони лише твої.
Так тобі від мами та віками
писано, коли ти в роду мавсь,
щоб зубами, віями й руками
ти за них над прірвою тримавсь.
І коли раптово навіть світу
враз не стане,
бо скрада згребе, —
в млі й безодні
янгол алфавіту
скриком звуку
втримає тебе.
21.03. 2013, м. Київ
Практично вся поезія Чернілевського є плодом другої теологічної чесноти — надії. Віра і любов спираються на Бога і, за словами Шарля Пегі* «приходять самі»: «Це віра легка, а не вірити неможливо. Це любов легка, а не любити неможливо. Але надіятися важко»**. Надія звернена на світ і людину. Віра, за словом євангеліста, — впевненість у речах невидимих, натомість надія — уміння не впасти у відчай, споглядаючи видиме. Чернілевський — справжній апологет надії. На тлі всіх розчарувань і негацій доби така надія на людину і її небесну природу є майже героїчною. Складність мистецтва надії полягає в тому, що воно працює не всупереч, а завдяки досвіду. Хвала такій складності.
IV
Поет — поліамурна істота. Він тримає цілий всесвіт на відстані витягнутої руки: дівчата і книги, маршрути й архіпелаги. Чернілевський проголошує, що механіка коїтусу має небесну природу. Його еротична лірика унікальна. Не елегійний шістдесятницький софткор і не зужитий натуралізм верленівських «Жінок», а любовна метафізика Пісні Пісень поєднана із символікою ренесансного трактату. Фіксація урочистого моменту, коли останній смолоскип погашено в ім’я «великої святої Ночі».
Б’є в ніздрі бриз розтуленого лона,
кінь соляний ірже на узбережжі.
І падають, як брами Вавілона,
важкі пір’їни білої одежі.
Навіщо релігія, запитує поет, якщо є поцілунки? Все можливо у його світі, де кожна людина є героєм ще до свого народження. Де кашалоти пропливають над містом, як дирижаблі, а потім згорають, як повітряні гіндербурги.
Тільки гляну —
ще без лову, хто ти, —
просто лик з дверей, —
а в дивині
попливуть над містом кашалоти,
наче дирижаблі надувні.
Щось несосвітенне
й нестрашне-бо
про́сторінь заповнить засягну́.
Те, що море вивернулось в небо,
я прийму до того, як збагну.
Затріпочуть сонячні тенетця
всім уловом вулиць і дахів-
світ одразу весь перезвихнеться
в довгім уповільненні страхів,
майже не відчутних.
З позолоти
сонце заніміє в подивбі,
як пливтимуть небом кашалоти,
ледь не застигаючи в плавбі.
Заніміють звуки притлумиті.
Лиш пальто
рубіном
з призакрить
раптом скрикне
в блискавиці миті
спахом дирижабля,
що горить.
08.06.2020, м. Київ
Це не «магічний реалізм». І не універсальна притча, вдягнена у романтичне риштування. Кожний образ, кожна метафора Чернілевського — це деталь, що вказує на конкретні обставини, ситуації, пережитий досвід. Звідси диявольська складність, яка часом стає непрохідною перепоною на шляху до розуміння його поезій.
Особливий корпус поезій Чернілевського присвячено рідному селу Жван, його малій батьківщині. У цих поезіях найсильніше відчувається присутність того, що перебуває за лаштунками світобудови. Архаїчна мудрість крейдяних пагорбів за селом. Німий голос привидів із тиші. Усвідомлення того, що, проминаючи, ми не відходимо.
Саме у свій «інтернатський період» Чернілевський пережив першу епіфанію. Неонова лампа в інтернатській котельні стала для нього явленням «іншоприсутності». Новонародженим дивом в облозі вселенської ночі. У її зблисках він впізнав обриси своєї долі.
Це велика майстерність — принести запахи трав прямо на сторінку, вирвавши їх із тайників полів. Витягти на світло те, що споконвіку ховалося в диму осінніх кострищ, повідати світові пронизливу таємницю своєї землі, заховану в дзвінкому зимовому ґрунті. Відшукати божественну ієрархію у поганській анархії світосприйняття. Оживити давно спочилих, вдихнувши життя в погаслі зірки їхніх доль. Завдання гідне «магістра гри».
V
У 1964 році Дж. Р. Р.Толкін, роздумуючи над наративами чарівної казки, міфу і Євангелія висунув термін eukatastrophe — щаслива катастрофа, що позначає провіденційний поворот сюжету, який в останню мить безвихідь обертає на множинність рішень, а трагедію — на тріумф.
Життя Чернілевського — це серія таких евкатастроф. Його фініші ставали новими стартами: коли спалений дощенту невзаємністю, він повільно відбудовував себе з руїн. Коли після важкого поранення на Майдані опинився на лікуванні в Чехії і видав нову книжку і т. д.
Важкі випробування долі для Чернілевського оберталися містерійними ініціаціями. Навіть фрустроване проживання часу ніколи не було даремним: з такого борошна теж печеться поезія. У цьому — парадоксальність Провидіння. Стародавнім отцям сходу це навіть давало підставу говорити про гріхопадіння як про «щасливий гріх Адама». Адже саме через цей гріх відбулося Втілення.
…Письменники володіють одним великим привілеєм: самостійно обирати собі сучасників. Творчість Чернілевського конгеніальна консервативним традиціям пізнього модернізму. Свої образи й думки він запозичує з великого тезауруса європейської філософії та літератури, надаючи старим сенсам нового звучання. Як наслідок його вірші підсилені голосом Гомера, Горація і, особливо, Данте. Це промовисте свідчення дієвості культурного впливу. Вочевидь саме це мав на увазі Вергілій, коли говорив, що взяти вірш в Гомера важче, ніж палицю в Геракла. Складність такого культурного запозичення є шляхетним викликом для «магістра гри». Викликом, який свого часу подарував світові «Енеїду» і, поза сумнівом, в майбутньому подарує ще не один шедевр.
У своє сімдесятиріччя Станіслав Чернілевський вступає у споглядальному й елегічному настрої (це видно з його останніх «жмутків поезій»). У остаточному підсумку головна моральна інтенція його життя і його творчості — є не онтологічною, а саме екзистенційною. Це заклик до постійного чування, творчої активності, неспання. «Не спати в Гетсиманському саду» — саме так лаконічно сформував свою місію сам поет. І без сумніву виконає її, незважаючи ні на що.
Микола ІВАНОВ
* Шарль Пегі, «Ворота містерій»
**Послання до Євреїв 11:1
***Інклінги (англ. Inklings) — неофіційна творча дискусійна група різноконфесійних літераторів-християн, до якої входили К. С. Льюїс, Дж. Р. Р. Толкін, Оуен Барфілд, Адам Фокс й ін. Збиралася в пабі «Орел та дитятко» в Оксфорді з початку 1930-х до 1949 року.