«Письменником мене зробила війна», — Василь Слапчук

215

Нещодавно письменник, поет та воїн Василь Слапчук відзначив 60-річчя. Його особливо представляти не треба. Він – єдиний на Волині літератор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Його твори видані англійською, шведською, польською, білоруською, болгарською та іншими мовами. Сам Василь Слапчук каже, письменником його зробила війна. 

Про це пише visnyk.lutsk.ua.

– Писати я розпочав після Афганістану, – каже Василь Дмитрович. – До того я ніколи про це не думав. Після поранення мені хотілося чимось займатися, а я був обмежений у просторі та засобах, прикутий до інвалідного візка. І мимоволі прийшов до літературної творчості. Але це був дуже довгий шлях. Перший свій вірш написав у Криму в санаторії у 1982 році. Потім став посилати поезії в усі газети і журнали. Мені їх відправляли назад. Перша публікація була у 1984 році у «Молодому ленінці» (потім газета «Віче» – авт.). У тому ж році надрукували вірш на сторінці для дітей у журналі «Перець». Там через рік отримав премію. Це була значна сума – 70 карбованців. Перша книжка, збірка поезій «Як довго ця війна тривала», вийшла у 1991-му. Писати треба про те, що знаєш і пережив. А на той час у мене за плечима були лише дитинство та Афганістан. Це було найближче.

– Війна в Афганістані тоді вплинула на долю цілого покоління. Як і теперішня на Донбасі. Між ними, на Вашу думку, можна провести паралелі? 

– Тоді в Афган відправляли 18-річних. По суті, дітвору. Ми не ставили питань. Сказали треба, значить, треба. У мене немає образ, я хотів бути там, бо відстоювали інтереси країни, хоч і були на чужій землі. Теперішня війна на Сході інша. Зараз ми захищаємо свою країну. І повинні бути вдячні тим, хто це робить. Мене вражає, коли чую, що з маршрутки вигнали ветерана АТО. Це така ганьба! І принизливо не для воїна, а для людей, які собі таке дозволяють. Коли американці бачать військового, підходять і дякують йому. І нам так треба. Ми маємо бути вдячні тим людям за те, що можемо жити мирно і навіть не згадувати про війну. Сюди ж бійці повертаються ніби в інший світ, і наш обов’язок – підтримувати їх і цінувати те, що вони роблять. Тільки без пафосу.

– Свого часу Ви мали таку підтримку?

– Тоді єдиною, хто мене підтримував, була мама. Хоч у мене не було якихось психологічних травм, я знав, куди йду. Але життя змінилося, і треба було до цього звикати. Одразу після поранення мама прилетіла у Ташкент. Тоді викликали батьків до найтяжчих, які могли не вижити. Мама не тільки доглядала, але й прала простирадла, бо санітарок у військовому шпиталі не було. А з Ташкента мене відправили буквально голим, тільки зверху прикритим простирадлом. Форму не видали, бо виписували у вихідний. І це мамі довелося стерпіти та пережити. Коли переїхали у Луцьк, то квартиру дали на третьому поверсі. Пів року у мене не було інвалідного візка. І мама знову мені допомагала. Це дуже важко. Психологічна підтримка їй була потрібніша, ніж мені.

– Що Ви можете сказати про сучасний стан нашої літератури.

– Вона у нас є і навіть по-своєму цікавіша, ніж раніше. Тільки от у суспільстві письменник і книга уже не мають такого значення. В Україні читають не дуже багато. Я про це можу судити по тиражах видань, які продаються. Людей більше цікавить побут. Очевидно, ми ще не сформувалися, нам потрібно утвердитися. Подивіться, Захід не дуже розрізняє, де росіяни і українці. Путін розказує, що немає України. Напевне, українці самі дають привід так думати. Дуже повільно ми рухаємося у питаннях національного становлення. І мене це печалить, бо розумію – іншою країну вже не побачу. А хотілося б. Я вдячний Богові, що ще тримає мене на цьому світі. І людям, які підтримували мене.

Василь Слапчук народився 23 грудня 1961 року у селі Новий Зборишів колишнього Горохівського району. Після закінчення школи і технічного училища працював шліфувальником на заводі «Комунар» у Запоріжжі. Воював в Афганістані. 18 червня 1981 року під час штурму бази моджахедів був важко поранений. Закінчив філологічний факультет Луцького педінституту імені Лесі Українки, кандидат філологічних наук. Мешкає у Луцьку, пише вірші, прозу, літературну критику. Автор 27 поетичних збірок і прозових творів. Крім того, у доробку Василя Слапчука – книги для дітей, монографії, есеї тощо. 2004 року став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за книги «Навпроти течії трави» і «Сучок на костурі подорожнього». Має численні державні нагороди. Серед яких – орден Червоної Зірки (1987 рік), «За мужність» ІІІ ступеня, «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів.

Розмовляла Наталка СЛЮСАР

попередня статтяУлас Самчук мав яскраві спогади про Радивилів
наступна статтяЗакон про мову. Української стане більше у друкованих ЗМІ із 16 січня