14 березня 2020 р. «плюси» показали, як Шевком вручав цьогорічні Шевченківські премії
Лейтмотив вручення — новий формат, нові обличчя, в Оперному театрі і т. д. Я дивився, шукав якогось змісту в цих словах і лиш переконався: пам’ять та уявлення, що ця премія є насамперед рівнянням на генія України, у Шевкому відрізані при самій присьбі.
Згадалася подібна церемонія в 1996 році, коли був тоді й Оперний театр, але обов’язково і Київський університет, де Тарас Григорович — єдине місце в світі! — працював із трудовою книжкою. І тому найпершим тоді було покладання лауреатами квітів до Його пам’ятника. Віддав тоді честь «рядовому Шевченко» (як зазначалося у вироку поетові за участь у Кирило-Мефодіївському братстві) й генерал-майор А. Жуков від імені університетського Військового інституту. Тужливо гримів під час усієї цієї церемонії «Заповіт» у виконанні університетської капели «Дніпро» і всіх присутніх (диригент – Ірина Душейко), а студентів і так званого простого люду було довкруж видимо-невидимо. Тим часом, цьогорічні лауреати, прийти до пам’ятника Шевченку не зважились, а «доручили», мабуть, цю місію президенту Володимиру Зеленському. Самотньому, лише з Першою леді. А кому не відомо, що будь-які, особливо культурно-духовного плану акції, що відбуваються без студентства і всього народу, приречені на казенну неоднозначність…
Від пам’ятника всі учасники церемонії в 1996 році рушили в актову залу університету, де свого часу обов’язково бував Шевченко. Адже в ній у його часи містилася православна церква, до якої Він не міг не заходити. В актовій залі виступали перед лауреатами і студентством з вітальними словами ректор університету Віктор Скопенко, філософ-академік Василь Кремінь, а заступник голови Шевкому Юрій Мушкетик (голова Олесь Гончар півроку перед тим відійшов у кращі світи) вручав кожному диплом лауреата і щирі напутні слова. Серед лауреатів не було жодного випадкового. Погляньмо: художник Данило Нарбут — син легендарного Нарбута, який намалював у 1918 році першу українську гривню; журналіст, політик і багатолітній в’язень радянських ГУЛАГів В’ячеслав Чорновіл, кінорежисер номер один Олег Бійма, легендарні актори Анатоль Хостікоєв, Ольга Сумська, Тарас Петриненко, Зінаїда Дехтярьова, теж легендарна поетеса-шістдесятниця Ірина Жиленко, майбутній академік Віталій Дончик і…(див. довідник «Шевченківські лауреати» 2012 р. видання).
Відбувалося все це 9 березня о 13.00 годині, а о 19.00 всіх зібрала сцена Національної опери імені Шевченка, на якій поруч з лауреатами сидів і очільник держави, і представники Міністерства культури України. Вони, виступаючи «за рангами», вітали лауреатів, а заступник голови Шевкому Юрій Мушкетик так одчистив тодішнього президента Леоніда Кучму, що той запам’ятав, мабуть, на все життя. Особливо «чистив» за те, що він за рік перед тим бовкнув, ніби «національна ідея» в Україні не спрацювала. На біду, він таки вгадав: у сюжеті на «плюсах» 14 березня 2020 р. національну ідею, за яку «карався, мучився, але не каявся» великий Тарас, зовсім було розтоптано. Жодної української мелодії не прозвучало, не видно було й портрета самого Шевченка, а в залі сиділа якась біомаса (запрошень в університет, у Спілку письменників і в Інститут літератури імені Шевченка Шевком чи офіс Президента не здогадались надіслати), для якої все це було до великої лампади Ілліча. Одна з ведучих дійства Катерина Осадча (другий ведучий Андрій Куликов переважно відмовчувався) пробувала видушувати з тієї маси «бурхливі оплески», але вони були такими, як у достославні радянські часи під час визначення переможців соціалістичого змагання.
Коли «плюси» надавали слово якимось співакам, то вони не співали, а по-репному щось там переказували «своїми словами». Навіть Шевченківський текст «Якби зустрілися ми знову» переказано так, ніби він творився для глугонімих. А весь світ же знає, що українська мова й пісня стоять поруч із найбільш мелодійною італійською!
То оце такий «новий формат», такі його «нові обличчя»? Президент же недавно нагадав, що нових облич сьогодні замало; потрібні нові мізки! В залі, між іншим, я запримітив серед непізнаваних облич поета Юрія Рибчинського. Думалось, що хтось виконає його (з композитором О. Осадчим) геніальний «Шлях до Тараса». Не здогадалися виконати. А за цю єдину пісню (у виконанні Василя Зінкевича) можна вже давно і без вагань присуджувати Шевченківську премію…
Показую нижче кілька фрагментів із Шевченківського вручення в 1996 р. На жаль, не можу показати, як звучали тоді думи у виконанні шевченківського лауреата Василя Нечепи, як читав Шевченків «Кавказ» Герой України Анатоль Паламаренко… Сьогодні він «Кавказ») звучав би ще більш актуально, бо протистояння московській блекоті стало нині повсякденною реальністю не тільки на Кавказі, а насамперед у нас у Криму та на Сході. Але що ти скажеш, якщо… «дрібніють люде на землі», а в Шевкомі вони вже стали такими, як ото казав Голохвастов: «Як миші, пардон — криси». Правління НСПУ ухвалило пропозицію розпустити нинішній склад Шевкому цілком, серйозні претензії до нього висловленні у Відкритому листі до Президента України (автори Герої України В. Брюховецький, і Д. Павличко, Шевченківські лауреати Б. Горинь, П. Мовчан та ін.), але слід згадати, що з цього приводу три роки тому були в пресі (зокрема в «Літературній Україні») теж стурбовані дискусії. Тоді наголошувалось, що досі його формують за радянським зразком: голову Шевкому призначає Президент (у радянські часи – Перший секретар ЦК КПУ), а голова підбирає собі членів, що подібні до нього без будь-яких консультацій з громадськістю. «Літературна Україна» в кінці 2015 року опублікувала одну з пропозицій, за якою членів Шевкому пропонують лауреати Шевченківської премії, а члени Шевкому обирають потім свого голову за демократичним принципом. Тоді ж була опублікована пропозиція, що до Шевкому мають входити тільки лауреати Шевченківської премії і був запропонований приблизний склад його. На жаль, тодішня влада на чолі з президентом П. Порошенком до цього не прислухалась і продовжила радянську традицію. Нею скористався і нинішній президент, що ще більше зрадянізувало ситуацію. Може, таки слід поховати її і прислухатись до пропозиції, яку опублікувала «Літературна Україна» в 2015 році? Це якраз була б і демократизація в формуванні самого статусу Шевченківської премії, і можливість з’яви в самому Шевкомі нових облич та нових мізків. Перший проект такого Шевкому я готовий запропонувати хоч би й завтра.
Михайло НАЄНКО,
лауреат Шевченківської премії 1996 року, професор