Термін «сміхотерапія» – зовсім не вигадка гумористів і сатириків, почасти схильних до створення неологізмів. Насправді, сміхотерапія або, як її ще називають гелотлогія, – наука, що досліджує вплив сміху на людський організм.
До речі, про те, що сміх дарує щастя, здоров’я, а також подовжує тривалість життя вперше заговорили апологети китайської філософії Дао. Вони були певні, що слід всміхатися хоча б кілька разів на день.
Арістотель, у свою чергу, вважав сміх «доброю, чистою силою», здатний звільняти від страху: коли людина сміється, вона не думає про смерть.
А із XVI століття деякі філософи, лікарі та психологи, включно із Іммануїлом Кантом, стверджували, що сміх є психосоматичним явищем, яке вивільняє з організму негативну енергію. Свого часу відомий французький хірург А. Паре говорив, що приїзд цирку до міста для здоров’я його мешканців важить більше, ніж приїзд аптеки. І пояснював: сміх, усмішки знімають нервове напруження, виліковують.
СМІХОТЕРАПІЯ VS COVID-19 — це новий антивірусний проєкт «Літературної України», покликаний зарядити наших читачів гумором і оптимізмом. Серію антивірусних публікацій відкриває український прозаїк Віктор ВАСИЛЬЧУК
Читайте також:
Опитування “ЛУ”: письменники на карантині про свою творчість під час пандемії
Продовження опитування “ЛУ”: письменники на карантині про свою творчість під час пандемії
ІЗ СТУДЕНТСЬКОГО…
МАМИНІ… СТЕГЕНЦЯ
Чи вигадана вона, а чи ні, але подібну історію свого час у розповів мені татусь. Здається, ще коли я навчався в школі. Тоді я легковажно посміхався і думав: «Старий, мабуть, анекдот». Та коли пізніше подібне трапилося вже зі мною, то, повірте, я набагато чемніше почав ставитися до татусевих розповідей. На той час я вже був студентом Київського держуніверситету. На моє двадцятиріччя мама приготувала і передала молодшою сестрою до гуртожитку знамениті смажені карасі і шістнадцять (!) смажених кролячих стегенець, перетрушених вареною картоплею з морквою..
Дуже чудувався з «тієї» страви мій сусід – чорношкірий сенегалець Умар. «Що це за звір, що має стільки ніг?» – запитував він спантеличено. Ні він, ні ми навіть не підозрювали, що невдовзі через «того звіра» міг спалахнути справжній міжнародний конфлікт. Хлопці лінькувато посміялися, і продовжили грати в «дурня», чекаючи на повернення «гінців», які побігли за оковитою до найближчого магазину.
…День народження видався на славу. Все було надзвичайно гарно. Мені подарували чимало корисних речей… Настінний годинник з московською олімпійською символікою й досі ходить.
Але все колись закінчується. Підійшов до фінішної прямої і мій ювілей. Гості випили весь «боєзапас», досхочу наситилися кролячими стегенцями. І почали чомусь згадувати про семінар з літератури, що мав розпочатися вранці. Ніхто навіть не звертав уваги на тарілку, де лежало одне-єдине захололе кроляче стегенце.
Скільки я не припрошував хлопців і дівчат – вони чемно відмовлялися. Аж поки хтось не вимкнув світло в кімнаті. Вмить запанувала могильна тиша. За кілька секунд її розірвав лемент і… масний матюк.
Коли ввімкнули світло, картина була жалюгідна і водночас кумедна: темно-баклажанова рука Умара, мов змія, завмерла з кролячим стегенцем над тарілкою. А в тій руці стирчала… чиясь виделка!
ЯК СЕНЕГАЛЬЦЯ УКРАЇНІЗУВАЛИ…
В університеті траплялися частенько кумедні історії. От хоча б згадати випадок з тим же Умаром. Він був чудовим хлопцем. Справжнім чорношкірим українцем, як я його називав. Все вихвалявся, що мав різних дівчат. З Ізраїлю, Угорщини, Хорватії, Німеччини, Латвії. А от на українок йому не таланило. Мене це особливо чомусь тішило.
Жив Умар у сусідній кімнаті нашого студентського гуртожитку. Відтак нерідко заходив «на чай». Грав з нами і в футбол. І все обіцяв подарувати мені авто на весілля. Прямісінько з Дакару. А я в свою чергу обіцяв звозити його до свого Міста…
Була в Умара ще одна цікава особливість: неабияка тяга до мов. Знав чимало різних іноземних слів. Та найбільше йому подобалося читати українські вивіски на магазинах. Ідемо, бувало, Хрещатиком, а він вголос: «Тка-ні-ні», «Гуд-зі-кі». Ми з хлопцями реготали з того до упаду.
А якось, вже й не пригадую кому, спало на думку розширити сенегальцю пізнання української мови. Зважаючи на те, що чорношкірий друг дуже полюбляв матюки, ми вміло підставляли їх куди треба. Запитуємо, наприклад: «Як справи?» Умар легко відповідає одним словом: «Зає…сь». Тобто в перекладі на рідну мову це означало «Нормально».
Мабуть, через це, коли ми в наступний раз грали в футбол на гуртожитському стадіоні, глядачів побільшало. Умар охоче наліво й направо розсипав україномовні «нашинські» перли.
…Якось під вечір до нас завітала молоденька англійка. Забажала вона поцікавитися, як же ми вивчаємо британську мову в гуртожитку, та й принагідно запитати: «Як ми живемо?».
Ми пригостили її чаєм, цукерками. Сидимо, калякаємо про щось. І тут, як завжди, в дверях з`являються чорні кучерики нашого сенегальця. Привітався чемно… українською, налив собі чаю, безцеремонно вгостився цукерками. Англійка йому: «А як ваші справи, Умаре?». Ми всі завмерли… Проте Умар без тіні сум`яття білозубо випалив: «Зає…сь!»
…Одного разу дакарський жиголо ось так простецьки й дружелюбно врятував нас від деканського гніву. Після тих відвідин англійки до нас чомусь зачастили викладачі. А десь за тиждень до Нового року в блоці ми зустрілися з… деканом нашого факультету Григорієм Семеновичем. Він неквапливо розглядав нехитрий побут гуртожитку. А десять пар очей прискіпливо свердлили йому спину і про себе молили Бога, щоб не відхилив занавіску в кінці блочного коридору. Проте він підійшов саме туди і легенько копнув туфлем саме в ту занавіску…
Гуркіт стався неймовірний. Всі пляшки… посипалися під ноги наляканому професорові. Коли все стихло, Григорій Семенович підкликав старосту блоку. Та замість нього, звідки не візьмись, вигулькнув Умар і виголосив: «То воні збіралі плашки, щоб купуваті квітки і… дадому поєхаті».
Не знаю, повірив йому Григорій Семенович, але лихо нас обійшло. Можливо, тому, що й справді з десяти студентів нашого житлового блоку в тому семестрі тільки двоє одержували стипендію. А, можливо, йому сподобалась українська мова сенегальця…
ЖАСМИН ДОПОМІГ…
Я хотів служити в армії, бо вважав, що тільки там стають справжніми чоловіками. Але після школи вступив до вузу з військовою кафедрою. Тепер і не шкодую. Маю чотири зо-лотистих зірочки на погонах – військове звання капітана запасу. Своєрідний споминок про ті безтурботні часи.
А цікавих моментів під час навчань з військової підготовки було чимало: особливо, коли на три місяці нас відправили у діючу частину, десь під Сумами…
Тож солдатом я себе вважаю справжнім: у бойових діях побував. Стріляти вмію, техніку військову знаю, а новенькі офіцерські погони лежать у шафі…
Четвертого червня прийняли ми, голомозі курсанти, присягу і почали службу. З ранковими підйомами, вечірніми повірками, караульними розводами, стрільбами на полігоні та маршкидками в повній амуніції зі зброєю і боєзапасом аж на… три кілометри. Більше просто не було куди бігати. Охороняли ще й парк з військовими машинами. Разів з десять ходили на караул.
Дуже потішалися над нами «аборигени» тієї частини. Все жартували. Знесуть усе сміття непомітно на територію караульного приміщення і спостерігають, як нас комбат Алавін ганяє до «сьомого поту».
Одного разу трапився випадок, що змінив усе докорінно і нас стали поважати до кінця «служби». Після чергового розводу, я з однокурсником Іваном заступив на варту.
Вечоріло. І раптом – постріли. Спочатку одиночні, через кілька секунд – коротка автоматна черга, потім ще кілька… Переполох здійнявся неймовірний.
Розповідали, що рота «кадровиків», яку вели в баню разом зі своїм командиром більше півгодини сумирно лежала в багнюці…
А сталось ось що: мій товариш Іван, заступивши на варту, почув підозріле шарудіння в зарослях жасмину, що ріс периметром огорожі парку бойових машин. Скомандувавши «Стій», і не почувши відповідь на запитання «Хто там?», Іван чомусь вирішив штрикнути штик-ножем ті кущі.
Старий, пружний жасмин міцно «схопив» за зброю і навіть, як розповідав пізніше «герой дня», потягнув на себе. «Ворогові» треба було дати негайну відсіч, як навчали, – пролунав постріл. А за тими кущами пахучого жасмину – розмита недавніми дощами дорога до військової бані…
Потім ті ж «дембеля» розповідали, як вони півгодини лежали ниць у баюрах. У своїх піжонських, вибілених вапном, одностроях. А нас, дякуючи полохливому однокурсникові, почали менше ставити в караул, а більше водили на практичні заняття. Вивчати матеріальну частину «бетеера».
********
МИСЛИВСЬКА ПОМСТА
Люблю я записувати до свого щоденника різні цікаві історії. Тож коли одного осінньо-погожого дня добрі знайомі запросили мене на полювання, я погодився, не роздумуючи. Спорядивши речовий мішок, взяв свій записничок, старенький «Зеніт», бо рушниці не мав, і пішов на автобусну зупинку, де мене підібрали мотоциклом з коляскою два кума – Козимир і Валєрка – досвідчені мисливці. Менше, ніж через півгодини ми вже стояли серед гурту подібних і виробляли стратегію і тактику полювання на качок.
Проте з усіма ми не пішли. Козимир запевнив, що він знає суперове болото, де тих пернатих аж кишить. Правда ми довго йшли лісом, продиралися хащами, місили чоботями багнюку і нарешті набрели, здавалося, на потрібне місце. Обходивши його зусібіч, почали готуватися до вечері, бо з усього було видно, що качками там і не пахло.
Куховарити випало мені. Хлопців схилили до такого рішення мої розповіді про французьку кухню. Я саме повернувся з цієї країни, де довелося скуштувати немало смачних страв, у тому числі й смажених… жаб.
Повикладавши сосиски, сало, лавровий лист, сіль та цибулю, мої товариші подибали до найближчого села за оковитою (яке ж то полювання без внутрішнього підігріву!).
…Чекав я на ходоків години зо дві. Вже й сосиски «дозріли» в казанчику, і сала поменшало з цибулею – на свіжому повітрі мій апетит розбурхався нівроку. Відтак невдовзі й сосисок поменшало. І коли я відчув, що з хвилини-на-хвилину мають прибути «затарені» й зголоднілі куми – рішення визріло миттєво. А жабів на тому болоті, скажу вам, вистачило б на всю Францію. Відтак згадавши шолоховського діда Щукаря, взявся виловлювати вирячкуватих створінь. Сяк-так кілька плигунців вдалося заарканити…
Хлопці й справді прийшли голодні, як вовки, але вже напідпитку. Тож, хильнувши ще по чарці за «качок, яких завтра вранці не буде куди складати», вони взялися за ложки і накинулися на казанок. Добре, що на цей час місяць саме закотився за верхівки високих сосон. Лише жартівливі язики багаття вихоплювали з пітьми вдоволені обличчя.
– А чого це ти не їси? – запитав раптом Козимир, наповнюючи чергову чарчину.
– Мабуть, всі сосиски злопав, – зазначив підозріло Валєра, – але курочка теж смачна.
Його слова й стали рятівними:
– Сподіваюсь, хлопці, ви не четвертуватимете мене за сало й сосиски, які я «приговорив», готуючи юшку.
…Ранком, виловивши з казанка жаб`ячу голову, Валєра розстріляв (!) дуплетом мою панаму і побіг, куди очі бачать. Козимир був дещо толерантнішим, і за кілька хвилин ми вже мирно обмірковували, де шукати його кума.
– Пішли правіше, чуєш, там, здається, качки вовтузяться, – сказав знаюче він.
Справді, через певний час з болота почулося крякання і ми почали тихенько пробиратися на ті звуки. Раптом прогримів постріл. Я зопалу сів на мокру купину. З наступним пострілом при…болотився Козимир.
– Валєрка, це ти?!. – закричав він щосили. – Ти ж міг нас підстрелити!..
– Що, гади, полякалися? – вийшов з-за осоки задоволений Валєрка.
– Все! Пропало полювання, пішли додому, – занервував Козимир.
Та не були б вони кумами. Помирившись, зголосилися вполювати мені лисицю. На знак загального консенсусу і щоб мені надовго запам`ятався цей день.
Сказано-зроблено. Влучний постріл і теплу гарячо-руду хитрунку мені запихують до речового мішка.
– А тепер і качок можна пошукати, – заявив якось весело Валєрка.
І ми знову почали бродити полями, болотами, ходити від села й до села. Я навіть забув про свій «Зеніт», щось іноді занотовував до записника на «перекурах». А качок ніби хтось зненацька відправив до вирію. Почав нагадувати про себе й речовий мішок, що з кожним кроком ставав усе важчим.
Додому я ледве дотеліпався. Переступив поріг квартири, і заснув у передпокої із задубілою лисицею за спиною.
Наступного дня зателефонував Валєрка:
– Привіт, друже! Як здоров`я? На лисицю не бажаєш цієї неділі?..
Зачувши слово «лисиця», я відразу второпав, що помста у Валєрки за жаб`ячу юшку вдалася. Бо задубілий рудий трофей ми з дружиною ледве витягли з речового мішка. Довелося навіть різати брезент.
…Це тепер я вже знаю, що вполювавши лисицю, треба її відразу облупити, інакше не бачити гарного хутра…
Віктор ВАСИЛЬЧУК