Кожна книжка має свою долю, свою історію виникнення. Ця книжка народилась під звуки сирен у найстрашніші перші дні війни. Хтось не міг вимовити ані слова, для когось вірші були як ліки, як засіб вижити. Вони народжувалися, як вибухи, як спалахи, і спочатку ніхто не думав про книжку.
Кіровоградське обласне літературне об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного впродовж останніх років систематично друкувало своїх авторів у кількох обласних ЗМІ. У перші тижні березня я навіть і подумати не могла про публікації. Світ перевернувся, і як жити в ньому такому, я не уявляла. Усе, чим жили, усі плани, мрії, надії були перекреслені виттям сирен.
А потім мені зателефонувала редакторка газети, у якій щомісяця виходила літературна сторінка «Степу», і спитала, чи буду я надавати матеріал.
І життя знов набуло сенсу: виявилося, що воно і не припинялося!
Коли пройшов першій шок, стали надходити твори «степівчан». У мене було багато матеріалу, але всі твори – з тих, щасливих часів, і друкувати їх зараз було недоречно. Ми відклали їх на потім, «…коли закінчиться війна»… До цього дня друкуємо твори виключно воєнної тематики – а інше не пишеться!
Так літературні сторінки у ЗМІ склалися у книжку…
Олександр Архангельський вибухнув цілою лавиною віршів – із перших днів. Читаю його вірші, датовані 24, 25, 26 лютого, і знов переживаю цей час… Це щоденний літопис, закарбований у художнє Слово. Цикл есе «Війна і переоцінка цінностей» – невеселі роздуми.
Тринадцять авторів – різні голоси. Усі – про одне. І всі – про різне… Олена Трибуцька, Валентина Кондратенко-Процун, Наталія Фесенко, Людмила Ніколаєвська, Тетяна Микитась, Назарій Назарів. Палкі рядки, щемливе прозріння… Кожен вірш – ніби написаний кров’ю…
Проза: Максим Липкан («Звичайний день» – щоденник убитої дівчинки — про події 23 лютого 2022 року), Галина Суржок («Сім кроків до життя» – про жертву зґвалтування орками), Ніна Даниленко («Третя дитина» – про важку долю волонтера, який із дитячих років був сиротою), Людмила Олександрук («Пісня Тавріки» – сучасна казка про те, як сміливість і любов до Батьківщини перемагають чудовисько, яке насправді виявилося жалюгідним хробаком, коли його не злякалися), Ольга Полевіна (мініатюра та цикл новел воєнної тематики з містичним підтекстом).
Надамо слово авторам збірки.
Ніна Даниленко, оповідання «Третя дитина». Розумію, що справжня література – це та, що глибоко вникає в питання життя і смерті. Водночас існує і лайт-формат художньої словесності – белетристика, де ці речі необов’язкові. Я – гравець саме на такому полі. Навіть до війни старанно уникала в своїх новелах згадок про війну, смерть, тяжкі хвороби, безвихідні становища. Тобто діяла за принципом «не чіпай лихо, поки тихо».
А коли те лихо впало на наші голови, мені важко було написати навіть кілька фраз у месенджері – що вже там казати про художні тексти! Я вважала, що то марна справа, у війні вирішальну роль відіграють зовсім інші чинники. А література в цей момент ну хіба що не шкодить у макромасштабі. А у мікро – можливо, допомагає авторам упоратися з душевним сум’яттям і відчаєм. Деякі колеги по творчому цеху стали писати вже в перший день війни і робили це без продиху довгі тижні; інші спершу мовчали, а потім «запустилися»; інші – і досі на паузі. Написане в цей час, гадаю, має значення більше для історії, для наступних поколінь. Якщо вони цікавитимуться, які почуття переживали ми в цей час…
Переживати війну в дійсності – це одне; переживати, коли писати про неї, – тягар подвійний; а ще ж редагувати, перечитувати на тлі тривог повітряних і своїх особистих, на тлі загибелі близьких знайомих… Ні-ні і ще раз ні! Так я відповідала на пропозиції керівництва літоб’єднання «Степ» написати щось для майбутньої збірки воєнної тематики. А я й читати нічого не хотіла, а якщо хтось присилав текст і питав моєї думки, то через силу долала його лише в кілька заходів, іноді навіть днів.
А писати таки взялася!
У пам’яті виринув реальний випадок, що був пов’язаний з іншою війною, з конкретною людиною, і ця історія якраз вписалася в тему різкої зміни світогляду після повномасштабного розгортання цієї війни. Такі зміни сталися не з усіма, але з багатьма (я сама серед них) – і з моїм головним героєм теж.
Коли писала, найбільше остерігалася пафосу та декларативності. Вони іноді доречні й навіть бажані в публіцистиці та в поезії, а художня проза на те й художня, щоб транслювати читачеві певні посили негучно і не прямим текстом. Я і як читач люблю сюжети з натяками і з простором для паралелей.
Головні персонажі мого оповідання «Третя дитина» – люди не видатні, буденні, навіть сірі. Героєві з початком війни час від часу доводиться ризикувати, а героїня – розгублена і безпорадна боягузка. За ними волочаться шлейфи довоєнних бід – надто багато їх у героїв. І несподіваним чином дещо в їхніх долях обертається на краще – чого б я побажала і всім нам.
Олена Трибуцька. З початком Великої війни вірші прийшли не зразу – першу поезію я написала 9 березня. Писала, бо в такі періоди поет не може та й не має права мовчати. Хоча думок про те, чи будуть ці вірші опубліковані, надруковані в якихось збірках чи деінде, абсолютно не було. Ми тоді всі жили в стані невідомості і невпевненості. Пам’ятаю, як я сиділа вдома наприкінці березня, за вікном був геть не весняний пейзаж, і, що дивно, зовсім не було чутно птахів, хоча за часом вони вже мали б співати. І я написала «Холодний березень» – поезію, яка чітко описала стан моєї душі на той час. Потім були інші вірші, кожен із яких був своєрідним маркером воєнних подій, які змінювалися надзвичайно швидко.
Загалом наша збірка – це, без перебільшення, історичний документ: через століття наші нащадки через ці віршовані чи прозові рядки зможуть багато що зрозуміти – і про війну, і про нас, яким випало жити в ці буремні часи тектонічних змін у сучасному світі та початку нового світового порядку, який народжується саме тут, в Україні. Народжується дуже тяжко і криваво, але Свобода завжди і в усі часи цінувалася як найбільше і найбажаніше благо.
Наталія Фесенко. Якщо той митець, який заявляє про себе, у своїй творчості обходить гострі проблеми суспільства, значить, йому вони не болять. Тоді чого він вартий? По ділах судитимуть, а не по овечій шкурі на вовкові…
Олександр Архангельський. Душа літератора – це дека музичного інструменту, яка відгукується на події. Війна – найстрашніше випробування для народу, для цивілізації, яке вимагає максимального напруження сил кожної особи. Мабуть, тим, хто активно воює, важче фізично, але легше морально, бо вони знаходяться в гурті і при справі. Тим, хто змушений перебувати в тилу, мабуть, важче морально, бо вони не знають дійсної суті справ, а уява намалює таке… От і доводиться резонувати на інформацію про події.
У ті, перші дні війни, безвихідь змінювалася на надію і навпаки. І ці гойдалки розгойдували тебе так, що амплітуда зашкалювала.
Вихід знаходився в творчості.
Може, хтось із часом дивуватиметься наївності рядків, простоті викладу думок і переживань, емоційності, варіаціям однієї й тієї ж теми, наприклад, виття сирен. Та коли ти живеш поряд з об’єктами критичної інфраструктури, то здається: от-от ворог ударить по тобі.
А ще – переживання за близьких. Той – на фронті, той – в окупації, ті – у підвалах, бо навкруги літають ворожі ракети. Тож сам не знаєш, на якому світі живеш, а чи взагалі живеш.
Це я про перші місяці війни. Потім усе якось устаткувалося в свідомості, то й писати став менше.
Перші вірші та есе я послав голові обласної письменницької організації Надії Гармазій. Вона почала готувати колективні підбірки віршів, а голова НСПУ Михайло Сидоржевський – друкувати їх на сторінках електронного видання «Української літературної газети». Таких підбірок вийшло десь пів десятка, а ще були персональні зібрання.
Надія Гармазій проявила неабияку енергію, завдяки чому незабаром вийшла книжка воєнної поезії 70-ти авторів з усієї України під назвою «Поезія без укриття». А потім Михайло Сидоржевський випустив книжку «Весна озброєна», куди увійшли твори понад 120 літераторів!
«Степівчани» задніх не пасли: їхні твори є в обох збірках.
Та на цьому ми зупинятися не стали.
Збірка вийшла невеликим тиражем.
Сподіваюся, що буде її перевидання значно більшим накладом, бо матеріал, уміщений в ній, того вартий.
Тетяна Микитась (про раритетну збірку творів «Смертельний соль-дієз»).
Сирена розкраює світ на «до» та «після»…
А ми й не знали, що були щасливі… (О. Полевіна)
Такі рядки знаходимо в новому виданні Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного – збірці поетичних та прозових творів авторів нашого краю, написаних із березня по вересень 2022 року.
«До», це коли
Ми шили – по-білому –
З рідного саду квітками… (Н.Фесенко)
А сьогодення окреслене іншими параметрами, кордоном «Після»:
складається життя з двох половин
засни засни і не читай новин (Назарій Назарів)
Так, часом важко сприймати повідомлення з фронту. Вони бувають невтішними, сумними, небажаними. Такого не чекали, щоб сусід поставив свою кігтисту лапу на нашу квітучу землю. Адже в українського народу сусід – це майже рідня. Особисто я докладу тепер усіх зусиль, аби мої діти і внуки ніколи (чуєте, ніколи!) не назвали будь-якого росіянина братом. Бо вони принесли нам смерть, кров, розруху, горе… Вони спалили квіти в нашому саду, викликавши тим люту ненависть до себе і до їхніх нащадків. Ми з ними різні, як біле й чорне, як пустеля й море, як день і злодійська ніч. Вони несуть зло. Ми виборюємо добро. Якраз про це говорить кожен автор у своєму творі. Вінець дій наших бійців, навіть у найскладніших обставинах, – доброта, чуйність, людяність. Дії орків – жорстокість, яку важко порівняти зі звірством. Тому навіть непідвладні людям сили природи стають на бік захисників рідної землі (О.Полевіна, цикл новел «Байки з Чорнобаївки»).
У кожному творі торжествує правда, любов, перемагає життя. Так говорить устами своєї героїні Галина Суржок («Сім кроків від води»). І стверджує сама, що для дівчини це були «Сім кроків до людей. Сім кроків до життя…».
Захлинається у своєму власному страху потвора. Відбудовують зруйновану країну люди, край стає квітучим. Так закінчується розповідь у казці Л.Олександрук «Пісня Тавріки». У нас насправді так і буде. Бо над усім панує кохання.
Він – суворий солдат,
І вона – така світла, мов янгол.
Води й землі горять,
Та танцюють вони своє танго… (О.Трибуцька)
Почуттям тепла, доброзичливості, молитовного співпереживання проникнуті новела М.Липкана «Звичайний день» та оповідання Н. Даниленко «Третя дитина».
Звичайно, війна привела нас до «переоцінки цінностей». Відходить мізерне, незначиме. Матеріальне втрачає свою еквівалентність. На поверхні залишаються наші почуття до того, хто поряд. Ми по-іншому ставимося до слів і вчинків ближнього, учимося на вагах добра і зла оцінювати себе й людей, помиляємося – і знаходимо вірні рішення. Це я про есе О. Архангельського «Війна і переоцінка цінностей». З його фактами і висновками не посперечаєшся. Тож, попри увесь жах війни, всі твори об’єднані однією світлою вірою в перемогу. Попри те, що
Соль-дієз над всією моєю країною… (О.Полевіна)
Коли закінчиться війна,
Ми зберемося разом знову
Живі, веселі і здорові, –
Коли закінчиться війна. (О. Архангельський)
Ольга Полевіна. Вірю, що Слово магічне. Сказане – відбудеться, варто лише закинути в ноосферу ідею. Енергетика твору починає діяти. Не вірите? У мене написався цикл новел «Байки з Чорнобаївки». Слухаючи новини, виникало єдине бажання: донести жах від злочинів, щоб не забулося, щоб і через роки інші люди в інші, мирні, часи занурилися в це й усвідомили, що людство не повинно такого більше допустити. А що краще може переконати, ніж художній твір? Автор інтуїтивно знаходить потаємні стежки в підсвідомість, і один емоційний вірш важить більше, ніж кілька сторінок фактажу, яким би жахливим він не був. Бо вірш діє на глибинне, як спалах блискавки, а фактаж – на свідомість, на розум, який може помилятися.
Серце – не помиляється. Емоції – не забуваються. Це те, чим відрізняється Красне Слово…
Як мантру повторювала: вороги будуть покарані! І допоможе сама земля, усі фантастичні істоти, яких вона народила. Написала «Храм Ахиллеса» про те, як енергетика язичного храму на острові виявилася смертельною для загарбників, – і через кілька днів ЗСУ звільнили острів Зміїний… Після написання новели «Тризуб Нептуна» відбулося влучення в корабель «Василій Бек»… Після написання «Навки», оповідки про знищену переправу через річку, стався розгром на переправі в Білогорівці… Після написання новели «Золотий вогонь» вибухнув Кримський міст… Збіг обставин? Написала новелу «Повітруля» про те, як пілот, який понад двадцять років тому закінчив льотне училище в Україні, летить бомбити місто своєї юності, – і через день із новин дізналася, що в орків загинув льотчик поважного віку, який пішов добровольцем бомбити наші міста (у новелі він теж загинув!)…
«Не пиши про своє місто, може здійснитися!» – казали мені, коли я прочитала новелу на студії. Не вірила. Усе, про що писала, мені здавалося, було передбачуване. Ніякої містики.
А наступного дня «прилетіло» й до нас. А це за 500 метрів від мого будинка… Вибух, чорний дим у пів неба… П’ятеро загиблих в ангарі… 28 липня, Кропивницький… Усе збулося – і хороше, і погане…
Тому маю надію, що «Золотий вогонь» (остання новела) спалахне незабаром і випалить цю заразу з нашої землі…
Ольга Полевіна, голова Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного.