Станіслав Чернілевський — єдиний український письменник, якого було поранено на Майдані в страшну ніч з 18 на 19 січня 2014 року. В нього влучило п’ять снайперських куль. Поету, який усе життя писав від руки, було прострелено обидві кисті, стегно і передпліччя…
До річниці розстрілів на Майдані публікуємо хроніку тієї фатальної й доленосної ночі з книги Silent form
Станіслав Чернілевський
Революція гідності. Поранення
Вісімнадцятого січня я попрямував на Шевченківський вечір у Будинку кіно, але наштовхнувся на зачинений метрополітен — його зупинили. Повернувшись додому я увімкнув телевізор і побачив, що в цей момент діється на Майдані. Відчуття було таке, ніби в мене одночасно поцілили кількома стрілами. Я мовчки пішов до спальні, де перевдягнувся, і рушив до дверей. Син кілька разів намагався спинити мене. Вже тоді в повітрі витали тривожні чутки про стрілянину. Незважаючи на вмовляння, я переступив поріг і попрямував на Майдан.
Усе своє життя я не вмів давати відкоша і не вважав себе воїном. Але не бути на Майдані в ту доленосну мить я не міг як чоловік і взагалі як людина. Майже всі транспортні артерії завмерли і йти довелося пішки. Я спокійно пройшов засніженими кварталами й дістався мосту Патона. Мене вражала кількість молодих чоловіків, які йшли в бік лівого берега, а не навпаки — на правий, де в щільному охопленні «Беркута» задихався звитяжний, але нескорений Майдан. Дорога забрала в мене майже дві з половиною години. Тільки близько опівночі я — з боку Бесарабки — ступив на Хрещатик.
Коли побачив Майдан у вогні, то внутрішньо відчув, що перебуваю всередині гомерівського епосу, в охопленій полум’ям Трої. Бочки димували, світло-шумові гранати час від часу осявали обшир судомними спалахами. Почали співати гімн… Незворотний механізм грецького трагосу між тим голосно цокав, мій фатум наближався до мене невблаганно, як маятник в Едгара Аллана По. Будинок профспілок уже охопило полум’я, а бронетранспортер, як це можна побачити на відеохроніці, тараном врізався в барикаду. У «пробоїні» завирували загони беркутівців. Майдан не здавався.
Раптом з-за моєї спини до передньої лінії оборони, як загін гоплітів, вибігли кількадесят майданівців — зі щитами та кийками. Я побачив, що вони почали відтісняти чорняків. Мене охопила ейфорія. Розмахуючи руками я гукнув: «Чавіть їх, хлопці!»
Від вибуху світло-шумової гранати поряд зі мною впала дівчина. Я шарпнувся до неї й раптом відчув пекучий удар у руку — і, через мить, — у ногу. Запаморочилось у голові. Я подумав, що в мене влучив осколок від гранати…
Під ялинкою маячили кілька волонтерів-медиків. Мене нашвидкуруч перебинтували й попід руки повели в штаб у Київраді. Мене вразив драматичний діапазон тієї майданівської ночі. На передовій уже були перші загиблі, а біля Головпоштамту люди спокійно пили каву і курили. Як під час катастрофи Титаніка: з пробоїн вирувала вода, а на верхніх палубах ще звучав вальс.
У штабі в Київраді від лікаря я вперше почув страшне слово «вогнестріл». «Швидка», яку негайно викликали, відвезла мене у лікарню № 17, у дворі якої вже чергувало чимало моїх студентів, що разом з афганцями захищали поранених від тодішньої міліції. Всі дуже здивувались, побачивши мене тут, серед поранених. У приймальні на мені майже відразу почали розрізати одяг. Пам’ятаю, як просив не різати светр, казав, що він єдиний у мене такий гарний… «Сховатися від долі не судилось» — цей рядок я взяв епіграфом до одного з розділів «Чеського зошита».
Близько першої ночі я вже лежав на операційному столі в оточенні бригади медиків. Оперував мене хірург Юрій Форосенко. У вену завели місцеву анестезію; спливла щонайменше година, перш ніж вдалося дістати всі п’ять куль.
Після операції мене перевели в дитяче відділення — єдине місце, куди за законом не пускали міліцію. Пам’ятаю, на дитячому ліжечку спав один із хірургів, знеможений багатогодинними операціями… а в хірургічному відділені тим часом тривала страшна всеношна…
Через годину в античній тозі простирадла мене перевезли додому, всі документи виписали нашвидкуруч. Мій син Ілля розмістив на моїй сторінці у Фейсбуці інформацію про моє поранення — і вже на ранок на мій рахунок почали надходити кошти. Не тільки з України, але й зі США, Великої Британії й навіть російського Сибіру. Вся земна куля ніби здригнулася й почала мені допомагати.
З 20 лютого по 6 березня я перебував у себе вдома, де мене доглядали рідні та друзі. Моя подруга Тетяна Шульга подарувала мені диктофон. Саме на нього я почав записувати перші рядки «Чеського зошита»…
А потім сталася фантастична неймовірність — мене разом із групою поранених майданівців відправили на лікування в Чехію, де стараннями лікарів після кількох надскладних операцій мені вдалося зберегти працездатність обох рук. Цьому дуже посприяли Ольга Богомолець й Ольга Герасим’юк…
ОЛЬГА ГЕРАСИМ’ЮК
НА МАЙДАНІ ПОРАНИЛИ СТАНІСЛАВА ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО…
…фраза ця мені якась тупа, і я таке ніколи б не змогла написати, якби це не була правда.
Хто такий Станіслав Чернілевський? Я б сказала — Стасик, персонаж із мого далекого богемного життя. Колись ми пречудово й безтурботно вистоювали в курилках, де гуртувалися й галасували поети, й з пляшок міцного вина навколо будувалися редути. Стасик говорить швидко, як із кулемета, безугавно і — віршами. Ми з ним сусідимо під палітуркою однієї книжки, де написали кожен свою главу про так само далекий уже — ще тодішній! — канал «1 + 1». Це єдине місце, де ми з ним рівні, — в тій книжці й на каналі — де разом робили хто що: я свої програми, а він — кіна. А так — він клааасик! Його вірші вивчають у школі діти. І в підручнику з літератури для шостого класу є оця його тепла картинка:
Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.
Весело і з ляcком серед печі
Полум’я гуляє по гіллю.
Ковдрою закутуючи плечі,
Мати не пита, чому не сплю.
Вже однак зникає гіркотина,
Не катує серце печія.
Знову я — малесенька дитина,
Мати знає більше, аніж я.
Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив’язана до неба
Світанковим маминим вогнем.
Діти легко вчать це напам’ять, я думаю. А в конспекті для вчителів, які викладають їм цю поезію, написано: «Мета уроку: виховання любові до рідного дому, батьків, почуття відповідальності за них».
Дві кулі прошили йому руку навиліт, третя роздробила зап’ястя, одна застрягла в стегні, а одна пронизала куртку. Напевне, це була автоматна черга. Або стріляв у нього не один.
Після п’яти радісних куплетів, які Станіслав слабим голосом наплів мені в телефонну трубку відразу після «Привіт! Це Герасим’юк! О, Ви на дроті!», він почав признаватися, як би він признавався мамі, що мала намір насварить: «Оленько, я пішов дрівцят підкинуть!… — Куди? — Та в багаття ж, отам на Майдані, біля пам’ятника тої пані, того високого… Там багаття горіли, хлопці поліна понесли — і я взяв дрів та й поніс… А тут „Беркут” став наступати, всі побігли, а я так ніби сам на тому місці лишився, як голий… А тут гранату кинули — і неподалік дівчина впала. Я шарпнувся до неї — і тут по мені щось так боляче вдарило, ніби камінці хтось сильно пожбурив…
…Ну, й нарешті, дали мені, Олю, по руці, щоб уже не писав більше!»
Далі він мені брехав, що лежить в оточенні гарних студенток і плів свою брехню віршами, які я ніколи в житті не могла встигнути запам’ятати в такій кількості…
Насправді студенти весь час телефонували йому, своєму викладачу, а він тріщав із тими дітьми телефоном і не признавався, як смертельно втомився…
Перед тим як у нього стріляли, Чернілевський ішов пішки підкинути дрівець на Майдані аж із Осокорків. Одинадцяти гривень, що були в його кишені, було замало на таксі так далеко…
Як можна було написати про прекрасного поета, якого викладають із «метою виховання любові до рідного дому», — таку тупу фразу «На Майдані поранили Станіслава Чернілевського»? Про Поета, що пішов підкинути в багаття дрівець і шарпнувся до дівчини, яка впала від гранати… Чим далі пишу, тим очевидніша вся маячня…
Хто стріляв у чоловіка, що написав своєю роздробленою тепер рукою:
І сонце спиниться в зеніті,
І пташка дзвінко закує.
Лише збагни, що в цьому світі
Нема нічого, що — «моє».
Земля, дощі, потоки, плити,
Ріка під небом зоревим —
Лише для того, щоб ділити
З усім живим, з усім живим?
Я знаю того, хто стріляв. Він нічого не хоче ділити з живими. Якщо про нього колись і напишуть рядок у підручнику, то десь такий: «Народ українці жили довго й були згодні на все — „аби лише не було війни”, і він був тим, хто першим розв’язав війну поміж них, і тоді українці перестали бути згодними на все». Десь такий, зовсім не талановитий рядок… Навіть не покажу його Стасикові. А руку ми йому дооперуємо. Хоч я ніколи не бачила, щоби він писав свої вірші рукою…
20 січня 2014 року
СПАЛАХИ
* * *
Заходжу в старість.
Вже всерйоз
заходжу в старість.
Чує тіло,
що вже йому відшелестіло
весняне й літнє.
Вже мороз
звіддалеки свій подих в листя
захукує, жовтИть, рудИть
і червонИть зеленовистя,-
і давню пруж не розбудить.
І аж не вірить відчуття
в невідворотнім прив’яданні,
що з дівчиною на Майдані
ще танцював.
До побиття.
Не мав знаття
в бахвальну мить,
що куля вже з Кремля стремить.
23.07.2020р. м. Київ
* * *
Він пішов.
Стятий кулею «вати»
чи осколком вогню з верескви.
Ти відмовивсь його відспівати
за перстом настанови з Москви.
Юний хлопець. Життя лиш світило.
ЩО вістили йому журавлі,
як відхід йому занапастило
твоє зречення в ріднім селі?
Божа Матір
дивилася з неба
крізь росу, що вогнем- в сіножать,
як пливла від кадила ганеба
над хрестами, де предки лежать.
Бо любов, а не пахощ кадила
заповітно нам персть береже-
ту, де мати тебе народила
і співала тобі не чуже.
Як же ти відсахнувсь від Месії,
щоб святе приректи на послаб
і лизати сідниці Росії,
що собі й небеса пригребла б?
В небесах- Вседержителя твердя
і Престол Судовий для полюдь.
Ти — священник. Твій чин- милосердя.
Як же ти пересучився в лють?
Рід схиливсь над прощальним обрусом.
Вічний лик молодий зі стіни.
Він пішов. Його серце з Ісусом.
А твоє- при вустах Сатани.
Ой, гірке ж моє слово сердите.
Але біль я не знаю де діть.
Бог мені заповів не судити
і святош застеріг: » Не судіть!»
Я прийму свою кару з небес.
Та для тебе Христос не воскрес.
25.06.2020р. м. Київ
* * *
Невже
лише злягатися і жерти?
Невже тоді, як зрине вир біди,
не йти туди, де люди можуть вмерти
без поминання про свої труди?
Є ті місця
і та свята година,
те сутнісно випробне спружиття,
коли не доля,
а сама людина
вирішується в розрізі життя.
Я просто знав,
що я піду і стану-
без кмітування, де є Прав, де Нав.
Я був не воїн-
та на зойк Майдану
пішов крізь Київ.
Розум наздогнав
уже по кулях.
І в чужій землі.
Де стало видно,
як ми знов малі.
29.10.2020р. м. Київ.
* * *
Що не день, то сніги обіч війська
в кровотечах багряно-рудих.
В коридорах,
де вчу я,
російська
звично цідиться
з вуст молодих.
Як нелегко, коли чужоклеко
прошиваються згини в добі.
Ще далеко, мій краю, далеко
час, як ти станеш рівним собі.
Ще чужинство іржатиме дибно
до розп’ять з не одного хреста,
поки слово, здобуте углибно,
мовоспраглі заповнить вуста.
І хоч я в тоскноті пропікаюсь,
що багато чого не злучив,
може, в пам’яті все ж віддзеркалюсь
тим, що рідною мовою вчив-
там, де тяла гостріше ножа
хижолюта говірка чужа.
11.02.2012 р. м. Київ
* * *
В самого слова,
як не дивно,
є власна честь,
що чинить стрим.
Чому ж так болісно- ятривно
безчестя володіє ним?
Воно предмет і порух значить
якимсь гіпнозом, далебі,-
і в слові
значене не бачить
невідповідности собі.
І лиш зненацька
островами
з туману лУди виплива,
як честь,
не втрачена словами,
сигналізує, що жива.
03.02.2021р. м. Київ
З КНИГИ
«ЧЕСЬКИЙ ЗОШИТ»
* * *
Які слова своїм вустам
з хреста здобути?
я просто був тоді і там,
де гріх не бути.
Фінальна крапка всіх вістей
в бруднім намулі:
чому ошуканих дітей
спостигли кулі?
Чи міг би Кант або Платон
збагнути дивен,
який непробивний бетон
заскнілих звивин?
Хіба сягне допадла ниць
душа ілота,
чому віки
в зерні зіниць
стримить Голгота?
Зринає голуб над Йордан-
і де страхання?
І я пишу не про Майдан,
а про кохання.
07.04.2014р. Прага
* * *
Мов зішкребталося
з вуст залізом
слово вчорашнє,
присяжне й ніжне.
Щільно оточений
кряжним лісом,
перебираю
буття пробіжне.
Поза трагізмом,
що праг зігнути,-
все
за спонуками знади,
мила.
Тільки не можу
ніяк збагнути,
нащо
з Єгипту мені дзвонила.
Тут, де вмирають
мої сусіди,
що мені
втечі твоєї звіди?
Що ці вертепи
після хуртечі?…
…якби ж не плечі твої, не плечі…
15-16.05.2014р. Янске Лазнє, Чехія
* * *
Все запродано. Стерто. Забуто.
Все, що хід говорив пілігриму.
Час Антихриста з коренем «путо»
розпочався з іржавого Криму.
Що там Слово? А в Слові- Закони?
Коли гупно, як зрушені брили,
поповзли по степах терикони
на козацькі та скіфські могили.
Все оплетено дискурсом фарським,
що зрешечений фільтром безмисло.
І над страдницьким двОром татарським
знову варварським виром нависло.
Ви якому пришЕртились благу,
що за вами байраки палають?
Вам запраглось нового ГУЛАГу?
Вам кістки з-під землі не волають?
За які такі обриси терри
гинуть люди і лускають скелі
з ненажерної згарби гетери
з хорим привидом Маккіавеллі?
Непрочитані трибом Веданти.
Нерозгорнуте руно дворіче.
На тридцятому співі, як Данте,
я докличу ім’я Беатріче.
Де дітей закатовано вчора-
вразі мирного люду немає.
І Медуза Горгона, потвора,
каменуючий зір підіймає.
На Дніпро зазіхається Дон:
час Антихриста.
Армагедон.
22-25.05.2014р. Янске Лазнє
* * *
Борисові Шульзі, Ользі й Тетяні
Срібна милиця,
чорна палиця.
За лікарнею
сизий дим.
Між баюрок
пташа купається
за вологим
дашком рудим.
І не марилось, і в зурОчівках,
що в кривавій воді зачовп
жалюгідний в чаїних прочерках
севастопольський
білий стовп.
І січе
вогняна метелиця,
і нема
життя молодим.
І невесело
в Празі стелеться
за лікарнею
сизий дим.
Черешневий цвіт
осипається.
Чайка б’ється
об стовп
крилом.
Срібна милиця,
чорна палиця,
янгол бежевий
над чолом.
06. 04- 31.05. 2014 р. Прага
* * *
Де зараз ви, кати мого народу?
Василь Симоненко
Ви зараз скрізь, кати мого народу,-
грабіжники, убивці, шахраї.
Ви ошукали дерево і воду,
і степ, і землю з надрами її.
Ви обібрали душі нелукаві,
нехитромовні, з прив’язом земним.
І прагнете, лихі та верескаві,
владарювати кодлово над ним.
І будете брехати, як брехали,
і патетично скривлювати рот,
застрашуючи гірше, як страхали,
обібраний до ниточки народ.
І хай старечість терпить та зітхає,
ошукана цинічним підлим днем.
Та молодість, як жерло, вибухає-
і знищить вас камінням і вогнем.
І вам не ухилитися від ядер,
і ви не заховаєтесь ніде.
від тих, у кого- з дерева і з надр!-
нерабська кров струмує і гуде.
26.03-05.05. 2014р. м. Прага
* * *
Олександрові Медведєву
Володимирові Венчаку
Затлумивши натуру хвору,
не пафосно, як у кіно,
виносимо на Чорну гору
жовто-блакитне знамено.
Серед ялин, де холодини,-
ще смертники, та вже живі,-
три покалічені людини,
три покоління вікові.
Внизу: узгір’їв
брижна ровта-
і в плямах сонячних,
як шаль,
вся Чехія
блакитно- жовта,
як наші
гордість та печаль.
Від хмари тінь в лелінні лине,
і, наче пагоди,
ялини:
в голках- лишайник, знизу-хвощ…
…А над Майданом,
певно,
дощ…
13.05.2014р. Янске Лазнє
* * *
Романові Чакону
Григорієві Дениску
Безсоння. І Гомер. І шатер ятері.
Троянські матері. І грецькі негерої.
Чому мені вночі це місто при Дніпрі
нагадує в ядрі глевку облогу Трої?
Прядуться килими. Шурхочуть кажани.
Не кораблі війни. Не епос про викраду.
Два обриси в зерні-дві жінки-дві жони,-
дві пісні вікові про зраду і незраду.
Вітрила повні солі.
Ватага посполита.
Невже валюта волі-
лиш кров, за неї лита?
Щораз перешиває
Старе нова загроза.
Як страшно оживає
Життєва замороза.
Століття забредає
в наступне териконом.
І Фаустус ридає
над небожевим сконом.
З розбою до розбою,
вітчизно ветхо-юна,
чому понад тобою
кантата Леверкюна?
Чому нові халдеї
зневірюються в Сина?-
«De civitate Dei»
Святого Августина:
крізь паморозь тернову
матерія двигоче-
народжуючись знову,
з безодні Хам регоче.
І заморозом скуте
виламує шаради.
Жахливий жест покути-
відшкодування зради.
Безсоння. І Гомер. І шатер ятері.
І скорбні матері. І тридцять три століття.
Правибух ширить рух. І що зірки старі
при вороній дірі стрімкого спопеліття?
Та не на горло, злово,
нові ряди шатрові.
Ціна свободи-слово.
Воно гірке від крові.
Та новозорна гронь
троянський п’є вогонь.
21.05. 2014р. Янске Лазнє
* * *
Синові Іллі
Дванадцять апостолів
вийдуть під музику дзвонів-
і щезне над Прагою
гамору й гудів скрадня..
І стануть дванадцять
навпроти страшних лестригонів
потОйбіч кордонів Годинника Судного Дня.
Хеймдаль затрубить у свій ріг
на прихід Раґнарьока.
Гряде Маха-кальпа обвалами світла й пітьми.
Ілля на Горгона повстане
за трибом пророка.
Зітнуться Йотуни з богами, як мерлі з людьми.
До Френсіса Копполи
вирвуться гелікоптери.
Ні другом, ні ворогом
жах від різні не стає.
В Годиннику Судного Дня
є хвилини як ери.
Виходять дванадцять апостолів. Музика б’є.
І Лютер, і Мільтон, і Блейк
ще не в час облоговий
який увижали фінал? по яких рубежах?
Ходіть за кукуцами, діти, в щодень четверговий,
пишіть писанки,
бо людина страшніша за жах.
Син лука і змія звивного
і тьма легіонів
на вулицях Праги вклякають,
мій сину,
коли
дванадцять апостолів сходять
під музику дзвонів,
щоб ви, наче Древо на писанці,
стали
й були.
29.05.2014р. Янске Лазнє
* * *
Ейданові Чернілевському
Хіба не судилося часу мені
і небо для мене закрите?
Відкинуті
мають попереду дні,
щоб з Богом про сіль говорити.
Насправді це благо:
по іншому йти
до місця, де все затулилось,
і чути шаленість весни й чистоти
як синьої музики жилозь.
І там, де тобі не судилося те,
що іншому-в губи і в жмені,
ти раптом уловиш Ім’я золоте
в якомусь новому знаменні.
І як марнотою рубіж не довбе,
з’ясовуєш відрухом вгору:
Творець з таїни окликає тебе
повтором струни першотвору.
І мерехти крАпінок зір звідусіль-
лиш змножена ладом
зволожена
сіль.
28.03. 2014р. м. Прага
Post Scriptum
Сніг падає
і ловить тишу в біле,
і присипля на зиму при землі,
собою вкривши.
І тугі жалі
приспить-присипле, як і наболіле.
І будуть сонце, тиша й мерзлота,
немов одна родина-
не свята,
та заповітна.
І безмов’я вкрите
навчить самотність
в себе говорити,
а не до світу.
Так таємнота
в початок свій,
як пІзнана,
верта.