***
Дуже любила вірші дівчинка ця із провінції.
Душа була повна віршами, повна була по вінця їй.
Вірші приходили тихо, приходили в дім злочинцями.
За них вона серцем платила, серцем, а не червінцями.
Вірші були весняними, наче бузкова есенція
Чи турбуленція слів, чи радісних рим інтервенція.
Садом ходила дівчинка, а сад був, як мокра Флоренція.
Поети з провінцій виходять. Є дивна така тенденція.
Сад був важкий і білий, наповнений таємницями,
Мов крадені наречені тут шурхотіли спідницями.
Фастів чи Мотовилівка? Ох, не мистецька Франція.
Але проступа на папері віршів тонка субстанція,
Й пахне над цілим світом біла солодка акація,
Під нею на лаві дівчинка читає Квінта Горація.
Падають і виникають величні цивілізації,
Неначе до віршів натхненних змінювані декорації.
Пахнуть їй вірші то медом, то ранніми полуницями.
Сусіди ж її називають ті вірші ну просто дурницею,
Тратою часу, глупотою і просто намарною працею,
Але перед віршем безсиле глибокодумне раціо.
Дівчинка пише вірші, і вірші злітають птицями,
А небо клекоче зливою й батожить світ блискавицею.
Дівчинка пише вірші: слова тремка інкрустація
І голосу молодого солодка гаряча мутація.
Дівчинка пише вірші… Поезія, як інкарнація,
І чиста, неначе сльоза, у віршах її інтонація.
Віршує моя провінція, віршова цивілізація…
Тож, мова ця, чуєш, житиме і житиме моя нація…
***
Цей теплий Абукадим все ходить по теплій хаті,
Неначе невидимий дим відсвічує на ламінаті.
Подушку поправить вночі, дзеленькне поміж тарілками,
Посмикає в дверях ключі, пошурхає поміж книжками.
Захоче навести тут лад по закутках із павуками,
Вологими, як мармелад, і з золотими руками.
Вони посміються над ним і ткатимуть вічні сіті,
Назвуть його дурнем нудним, що виник на їхній орбіті.
Він важко рукою змахне, закине їх десь аж під люстру
І тихо по хаті майне, величний, немов Заратустра.
Заплутаються павуки у гриві його кошлатій,
Колючій і трохи жорсткій, як цифри на циферблаті.
Та він вже забуде про них і матиме інший клопіт:
Шукатиме десь поміж книг якихось міфічних циклопів.
Ходитиме він по стіні, ходитиме тихо по стелі.
Здається, вони у ціні — такі охоронці в оселі!
А потім почне осягать інтриги в любовнім романі,
Де наче з вогненних багать б’ють пристрасті, темні й дурманні.
Зітхне й обіпреться плечем на вічну книжкову полицю,
Замкне її тихо ключем, огляне порожню світлицю.
Не треба читати цих книг, мій друже Абукадиме,
Не треба тобі цих інтриг, не треба любовного диму.
Книжковий цей світ нетривкий, книжковий цей світ незбагненний.
Збагненніші ці павуки і труд їх чудний і натхненний.
Збагненніший дощ за вікном, осінній, важкий і студений,
Збагненніший стіл із сукном за вірш цей любовно-вогненний.
Та ходить цей дивний старий — невидимо й тихо — по хаті,
Неначе важкий чорторий вкотився вночі волохато.
Він бачить і знає усе і те, чого ми ще не знаєм,
Хоч око у нього косе, хоч вдача у нього смурна є.
Якісь в нього дивні думки, якийсь він сумний і тривожний.
І все йому щось невтямки, і все він на щось неспроможний.
І голос його вже глухий, і голос його вже нечутний,
Неначе то відзвук сухий із піднебесної лютні.
Все ходить цей Абукадим, холонуть вже лапи гарячі,
І світиться око рудим на морді його звірячій.
А вранці він тихо засне на килимі попід дверима,
Й пальтечко його затісне лежатиме поряд незримо.
***
І коли все мине — і вогонь, і пісок, і гарячий дим,
І терпка і загусла осіння нічна тривога,
Ти залишишся тиха — один на один із ним — з цим папером блідим,
Прохолодним, безумним і строгим.
І коли все мине, як минає зима, чи осінь, чи ніч,
І заплаче чиясь свобода тобі на змучених грудях,
Прибери темні руки з солодких і теплих осінніх жіночих пліч.
Я сама тут, чуєш, побуду сьогодні, сама тут побуду.
І коли все мине, і коли все назавжди мине, як біда чи вірш,
Ти заплач серед ночі, неначе ранкова непрохана скрипка,
Солов’їніше пташки нічної заплач, бо інакше ти просто згориш,
Коли скрипка застогне і пісня вогненна заб’ється у шибку.
Простирадла вологі, гарячі й важкі простели.
Так дорогу нам стелять, дорогу смутну і повільну, до вірша.
Перетиснутих слів непритомні, безтямні й тугі вузли
В’яжуть серце чуже до тебе, осінньої, найгарячіше.
Ти заплач так, як плачуть самотні, уперті і горді жінки,
Де подушка холодна плече обпікає у ночі — важкі і темні.
Ох, який же у скрипки цієї голос надранок медовий і п’яно-трункий!
Ох, які в тебе очі вогненні й красиві, і трохи богемні.
Ох, і ніч ця мине, і плече це мине, і пекучий солодкий дим,
І притишить ходу непевну терпка і осіння дурманна тривога,
І залишишся ти — один на один із ним — з цим папером блідим,
Прохолодним, безумним і строгим…
***
І коли це осіннє тепло попливе по руці,
Попливе по мені, попливе по тобі, золотому.
Ти мовчи і ти просто пливи по ріці,
Де солодка щока — при солодкій щоці,
І не треба ні в кого питати: що буде по тому?
Це осіннє тепло — воно пахне, як спомин і дим.
Ти уже не згадаєш, в якому столітті і літі
Допливав ти до берега, темним, гарячим, худим,
І стояли натхненно квітучі вологі сади,
І на березі тому чекала тебе Нефертіті.
Чи пішла і вона по тій темній і дивній воді?
Чи пливе і понині до іншого берега й тіні
У якійсь завороженій темній прадавній біді?
Не суди і ніколи не будеш на тому суді,
Де лише холоди і на темних віконницях іній.
Ох, ця темна вода, ох, вона не питає руки,
Над волоссям чиїм ворожити до срібного ранку,
І летять, наче попіл, над нею нестримні роки,
І ридає десь жінка, затиснувши у п’ястуки
Вже запилену порохом білу й гарячу фіранку.
Але слухай, якщо це тепло попливе по тобі,
Якщо раптом тепло попливе по тобі, золотому,
І ти раптом заплачеш у світлі оцім голубім —
У нестерпному пізньому щасті, немов у журбі,
Так заплачеш, як вперше, коли уже буде по всьому,
Все одно не спиняй це раптове тепло у руці,
Хай пливе по мені, хай пливе по тобі, золотому,
І про те, як було нам у цій неможливій ріці,
Де солодка щока — при солодкій щоці,
Ох, нікому не треба вже знати, нікому…
***
Білоруській поетесі Інні Снарській
І якщо ця любов, ця любов золота й пересмішниця,
Увірветься в життя, наче вихор вночі золотий,
Чи як сонячна діва язичниця і чорнокнижниця,
Чи як дивна, натхненна і сонячна віршниця,
Котру вихопив з ночі, як пісню, вогненний Батий,
І якщо тобі двері вночі тут раптово відчиняться,
І запахне ця ніч перегірклим сухим тютюном,
І любов, котра завжди приходить, як темна злочинниця,
Й виногронами повнить вже висохлу винницю,
Спалахне в тобі раптом вологим важким бурштином,
Попроси трохи літа у неї, у вогнепоклонниці,
Хай притишить ці коні, що важко над світом летять,
І нехай не ламає натхненно дерева й віконниці,
Й не вривається в чисто заметену й вимиту горницю,
І не ходить цим містом, як темний задимлений тать.
І не треба казати, що наші вино і цукерниці
Вже на інших столах і минуло вже сотні років,
І що давні мої переможні й натхненні суперниці,
Посмутнілі і тихі, ніколи в це місто не вернуться,
І пригасли на небі солодкі і теплі зірки,
Але слухай, любове, химернице і непокорнице,
Скільки трав тут зотліло, а сонце стоїть в небесах,
І душа чиясь важко до тебе, чудної, все горнеться
І не відає — диво, чи щастя, чи горе це,
І вогонь золотий і святий в небесах не згаса…
Світлана Короненко