ІСТОРІЯ: СУБ’ЄКТИВНА ОБ’ЄКТИВНІСТЬ

Олександр МУРАТОВ, кінорежисер

292

Чи може історія бути об’єктивною? Переконаний — ні! І можу це довести

Ким є Чингісхан для монголів? Народним героєм. Вони справедливо пишаються, що він завоював ледь не половину тодішнього світу. Однак для поневолених ним народів він — кривавий кат. Навіщо французи урочисто святкують 14 липня — День падіння Бастилії? Тому, що понищена була монархія? Що принесла французам ця революція? Головним чином розбрат і кров. Адже на зміну не такої вже жорстокої монархії прийшла кривава якобінська диктатура на чолі з кровожерливими вождями. Урешті-решт ця диктатура, перетворившись на плебейську вакханалію, з’їла і їх. Установилася влада Наполеона. Чи був він видатною людиною? Безперечно. Спочатку він очолив цілком справедливу визвольну війну, а потім кинувся у завойовницькі авантюри. Проте французи й досі пишаються ним.

Що ж робиться з історією в Україні? Щось незрозуміле. Проголосили декомунізацію, чомусь повністю ототожнюючи комуністичну ідею з Росією. Однак комуністично-соціалістична тенденція жила в нашому народі здавна. Згадайте козацьку вільність і кобзарські думи, присвячені їй. Першими в літературі її проголосив батько нації Т. Шевченко. А його послідовники — Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, П. Мирний — хіба не були відвертими соціалістами? А ким були провідники УНР Петлюра й Грушевський? Лівими соціал-демократами, а Винниченко — комуністом. Правда, націонал-комуністом. Такими самими націонал-комуністами були й Олександр Довженко, Микола Хвильовий, Василь Елан, Микола Куліш. Це правда, і треба дивитися їй в очі. Якщо виходити з нашої теперішньої «буржуазності», то можна втратити три чверті української класичної літератури й практично весь попередній кінематограф, зокрема й геніальні фільми Довженка.

Що пропагує знаменита «Земля»? Безсумнівно, колгоспи. Інша справа, що фільм зроблено геніально. Про що його «Арсенал»? Про те, як робітники захищалися від війська Центральної ради. А що робити з фільмом «Щорс», який є безсумнівним шедевром кінематографу, однак уславлює перемогу більшовиків в Україні? Якщо ми викинемо все це на смітник, що ж залишиться? Слава Богу, на це ще ніхто не наважився. Тоді треба бути послідовними і не зазіхати на прекрасний пам’ятник Щорсу в Києві й не перейменовувати вулиці його імені. Що ми знаємо про цю людину? Майже нічого. Відомо тільки, що він очолював школу червоних командирів, а також є чутки, що його застрелили під час атаки. Причому куля влучила в потилиці, тобто стріляли свої. Однак хто саме і за що — невідомо. Немає сенсу, виходячи з політичної кон’юнктури, накидатися на все, що не збігається з поглядами керівників західних країн, наших теперішніх партнерів. У них своя історія, у нас — своя.

Варто зауважити, що ніхто переконливо не довів, що ринкове господарство краще за планове. Адже все залежить від того, як планувати і як господарювати за цими планами. Подивіться на Китай. Там існує планове господарство. Планове в розумному обсязі. Невже не зрозуміло, що Ден-Сяопін, щоб ліквідувати жахливі наслідки маоїстської «культурної революції», впровадив у життя ніщо інше як ленінський НЕП? Бо це найбільш реальна і життєздатна форма існування соціалістичної економіки. Ця нова економічна політика врятувала країну від голоду та безладу. Ленін спочатку вибачився перед товаришами по партії за тимчасовий відхід від політики «воєнного комунізму», а потім, побачивши позитивні наслідки цього плану, сказав, що цей план має працювати як найменше 30 років. Тобто десь до 1953-го. А Сталін згорнув його вже в 1929-му.

Можна довго сперечатися: чи встояла б країна у війні без примусової тотальної колективізації та костоломної індустріалізації. З одного боку, нібито не встояла б. А з іншого — майже все, що було побудовано, розміщувалося на території, яка потім була окупована німцями. Тільки чверть промисловості змогли евакуювати на схід. В перші місяці війни німці понищили майже всі радянські танки й літаки, що були побудовані ціною великих людських жертв.

Тобто більшість голодних зусиль радянських людей вилетіла на вітер. Я вже не кажу про те, що український Голодомор неможна виправдати нічим, навіть стратегічними інтересами держави.

З цього зовсім не випливає, що я ворог колгоспного господарювання. Просто його не можна впроваджувати примусово й тотально. Там, де люди об’єднуються свідомо і добровільно, колективні господарства дають прекрасні результати. І це стосується не тільки фантастично працелюбних китайців. Якби не ідеологічний ідіотизм, заможні колгоспи треба було залишити і в нас.

У 1960 році, працюючи над фільмом «Наш чесний хліб», я кілька разів відвідував колгосп в Одеській області, який очолював знаменитий Макар Посмітний. Там на відміну від усього СРСР був локальний комунізм. Я аніскільки не перебільшую! А завдяки кому? Завдяки одній людині — Макару Посмітному. Він був надзвичайно талановитим і вольовим керівником і зміг згуртувати навколо себе людей, справді відданих справі. Результати їхньої роботи — прекрасні, умови життя колгоспників — розкішні. Якби тодішню країну очолювали такі самі обдаровані люди, то вона безумовно розквітла б. Проте нами керували неуки й дурні. Тому й такий сумний кінець.

Достойне, розумне керівництво потрібно за будь-якого ладу. Згадайте Рузвельта, Черчилля, де Голля, Маргарет Тетчер, Голду Меїр… А з іншого боку, можна згадати того самого Ден-Сяопіна та Хо Ши Міна, завдяки якому маленький В’єтнам переміг наймогутніші США. Та й тепер його послідовники відбудували зруйновану, залиту кров’ю країну та послідовно здобувають добробут для своїх громадян, не втрачаючи соціалістичної орієнтації. Це і є професіоналізм і світлий розум. Чого послідовно не вистачає нашій політичній еліті.

Не знаю, що сталося з колгоспом Посмітного. Мабуть, його зруйнували, розтягли на клаптики, як це робилося по всій Україні. Однак ще у 2011 році не лише існувало, а й процвітало колективне сільськогосподарське підприємство в тій самій Одеській області, яке за радянські часи було колгоспом ім. Кірова. Потім, зрозуміло, змінили назву й стали кооперативом. Однак як очолював цей колгосп, так і очолив кооператив керівник від Бога — Дмитро Моторний. Добре, що в обласного керівництва вистачило розуму не нищити це господарство, не рубати голову курці, яка несе золоті яйця. Там ще з радянських часів залишилася досконала інфраструктура, були створені прекрасні умови для життя й праці селян. Рентабельність виробництва досягала ледь не 100 відсотків.

Усе це залишилося і в часи незалежності та ринкової економіки. Однак таке мулить очі нашим багатіям і націонал-екстремістам. Наші дуже «праві» щиро не розуміють, що, викинувши весь український радянський період на смітник, вони позбавляють людей об’єктивного погляду на нашу історію. Адже певний час в Україні змагалися не так дві ідеології, як проросійська ліва тенденція з такою самою проукраїнською. В ті роки все було дуже неоднозначним. Перших три Універсали Центральної ради передбачали тільки національно-культурну автономію в складі Росії. Однак і на це не погодилися ані Керенський, ані Ленін. Тільки четвертий Універсал проголосив незалежність. А тодішні українські більшовики були не просто комуністами, а націонал-комуністами, і багато хто з них обстоював українські національні інтереси. Були ще їхні союзники — «боротьбісти», які теж стояли на національних позиціях. Потім усіх їх Москва понищила. Я виріс у горезвісному харківському письменницькому будинку «Слово» і знав багатьох наших літературних корифеїв. Усі вони були налякані до нестями, але зрідка (після кількох чарок) їхні справжні погляди виплескувалися назовні.

Більшість із них були щирими комуністами, але водночас і не менш щирими націоналістами.

Я чув від нетверезого поета Андрія Малишка, який з усіх трибун трощив буржуазних націоналістів, такі промови, що, мабуть, на них не наважився б і Степан Бандера. А депутат Верховних Рад України та СРСР, лауреат Сталінської і Ленінської премій Михайло Стельмах потайки допомагав українському підпіллю. А що робити з надзвичайно обдарованим Миколою Бажаном? Після приголомшливої поеми «Гофманова ніч», роздовбаною офіційною радянською критикою, він пише вірш «Людина стоїть в зореноснім Кремлі», присвячений Сталіну. Ви одразу подумаєте: ну і лакуза! Однак все не так просто. По-перше, вірш блискучий, взірець громадянської лірики, і закінчується він так: «…Вітчизні віддати не вигризки душ, // А всю повноцінність життя або смерті!» Прекрасні слова, таке без щирості не напишеш. По-друге, написав він його ще в 1932 році, коли культу Сталіна ще майже не було. І написав не після Голодомору, а перед ним. Не кажу вже про те, що тоді ще йшла так звана «українізація», за яку українська інтелігенція була вдячна Сталіну. Бо саме за його ініціативи та підтримки вона відбулася. Хіба хтось тоді думав про хитре підґрунтя цього сталінського вчинку? Адже той прагнув абсолютної влади й не мав великої підтримки в партійних організаціях Москви та Ленінграда. Тому й хотів мати на своєму боці національні республіки, з якими в нього встановилися добрі контакти за той час, час коли він перебував на посаді Наркома з питань національностей. Особливо його цікавила багатолюдна Україна. А чим міг він привабити її? Саме «українізацією»! Отримавши підтримку українських комуністів, використавши їх у своїй боротьбі за абсолютну владу, він невдовзі понищив усіх «українізаторів». Скрипник і Хвильовий покінчили життя самогубством, а всі інші були заслані до Соловків чи розстріляні. Сталін бавився з наївною, довірливою українською інтелігенцією, як кішка з мишею.

Мені смішні байки про геніальність Сталіна. Однак треба визнати, що це була фантастично хитра потвора. Чому смішні байки про його геніальність? Якби він був таким надрозумним, то не довірився б Гітлеру і не проґавив початок війни. І не знищив би напередодні війни майже всіх провідних командирів Червоної Армії.

А що ж було з іншими, не знищеними діячами української культури? Я точно знаю, що Олександр Довженко (він сам мені про це говорив) був щирим комуністом, правда, знов-таки з національним ухилом. Так що не варто викреслювати все радянське минуле. Так можна виплеснути з водою і дитину.

Я вже не кажу про не дуже послідовних національних ватажків УНР — М. Грушевського та В. Винниченка. Перший повернувся до вже радянської України в 1923 році й жив тихим академіком аж до самої своєї смерті в 1934-му. А Винниченко приїхав до СРСР ще в 1920-му, вступив до РКП(б) і обійняв посаду заступника голови Раднаркому УРСР. Однак обурений русифікаторською політикою Москви повернувся за кордон, де видавав там журнал комуністичного спрямування. Тобто справа була, знов-таки, не в ідеології, а в національному питанні.

…Як це не дивно, тепер найгострішим стало мовне питання. Попередній закон про мову був недосконалим з одного боку, а теперішній — з іншого. Не можна ані недооцінювати пріоритет української мови, ані гіпертрофувати його. Мені смішно, коли російськомовний телевізійний продукт дублюють українською мовою. Це ж типове лицемірство і святенництво — адже хто тут не розуміє російську мову? Однак ніхто не звертає увагу на зміст і пафос такого продукту. Часто-густо це відверта чи прихована проросійська пропаганда. Таке обов’язково треба не забороняти, а просто не купувати. Дублювати треба всю англомовну й франкомовну продукцію. Незалежно від того, чи прийшла вона до нас із Заходу чи з Росії.

І не можна будь-як ображати російськомовних українських патріотів. Це аж ніяк не громадяни другого сорту. Сама собою етнічна приналежність ще не є чеснотою. І мені значно ближчий український талановитий росіянин, татарин, єврей, вірмен, азербайджанець, грузин ніж україномовний унтерменш. І це при тому, що я багаторічний і послідовний український націоналіст і довів це не пустими балачками, а цілком конкретними справами.

Наприкінці хочу все підсумувати. Впевнений, що кожний народ має право на свою історію та свою правду. Ці історії можуть суперечити одна одній. І це цілком природно. Бо кожна нація має свої проблеми й повинна дбати про свої інтереси. То нехай процвітає суб’єктивна об’єктивність!

Олександр МУРАТОВ, кінорежисер

Leave a Reply