Роман Соловчук. „Барабський міст”

Віктор Палинський

384

Розп’ятий міст Романа Соловчука

  1. Міст і місто

Коли читаю книгу Романа Соловчука „Барабський міст”, „Сполом”, Львів, 2019 рік, 342 с., а це – роман, то самовільно, повірте, спадають на гадку слова Ернеста Хемінгуея (Гемінґвея): „Не засмучуйся, що доводиться робити багато механічної роботи. Це – нормально, нічого тут не вдієш. Першу частину „Прощавай, зброє!” я переписував разів п’ятдесят”. І далі, таки не можу не процитувати, бо дуже принагідно, – „…коли зумієш віддати читачеві все, у нього залишиться враження, що він не прочитав історію, а сам її пережив. У цьому і є справжня перевірка літератури”.

Р. Соловчук аж ніяк не поквапливий у своїй романності. Подеколи – витримано павзуючий. І – дуже точний. Я б сказав, амбітний у незмінному прагненні, картина за картиною, передати у винайденій художній формі свої розмисли і почування, виокремити характери та виділити харизматичну енергетику героїв, дістатися навіть найбільш приглушених закапелків душі; збагнути драматизм у, здавалося б, звичних життєвих подіях.

Барабський міст”, – нібито й не метафора, бо насправді здавен щонайконкретніше вкорінений у прикарпатську землю в Бориславі між двома берегами Тисьмениці, одначе автор (без „нібито”) сполучає часопростір, тих, уже доволі неблизьких, 30-тих ХХ сторіччя з новочассям. Не прошкуючи лінійно, але й без штучних химерій з „машиною часу”; лише пропонуючи розпізнати у тих нафтовиках-ріпниках лики галичан новочасних, як і їхні попередники, затято-непоступливих, запопадливих у роботі, щирих у любові до рідного краю, України…

Мабуть, саме тут слід сказати, і я це зроблю, що Борислав, як невичерпна нафтова артерія „виявив себе” ще на початку ХІХ-го. Так, тоді – це була Австро-Угорщина. Але землі – наші; люди – наші; гарували, як невільники. (Про це, зрештою, маємо виведену тему і в Івана Франка – роман „Борислав сміється”).

А що ж романіст Соловчук? Мені видається, письменник поставив собі зумисне ускладнене завдання. Очима душ своїх персонажів побачити проблиски нового майбутнього для українців-галичан. Україну, одвічний біль і сподівання.

2. Отак взялося…

Побачити своє письменникові дозволяє особливе чуття слова. Так, ніби воно призначене лише для нього і, саме, у цю потрібну мить. Отож він і розпочинає свій роман: „Кап… Кап-кап-кап… Повільно як дим у безвітряну днину, неохоче вступалася з голови невідомість. Ледь розплющив важкі, очужілі повіки – і тут же знеможно опустив їх. Насилу розтулив очі вдруге, та з острахом більше відчув, аніж побачив довкруж безмежний чорний морок”. Розпочав несподівано, одкровенно. Наче монтуючи неспростовний та незамінний перший режисерський кадр. Потрафивши, так мені видається, навіть когось випадкового, хто лише кине оком, одразу долучити до романної, проте зовсім не рахманної, атмосфери свого твору. Продовжує не опускаючи навіть якусь частку тональності: „Той дикий звук потроху розбудив притуплену свідомість, вивів його із заціпеніння. Він таки живий,.. живий. Хочеться пити… Та куди ж то лихе занесло його, бодай воно згинуло? Ку-у-ди-и?..” Ось так, – один з головних героїв, Гринь Турчин, знаходячись у поліційному льосі та поволі отямившись після тяжких побоїв і знущань, зібравши всю свою волю в кулак, звільняється від фізичного болю, починає наче зріти по-новому своє минуле життя та виразно усвідомлювати своє майбутнє. Автор крок за кроком, це для мене є очевидним, – розбудовує текст до, власне формотворчої прози. І це „штука” не вдавана, бо – неможливо, а справжня, засаднича для кожного письмака, який витримає таку напругу! Аби не лише повіда́ти, але й пові́дати.

3. Входження в текст

Виняткова вишуканість Соловчука полягає не у вишукуванні якихось зворушливих станів природи (хоч і без крайобразів, звичайно, не обійшлося), а – у особливому ставленні до творених текстів: так, аби не проявлялись якісь недолугі випадковості, чужорідні вкраплення, нібито сентиментальна зайвина: його романний текст кладеться, з добре спресованих блоків, надовго. І все, що конче потрібне романістові, він аж ніяк не проґавить. Беру майже „навскид”, подивіться на цю добротну літературну пошукову формотворчість: „По другий бік обори, під самим горбком, притулилася хата Йоська Гольдфішера. Він так само бідний, але найбагатший на дітей: шестеро їх у нього. А що стягнулися на корівчину – таки добрий порятунок для сім’ї. І вже чуються Йосько з Рифкою трохи ліпше, замикають двері перед сусідами, аби чогось не попросили. Хіба десь-колись Рифка вділяє дітворі з обори й молока, і по кавальчику хліба…” Бачте, як усе підігнано щільно; що називається: словам тісно, а думкам та уяві просторо. І це – повсюдно в книзі Соловчука. Формотворчо, сумлінно-талановито писалося. Направду.

4. Писалося – не пишалося…

Кажуть: „Поновлення інтересу до реалістичного письма”. Мені видається, саме, ота художня зацікавленість, як окремішній напрямок, нікуди й не зникала. І підтвердження цьому – читацький інтерес, нерідко лавреатство з такими творами у престижних літпреміях – аж до Нобеліанства; помітне й пожвавлення видавців. Тому й „Барабський міст” Романа Соловчука, таки, в руслі цього оновленого прогресу зовсім не загубився. Його художнє, водночас, тяжіє й до автобіографічного: пережитого, вистражданого. Для мене є очевидним, саме це робить роман переконливішим й відображення, крізь фокусування особистостей літературних персонажів, питомо національного, масштабного – аж до епохальності певного незаангажованого (читай неформального) історизму, дихає справжністю. У тому числі, – нерозривного письменникового автентичного зв’язку зі своїм краєм, навіть рідною місциною. …А тому й писалося про Івана та Павла Любимцівих, рідних братів, як про тих, хто жив поряд з автором, дихав одним повітрям. …Хоч фізично, зрозуміло, цього бути й не могло, бо ж – різні епохи та неблизькі покоління. Але ж – „родина”. (Оце вже, во істину, письменницьке перо – метафізична стріла часу. Тут комп’ютерні клацання просто відпочивають). І хай то шляк трафить, якби збрехалося. …За ними правда стоїть, бо годні життя за неї віддати. Галичани. Українці.

5. Життя та доля

Минуле відрізняється від майбутнього безліччю віддалей-долей. Передовсім, Соловчука цікавлять непересічні особистості, що позначені не лише винятковими природними здібностями та вдачею, рідкісними якостями характеру, але й проявами у гострих історичних, політичних, соціальних сплетіннях; критичних ситуаціях; нерідко – на грані моральних проваль. І тут він – майстер. Зі своєю творчою методикою „непомітного співучасника”, добре напрацьованою роками письменником. Проте…, у нього присутній і непослабний інтерес до „маленької” людини з її щоденними насущними потребами, дрібними бажаннями й непомітними трагедіями… Адже ця людина – також виповнює якимось своїм сенсом прожиті роки та може бути й вкрай цікавою для інших. Тим паче, трансформована як персонаж твору в уяві автора. …Як ось, ті самі бараби, батяри, бахурі. Кожний – зі своїм життям-недолею, дивацтвами, Хіба ж то не захопливо для читальника і з такими зазнайомитись? Ще й як! Хоча б побіжно заглянути у їхні душі. Люди ж бо, що жили під мостом, розп’ятим поміж двох епох. „Тож борімося, аби могли жити як люди… Єднатися треба всім, кого нужда сюди привела, аби жодної тіні страху не було. Навіть перед тими, хто цілиться в наші груди…”

Саме, в цьому розділі резюмую в унісон подіям роману: „Є істотна різниця між тими, хто знає свій шлях, і хто ним піде”. Але ж йдуть! І не кепсько. Бо – до кращого.

6. Не проґавити

В автора, в цьому романі, – явно свій часопростір. І, як художник, щільно виповнює його емоціями, різнобарв’ям почуттів, схрещеними-перехрещеними долями, подіями, застереженнями… Він сам створює умови для своїх персонажів і сам їх розпрацьовує, самостійно видобуває, здавалося б, нездоланні проблеми та їх долає; нерідко у найскладніших ситуаціях вимагає від своїх героїв порозумітися з ближнім, а подеколи не потрафить дійти згоди з собою… Письменник неквапно розгортає часопростір роману, але векторно просувається все далі й далі, не пробуксовуючи в найбільш слизьких та не провалюючись в найбільш тонких місцях. Деміургічно спокійний та витривалий, знає точно чого хоче й вперто провадить свою лінію. Гадаю, тому ця романна книжка, класичного формату та майже на три з половиною сотні сторінок, виявляється такою цільною і, як вільна ріка, спонтанною…

7. Кольору індиго

Письменник створює характери своїх персонажів яскраво-виразними та очевидно-різноманітними: типовими, частіше, – суперечлими, „іншими”. Аби виписати колорит тогочасного життя. І разом з тим, дає волю й екзестенційному, що пробивається крізь реалістичні портрети; що мандрує з якихось інших далеких-далей, можливо, – з неспогадуваних-спогадів чи зі пришерхлих сновидінь. Що спостерігає внутрішнім зором на горизонті самочинності свого творчого ейфорійного піднесення; що вигулькує з масивів роками накопичених „матеріалів” або приглушених закутків підсвідомості. „…Він направду щиро писав у ті хвилини, аж ніяк не поза душею. Все було так, наче й війна тут не гримотіла, а проводилась весела „опереткова” муштра, як то бувало у мирні часи. Коли й натяку не було на канонаду й дикі танці кровожерливої Морани.

То була тиша. Перед бурею? Чи щось такого”. Кольору індиго.

Отож бо. Образок: наче самі Ангели насолоджуються, витаючи над ним. А ви кажете: „Війна!”

Знаю, душа завше зворушлива (алітерацію тут залишаю і впроваджую свідомо).

8. Насамкінець як початок

Оновлюється Борислав. Очищається. Стає своїм для своїх людей: трударів з поколінь, вистражданих і непоборних. Вони варті того. Небоязкі, надійні, побожні люди…

Враз понад самими горами зблиснула грімниця, невидимо пролетіла над містом, десь на далекій околиці розсипала розкотистий лускіт. Добра ознака: урожай буде!

І Гринь мовби до незвичайної музики прислухався: знову лускало і ще довго-довго не змовкало”.

9. P.S.

Знову ж таки, від Хемінгуея: „Ви є тим, що ви робите”. Роман „Барабський міст”, не цуратимусь прямолінійності, відбувся та ствердив, що Р. Соловчук є романістом. То чи варто щось допасовувати до цього… Тут?..

Хіба те, що ця ваговита епічна історія не закінчується разом з книгою. Вона – довжиться й надалі. Ось так…

Віктор Палинський

Leave a Reply