Віктор Терен. Рівняння Бога й тріснуті окуляри

Оповідання

Ілля Якович Біном (людині з таким прізвищем на роду написано займатися різними алгебраїчними премудростями) був не лише знаним, а я б сказав, просто фанатичним математиком. Навіть сідаючи за обідній стіл, він бурмотів щось на зразок “а” плюс “б” і корінь квадратний з крабового салату. Ще замолоду, побувавши в арабських країнах, він без особливих зусиль, а так, за милу душу, порозв’язував написані на глиняних табличках задачки древніх вавилонян, а потім виграв якийсь ґрант і подався на стажування в Індію, де сидів під пальмою у позі йога і зранку до вечора водив патичком по піску, додавав та віднімав різні букви й химерні закарлючки. Так що його недарма там вважали реанкарнованим Брамагуптою, колись жив такий славетний математик. А згодом Ілля Якович Біном попав до хитромудрих греків і навчився в них так званої геометричної алгебри, за яку він потім і вхопився обома руками. І повернувшись додому, він уже ніколи не розлучався з циркулем та лінійкою, цими необхідними інструментами геометричної алгебри. Носив їх в шкіряному футлярчику і вірив їм, як старенький лікар довіряє своєму відполірованому за довгі роки дерев’яному стетоскопу.

Але що ж це за штука, геометрична алгебра? Ви скажете, що це те саме, що звалити на одну купу алгебру й геометрію, і вийде така собі мішанка, суржик, який для наших діток просто чорна біда, горе й страждання біля шкільної дошки? Так то воно так, а трохи й інакше. Зараз поясню. Древні греки, про яких ми щойно згадували, коли закінчувалася благодатна пора збирання винограду і їм уже не було чого робити, вмощувалися де-небудь на теплому осінньому сонечку й починали малювати. Одні, яким не вистачало жінок, малювали одягнених в простирадла сексапільних богинь, інші, завзятіші та сміливіші, бойові колісниці й навіженого Ахілла з геройським списом, а бували й такі, що креслили різні квадратики, кола, паралелограми, і потім за допомогою цих геометричних фігурок розв’язували різні алгебраїчні головоломки. Як вони це робили – не до розуміння, але повірте, що так воно й було. Отож Ілля Якович Біном, який ніколи не сумнівався, що все нове – це добре забуте старе, – нічого особливого не вигадував, а теж, як і його родичі афіняни (а я певен, що в його перемішаній генетиці було й грецьке насіння) обмалював свою життєву дорогу різними колами та прямокутниками, і став знаним та видатним професором. Під його прізвищем з’явилися цілі фоліанти статей, монографій та навіть наукової прози. І цей звичайний собі чоловічок з Подолу, який колись у дитинстві в недоношеній материній жилетці пас шкодливу стару козу на Замковому пагорбі, раптом опинився на п’єдесталі слави, звичайно ж, спорудженого у формі паралелепіпеда. Йому вже світила Нобелівська премія, і безумовно, свою “нобелівку” він отримав би, якби…

Якби не Юрко Карасик, учень 6-го “Б” класу, в якого були великі допитливі очі й уважні до всього цікавого вуха, що світилися на сонці. Це з тих кмітливих дітей, яких зараз називають “індиго” за їхні неабиякі здібності.

А ще Юрасик-Карасик був на ти з усякими модними гаджетами й недавно переміг на районній математичній олімпіаді. І все одно нехай він трохи почекає, а зараз ми ще повернемося до нашого професора.

Отож продовжимо. Одного дня Ілля Якович Біном ушанував своєю присутністю Велику академію, де вчені мужі, дарма що поважні й кволенькі на вигляд, ледь на хапали за петельки одне одного – це вкотре матеріалісти зчепилися з ідеалістами. Йшлося про вічну дилему: що було на початку – ідея курячого яйця чи яйце, яке вже знесла курка? І коли сухенькі старечі голоси вже й зовсім захрипли і запальна дискусія перейшла в галасливу сварку, розважливий і терпеливий Головний академік раптом подумав, що примирити їх зможе один лише Ілля Якович Біном, тільки він і ніхто інший.

– Лише Ви, – сказав він, велемовно звертаючись до професора, – достойний адепте піфагорійської школи й знавець усіх трикутників та семикутників, зможете дати відповідь, як нам вийти з цього глухого кута, який утворили між собою прибічники матеріального світу та праведники, що наполягають на первинності духу. Так було завжди, ab ovo usque ad mala*. А тому в мене до Вас, пане професоре, незвичне прохання: виведіть математичне рівняння Бога. І тоді всім стане зрозуміло: Бог – це Вищий розум чи phantasia, ficta?*

Того дня ангел-хранитель Іллі Яковича Бінома заблукав десь поміж хмарами й залишив професора одного без нагляду. А що таке зоставити старшу людину без нагляду? Вона ж, як мала дитина. Може всунути пальці в розетку, ошпаритись, замкнеться зсередини й забуде, куди поклала ключа, та що завгодно може! От і зараз: охоронець заблудився в небесному тумані, а тому й не було кому осмикнути професора за руку, коли, піддавшись на красномовство Головного академіка, він необачно погодився й уже почав щось креслити на папері.

І ось тепер Ілля Якович Біном обклався енциклопедіями і з головою занурився в роботу. З кожним днем і з кожним новим аркушем свого списаного інтегралами талмуда він усвідомлював, яку непосильну взяв на себе ношу, але відступати було вже пізно. Поїзд поїхав. Удома, щоб йому не заважати, всі ходили навшпиньках, пошепки розмовляли, а що вже ангел-хранитель, який перед ним провинився, так той не залишав його тепер ні на хвилину. Ходив слідком і делікатно нагадував, щоб його підопічний не забував вимкнути газ, не ставив на плиту порожнього чайника, не лягав у капцях спати, – одним словом, приглядав за професором зранку до вечора, тому що Ілля Якович Біном усіма своїми думками був десь далеко, в царстві інтегралів, і вже навіть почав забувати, як звали його жінку, Мотря чи Марта.

Минуло чимало часу і на землі й у Всесвіті багато чого трапилося й змінилося. Місяць помінявся місцем з Венерою, в галактиці знайшовся загублений астероїд, сорокопуд одружився на сороці, а наш боксер побив чужого боксера, – і тільки один Ілля Якович Біном так само сидів за столом, і так само плюсував, підкреслював та перекреслював. Він позначав грецькими літерами війни, землетруси, потепління й похолодання, дощі і приречені на страту сніги, загибель динозаврів, усе, все, що відбувалося на земній і небесній тверді. Альфа, бета, гамма, дельта… а коли дійшов до омеги й грецька абетка скінчилася, почав послуговуватися забутою месопотамською, вкладаючи в кожен клинописний знак якусь важливу подію або незвичайне явище.

І врешті-решт, як говорила колись його мама кравчиня, ниточка дійшла до клубочка. Ілля Якович Біном дописав останню сторінку,  додав деякі статистичні дані, нові факти, і з того неосяжного інформаційного масиву вийшло довжелезне математичне рівняння, в якому під різними символами поміщалося все, що сотворив Бог чи виникло саме, дякуючи випадку та збігу сприятливих обставин. Великий вибух і маленький метелик, світло й темрява, біблейська глина й благопристойна Єва, що прикривала свою голизну яблуневим листком, та навіть полтергейст, коли в Печерській Лаврі озивалися невидимці й починали світитися душі мучеників. І ще багато, багато чого, що було колись і недавно.

Але одного разу сталася й така собі невелика прикрість, яка спричинилася згодом до непередбачуваних наслідків. Було так: професор задумався і в нього з рук випали окуляри. Від удару об міцний дубовий паркет на склі утворилася тоненька тріщинка, майже непомітна, та все одно крізь оте надтріснуте скло якось видовжився ікс і професору здалося, що то ігрек. Було вже пізно, очі злипалися від утоми, от і не добачив. І що співпало: тієї ночі, замість звичних косинусів і синусів, професору раптом приснився їхній домашній кіт Мефістофель. І причому якось дивно приснився: нібито він був одягнений у червоне трико й на голові в нього була гостровуха шапочка. Лежав на обписаних інтегралами паперах і несмішливо дивився на професора.

І зрештою настав день, коли Ілля Якович Біном підняв слухавку й сказав Головному академіку:

– Я вивів рівняння Бога. І не лише вивів, а й розв’язав.

Академік спочатку навіть не впізнав його голосу.

– Це… ви? Жартуєте? За вами прислати машину?

– Та ні, я трохи пройдуся, – скромно відповів професор. – Я давно не виходив з дому.

Своєї академії він не впізнав. Стіни були прикрашені плакатами, на яких сяяли ще не просохлими літерами перефразовані крилаті вирази “Математика врятує світ”, “Математика – шлях до пізнання”, телевізійники тягнули з поверху на поверх якісь товсті свої кабелі, і звісно ж, тут уже зібрався весь науковий цвіт Києва: професура, доктори, кандидати… Одним словом, академія перебувала в передчутті чогось надзвичайного, особливого, і незабаром це надзвичайне повинно було прозвучати з уст Іллі Яковича Бінома.

Але довгої та розлогої доповіді професора не почули. Він був стриманим та небагатослівним. Вийшов, став за трибуну і тільки й сказав, що так, це правда, він вивів, змоделював і розв’язав рівняння Бога, і для більшої переконливості написав червоним фломастером:

D = 0.

– Це відповідь. “D” означає “Deus”, латинською Бог. Як бачите, вірогідність існування Бога дорівнює нулю.

І повернувся на своє місце.

Коротке слово професора розчарувало. Ні, ні, на нього ніхто не нарікав, не ремствував, він зробив усе, що міг і докопався до суті, але засмучувало інше: тепер уже було зрозуміло, що для всіх нас не залишалося ніяких надій, сподівань, небеса порожні, як обсноване павутинням горище.

Невесела звістка, що Бог – це казочка для стареньких, миттєво облетіла країну, і моральні підвалини суспільства, й так хисткі та спорохнявілі, тепер уже зовсім посипалися. Не було божого страху і вже нікого нічого не стримувало. Ченці вдарилися в гульки, чернички подалися до циганів, сварилися сусіди, але особливо оживилися комуністи. Вони ж атеїсти, а тому й робили все, щоб від того Бога й сліду не залишилося. Хрестовоздвиженську вулицю перейменували на вулицю Червоних безбожників, Соборна стала вулицею генерала Сабурова, і вони пішли б ще далі, далі, якби їх усіх своєчасно не зупинив Юрасик-Карасик.

Ви ж не забули того метикуватого Юрасика, про якого ми говорили, що він знався на всяких гаджетах і вигравав математичні олімпіади? Так от, одного разу Юрчик грав на комп’ютері в якусь цікаву гру, і раптом на моніторі випадково вискочило те саме рівняння Бога, яке наробило скільки шуму. Юра так, для забавки, щось там прикинув, запустив якусь програму, а тоді покликав свого тата.

– Татко, він помилився! Він переплутав ікс з ігреком!

– “Він” – це хто? – підійшов тато.

– Професор помилився! Ось тут він помножив на нуль, а треба було на 10. А на нуль що не помножиш, то нуль і буде.

А потім розсміявся:

– Ану зараз ми перевіримо…

Юрасик зайшов на сайт професора, виписав усі його дані – вік, освіту, де навчався, живе та навіть об’єм лисини (виміряв по фотографії) і заклав усі ці параметри в математичне рівняння. І знову вийшов нуль. Тобто, Іллі Яковича Бінома не існувало.

Потім він показав свої розрахунки учительці, вчителька – директору школи, директор набрався сміливості й відніс їх кудись ще вище, і вже незабаром зібралися разом сиві учені голови й такі самі кмітливі “індиги”, як наш Юрасик. Головний академік сердився й говорив професору в вічі, що його немає й ніколи не було на світі.

А раз так, то немає і його теорії. Атеїзм були викреслено і вулиця Червоних безбожників знову стала Хрестовоздвиженською, а генерала Сабурова – Соборною.

В країні почалася масова декомунізація.

Віктор Терен

Травень, 2018.

Ходосівка.

Примітки

*Від яйця до яблука, від початку до кінця (латинськ.,авт.).

*Фантазія, вигадка (латинськ.,авт.).